Богдан Лепкий

(1872— 1941)

21 липня ц. р. минають перші роковини смерти великого українського поета і письменника Богдана Лепкого. З того приводу містимо про нього недруковану ще статтю пок. Миколи Голубця.

21 липня 1941 р., рівно чотири тижні з моменту, в якому почався визвольний похід Німецької Армії на українські землі, помер у Кракові — Богдан Лепкий. Прожив 69 років, працював рівно пів сторіччя і згас на самому порозі епохи, про яку мріяв, за якою тужив, до наближення якої приклав свою творчу руку. Мов біблійному Мойсеєві судилося Богданові Лепкому напоїти погасаючий погляд фатаморганою Обітованої Землі.

Небуденний письменницький талант, глибока ерудиція, муравлина працьовитість, вийняткова культура, повага та серіозність, що характеризували Богдана Лепкого, забезпечили його імені тривке місце в історії української культури й національно-громадського життя. Якась нещоденна гармонія між заміреним і досягнутим, якась ідеальна рівновага думки, слова і чину, такт і почуття міри, поклали нестерте тавро на все, що було ознаменоване іменем Богдана Лепкого. Завжди і всюди був Богдан Лепкий у нескаламученій злагоді зі собою, з вимогами хвилини та з найширшими колами українського громадянства.

Приблизно 50 років тому виступив Богдан Лепкий на літературному стадіоні, як зрілий, скристалізований тип творця й таким залишився до смерти. Оця постійна мужеськість його творчої фізіономії, це справді рідке й тим типовіше для Лепкого явище.

Богдан Лепкий — син о. Сильвестра, духовника і письменника, що писав під псевдонімом Марка Мурави, виніс з-під солом'яної стріхи крегулецької "плебанії" на Поділлі і своєрідний попівський аристократизм. Цей аристократизм згодом степенований і витончуваний вихованням та зв'язками з людьми подібної породи сплітався з типовим для українського духовенства "старшої дати" народницьким демократизмом у його особистому житті і літературній творчості.

Хоч талант до літератури одідичив Богдан уже по батькові, то не зразу найшов своє призначення в письменницькому пері. Перші свої поматуральні кроки звернув Богдан до пражської академії мистецтв. На жаль, обов'язуючий в тогочасному навчанні натуралізм відкинув цього поета-мрійника й рішучого лірика від образотворчої освіти, поштовхнувши його до літератури. З пражської академії мистецтв перейшов Лепкий на філософічний факультет віденського університету, де й оформилася його індивідуальність остаточно.

Пробувши два роки на посаді ґімназійного вчителя в Бережанах, перебрався Лепкий до Кракова, де прожив мало не все своє життя. Там працював спочатку як ґімназійний вчитель, відтак лєктором української мови, а вкінці професором української літератури в Ягайлонському університеті.

Щось з туги "шенґайста" за вищим рівнем духового життя і щось з пози запізненого романтика було в тому добровільному "вигнанні" Лепкого. Ніхто його не примушував іти на чужину, щоб відтак ..."в тиху ніч, як тільки чуже місто засне, відчиняти вікно й дивитися на схід"... Зрештою, Лепкий не зривав безпосередніх зв'язків з батьківщиною. У Крегульці чи у Львові з'являвся зчаста, мало котра з культурно-національних імпрез у краю відбувалася без його вступного слова чи рецитації віршів, не було святочного числа українських репрезентативних часописів чи журналів без принагідного вірша Богдана Лепкого. До Львова приїздив як неофіційний амбасадор західно-европейської культури з поведінкою й тонкими манерами дипльомата. В Кракові обертався в гурті "Молодої Польщі", у Львові під його впливом, повстав доволі екзотичний гурт "Молодої Музи". Діти сільських стріх та попівських плебаній, підпавши під вплив Кракова, пробували якийсь час вдавати з себе вроджених аристократів...

(Далі буде).

[Львівські вісті, 22.07.1942]

(Продовження)

Та в тому, що гасло "мистецтво для мистецтва" й "оді профанум вульґус" попало в гурток помірковано талановитих і поверховно освічених еґоцентриків, Лепкий не винуватий. Зате його впливові треба завдячувати цю дрібку культурности й европейськости, що вряди-годи проховзувалася по молодомузівському "свічаді плеса".

