Проблема свободи волі є ключовим каменем спотикання для будь-якого матеріалістичного погляду на свідомість. Сучасна людина часто не приймає ідеї містичної, нематеріальної і вічної душі, схиляючись до наукового розуміння свідомості як породження взаємодій мільярдів нейронів, трильйонів синапсів та складних електрохімічних процесів у нашому мозку. Але якщо ми матеріальні, то й підлягаємо дії закону причинності, що обумовлює цілковиту детермінованість нашого життя. Наші самостійні рішення, відтак, є ілюзією. Чи можливо, що ланцюг фізичних процесів у наших тілах та мозку змушує нас діяти певним визначеним чином, хоча суб'єктивно нам здається, що ми діємо самостійно?
Пропонуємо одну з бесід письменника Тіма Паркса (Т. П.) з філософом Рікардо Манзотті (Р. М.) на тему свідомості. У попередніх розмовах з Парксом Манзотті розкрив свою візію свідомості як матеріального об’єкта, який міститься у світі фізичних тіл та процесів, а не, як більшість вважає, в мозку та його нейронах (т. зв. "екстерналізм"). На його думку, наш суб'єктивний досвід — це сам фізичний світ, який на нас впливає, а не сукупність його репрезентацій в голові. Якщо, як припускає філософ, суб’єкт та об’єкт є одним цілим, то питання свободи волі стає ще складнішим. Чи можемо стверджувати, що усвідомлення прийняття рішення в кожен конкретний момент є саме тим, що доводить, що ми — суверенні індивіди в царстві матеріальних тіл, які існують окремо від нас і над якими ми маємо очевидну владу?
Т. П.: Як так відбувається, що ми постійно вирішуємо робити щось одне, а не інше, або хоча б дивитись на один об“єкт, а не інакший, якщо ви доводите, що суб’єкт і об’єкт пізнання є одним цілим?
Р. М.: Питання полягає ось у чому: якщо ми вирішили щось зробити, то чи могли б ми зробити інакше?
Т. П.: Ми достеменно так думаємо. Принаймні я переконаний, що міг би зараз по-іншому відповідати на ваше питання.
Р. М.: Але чи справді так? Якщо Всесвіт можна було б перемотати на хвильку назад, то чи вчинили б ви інакше, беручи до уваги ваші думки, почуття і обставини у цей момент? І чи могли б ви діяти інакше, будучи тією самою людиною? Якби ви вчинили інакше, ви були б іншим: ваші думки, почуття не були б тими ж. Тож, можливо, краще сформулювати питання по-іншому: коли ми вирішуємо щось робити, що є тією річчю, яку зумовлює напрям наших дій?
Т. П.: Добре. Наука переконує, що ми є нашими мізками. Хіба Френсіс Крік не сказав, що ми — ніщо інше, як наші нейрони та їхня активність? В книзі “Мозок. Ваша історія” Девід Інґлман стверджує: “Те, ким ви є, залежить від того, як налаштовані ваші нейрони в кожен конкретний момент”.
Р. М.: Крік, як і багато нейронауковців, переконаний, що ми є нашими нейронами і ці нейрони, які, звичайно, є фізичними об’єктами, якось впливають на наші рішення. Проблема в тому, що коли ми дивимося на нейрони у сучасні мікроскопи, ми не бачимо жодних доказів цього. Все, що ми бачимо, — це проходження електричних сигналів та складні хімічні реакції. Багато людей знаходять розраду у тому, що вони можуть перекласти провину за свої гріхи і невдачі на сіру речовину так само, як у давнину люди перекладали провину на диявола або долю. Інґлман у згаданій вами книзі описує чоловіка, який розстріляв 13 людей і пояснив це впливом невеликої пухлини у своєму мозку, яка тиснула на мигдалеподібне тіло і вивела з ладу наявні там нейронні зв’язки. Чоловік переклав моральну провину за скоєне ним на сукупність клітин. Але нам важко примирити такий погляд із досвідом нашого життя в суспільстві. Ми не відчуваємо ідентичності з нашими нейронами і усвідомлюємо відповідальність за те, що робимо. Тож, знов ж таки, виникає питання: ким ми є?