Не винуватий Лепкий і в тому, що ніодин з молодомузців не запалав полум'яною жадобою служити українській культурі й національній справі, на зразок титана праці й обов'язку Івана Франка, чи хочби самого Лепкого, що може не так завзято й інтензивно, як Франко, все таки жертвенно й послідовно служив справі продовж цілого свого життя. В капличках молодомузців замість кумирів бовваніли їхні автопортрети, в храмі Лепкого здіймалася на престолі батьківщина з усім чаром і траґізмом свого многострадального обличчя.

Постійне життя на чужині настроїло Лепкову поетичну ліру тонами незаспокоєної туги за рідною землею; воно примусило його теж перемінити свою хату на оазу українського життя й культури на чужинному пустирищі. Все, що українське приїздило у Краків чи тільки гостювало в ньому, зосереджувалося в гостинному домі Лепких при вул. Зеленій. Тут велися палкі й запліднюючі розмови про українську літературу й образотворчість, тут зарисувалися найперші обрії української стрілецької орґанізації. Колискою Українського Стрілецтва, опроміненою романтикою непосильного збройного зриву, була хата Лепких при вулиці Зеленій в Кракові.

Своє становище університетського лектора, а відтак професора української літератури, використав Лепкий з усією відданістю справі, при чому лекції й виклади Лепкого належали до справжніх симпозіонів. Так гарно, так тепло та інтимно, як говорив Лепкий про літературу, не вмів говорити ніхто з його українських сучасників. Франко реєстрував літературні постаті і явища, як філолог, Єфремов, як публіцист, єдиний Лепкий підходив до питань історії літератури, як поет.

Перша світова війна вирвала Лепкого з Кракова. Якийсь час прожив у своєму університетському місті Відні, відтак працював як учитель в українському таборі полонених у Вецлярі. Рівночасно розвинув доволі живу видавничу діяльність в оренштайнівській "Українській Накладні". Праця в таборі й ота видавнича діяльність були тим довгом, що його сплачував Лепкий всякий раз, як тільки вимагала цього справа.

В 1923 р. відсвяткувало українське громадянство 30-літній ювілей літературної й громадської праці Лепкого, після чого він з запалом кинувся творити цикль історичних романів з доби Мазепи, що при доволі стриманому становищі фахової критики, зискав широку популярність. Крім цього опублікував Лепкий цілу низку прозових творів, повістей та оповідань, чимраз рідше повертаючись до вихідного становища своєї літературної творчости — поезії.

В 1933 р. відсвяткував Лепкий своє шістдесятиріччя, у слід за чим наспіло іменування його університетським професором. Почалася в житті Лепкого доба емеритури, спогадів. Війна й большевицька інвазія 1939 р. застали Лепкого в краю. Не бажаючи згинути в кігтях чрезвичайки, Лепкий переїхав на селянському возі до "свого" Кракова. Написав повість, що друкувалася у "Краківських Вістях" і, як більшість творів Лепкого, мала успіх. Згас несподівано на серцевий удар, у моменті, коли вже столиця Галичини була звільнена від жидо-большевицької інвазії, спочив на Раковицькому кладовищі, не вспівши навіть висловити побажання бути похованим на рідній землі...

У момент першого літературного виступу Богдана Лепкого в половині 90-их рр. мин. віку, на фірмаменті українського письменства й культурно-громадського життя горіла всіма своїми веселковими кольорами зоря Івана Франка. Опинитись другорядним зорям в її сусідстві, не було безпечно. Притьмарювала вона все довкола себе, навіть те, що оподалік від неї могло горіти власним блеском.

(Докінчення буде).

[Львівські вісті, 23.07.1942]

(Докінчення)

Франко, цей титан праці й раб національного обов'язку, людина, що не жаліла своїх рук ніде, де їх тільки було потрібно, ерудит і філософ, розумів так багато, а не хотів розуміти модного в ті часи клича "мистецтво для мистецтва". Література, наука, мистецтво, були в уявленні Франка тільки засобами, тільки знаряддям у боротьбі за визволення нації. Франко не залишав письменникові ні вченому права засклепитися в тісному колі своєї спеціяльності, сам не вважаючи себе ні священослужителем "чистої" поезії, ні лябораторійним сподвижником наукових абстракцій. Дивився на себе, як на каменяра поступу, раба волі й обов'язку й такого само окреслення вимагав від своїх сучасників.

Трудно сказати, щоб Франко і Лепкий, зустрівшись при українському літературно-громадському варстаті, запалали до себе особливими симпатіями. Для цього було забагато різниць в їхньому характері, вихованні, вихідних становищах. Франко маніфестувався як "мужик", Лепкий був "панич" і тому оба обходили себе, як тільки могли. А все ж не обійшлося без наявного впливу Франка на Лепкого. Щонайменше поза межами "чистого мистецтва", в ділянці праці для нації Лепкий наслідував Франка. Для того, щоб на зразок молодомузців засклепитися в свому егоцентризмі, Лепкий був надто відзивчивою людиною, надто великим громадянином, а перш за все — українцем.

Ніжні й інтимні тони поезії, тонкість лінії й вишуканість форми умів Лепкий завжди зберегти для себе й для горстки естетичних смакунів. Свої громадські й національні обов'язки виконував Лепкий не тільки акуратно і совісно, але з запалом. В ролі письменника і громадського працівника почував себе Лепкий добре. Підчас одного з ювілейних свят висловився: "Якби мені вернув хто молодість і запитав, чим я хочу бути, я без вагання сказав би — українським письменником".

Плодовитість Лепкого покривається з його талановитістю й працездатністю. Ліричні поезії, поеми, оповідання, повісті, романи, побутові та історичні, популярні літературно-історичні нариси та компендії — оце форми, в які вилився його п'ятдесятилітній творчий дорібок. Сучасне покоління не пам'ятає уже перших збірок поезій та оповідань Лепкого. Самі їх наголовки, як "Стрічки", "Листки падуть", "Осінь", "Над рікою", "З глибини душі", "З села", "З життя", "Щаслива година", "По дорозі життя", "Кара", "Кидаю слова" і т. п., перейшли вже у сферу історії літератури й бібліографії, хоч так іще недавно зачитувалися цими, здебільша невеличкими, книжками не тільки молоді адепти літератури, але й широкі читацькі маси. Сучасне читацьке покоління пам'ятає Лепкого вже тільки, як автора мазепинської епопеї, який, відчувши палючу вимогу хвилини, вийшов назустріч тугам і бажанням громадянства, вбираючи в крилате й барвисте слово все те, що тремтіло в глибині збірного серця. Археологи, історики і філологи, знавці звичаїв і обичаїв кінця XVII. ст. на Україні можуть з успіхом квестіонувати наявність т. зв. духа епохи в Лепковій мазепинській епопеї. Багато анахронізмів у способі й у висловлюванні своїх думок далось би закинути лепківському персонажеві. Та одного не можна відмовити лепківським історичним картинам: полум'яної любови батьківщини і непохитної віри в її світле майбутнє. Це було те, що примушувало громадянство зачитуватися "Полтавою" чи "Мотрею", що заставляло людські груди глибше віддихати, а очі повертало від злиднів і буднів у майбутнє свято нації. Це залишиться успіхом і досягненням Лепкого навіть тоді, коли не стане серед українського громадянства рисканта для перевидання його історичних повістей. Це є та великодушна жертва поета на вівтарі нації, яка навіть тоді, коли забуде його твори, то не забуде того, що ними для нації досягнено.

70 років життя й пів століття творчої, а при тому муравлиної праці — це велетенський шмат часу. Лепкий, вроджений лірик, вмів огріти його теплом свого серця, освітити сонцем своєї промінної, справді, аристократичної душі. Любив мистецтво й для себе вважав його самоціллю, але коли цього вимагала справа, вмів схилити шию в ярмо громадського й національного обов'язку і, як сам казав, "орати скибу за скибою і класти під них свої сили, свою молодість, своє все".

У слушну годину вмів набрати в груди повітря, випрямитися на ввесь ріст і крикнути:

"Бийте в дзвін! Бийте в дзвін на тривогу! Щоб не було на рятунок запізно. Щоб унуки батьків не прокляли, що не вміли краю боронити".

[Львівські вісті, 24.07.1942]