Т. П.: Стривайте. Я помічаю, що коли розказую вам про те, що усвідомлюю, коли приймаю рішення, ви ставите мій досвід під сумнів. А коли нейронауковець доводить, що ми — це наші нейрони, то ви апелюєте до досвіду, щоб це заперечити.
Р. М.: Наш досвід є відправним пунктом. На боці Кріка не було ні досвіду, ні науки, коли він казав, що ми — це наші нейрони. Наш досвід не підтверджує, що наше “Я” тотожне нейронам, а роки наукових досліджень цього також не підтвердили.
Т. П.: Я впевнений, що нейронауковці з вами не погодяться. Хіба Бенджамін Лібет не показав ще в 1980-х, що наш мозок передбачає свідомий вибір тієї чи іншої дії? Коли ми хочемо натиснути на кнопку, в мозку виникає нервова активність ще за секунду або дві перед тим, коли ми можемо повідомити, що прийняли свідоме рішення натиснути на кнопку.
Р. М.: Цілком правильно. Власне, недавні дослідження Патріка Хогарта та Джона-Ділана Гейнза підтвердили результати Лібета. Ще перед тим, як ми усвідомлюємо свою волю, нейрони вже спрямовані у певний бік. Коли Джон раптово вирішив поцілувати Мері, його мозок прийняв це рішення ще раніше, ніж його свідомість.
Т. П.: Але це підтверджує думку нейронауковців про те, що ми є нашими нейронами, адже саме вони приймають рішення, які ми сприймаємо як власні.
Р. М.: Якраз ні. Ви оминули увагою щось дуже значне. Коли ми говоримо про натискання кнопки, то ви забули про кнопку, а у випадку Джона — про губи Мері. Ви так міркуєте, ніби мозок повністю відмежований від усього, що є за межами наших тіл. Я надіюсь, що в наших попередніх розмовах ми зійшлися на думці, що об'єкти, які стають частиною нашого досвіду, не абсолютні, а відносні. Наше тіло з його перцептивною системою формує їх з маси атомів та фотонів. Об'єкт — чи то кнопка, яку ми хочемо натиснути, чи то губи, які хочемо поцілувати, — існує лише відносно нашого тіла і лише в такому вигляді стає частиною нашого досвіду. Ми ідентичні з цим досвідом, а не з нашим мозком чи тілом.
Т. П.: Перепрошую. Я пригадую, що ми провели багато часу, розглядаючи вашу ідею тотожності між об’єктом та досвідом, але я все-таки не бачу, як це може пояснити ініціювання дії. Ви не можете сказати, що кнопка вирішує замість вас, щоб ви її натиснули. А Мері може дати Джону ляпаса, як тільки він присунеться до неї, щоб поцілувати.
Р. М.: Дозвольте мені пояснити це на простішому прикладі, адже наразі ми ще не знаємо, до чого може призвести натискання кнопки, тоді як поцілунок потребує ще одного тіла й одного мозку.
Т. П.: Я люблю прості приклади.
Р. М.: Коли я бачу привабливу нову машину і вирішую купити її, то що є причиною моєї дії? Чому нею не може бути сама машина? Навіщо мені вводити ще якогось посередника між машиною і тим, що робить моє тіло? Чому я не можу уявити це частиною одного причинно-наслідкового ланцюга?
Т. П.: Я б не розглядав цього так просто. Це велика справа. Для мене купівля машини — це кошмар. Я перестаю спати уночі, зважуючи всі “за” і “проти”.
Р. М.: Людина не купує машини кожного дня. Ви маєте рацію. Тут діє багато чинників: ваша дорога на роботу, ваш бюджет і т. д. Але всі ці речі зовнішні щодо нашого тіла і існують лише відносно нього. Разом вони утворюють складний комплексний об’єкт, яким є досвід купівлі машини. Тож чому ви вважаєте, що ваші нейрони, а не цей об’єкт, детермінують ваше рішення купити машину? Зрештою, ви не можете купити машини, якщо вона спершу не існує і хоча б в якомусь сенсі (навіть якщо ви бачили її тільки в журналі або лише чули про неї) не є частиною вашого досвіду. Мовлячи загальніше, потрібно з’ясувати, що ми розуміємо під займенником “Я”. Чи це не є якась річ (thing), яка є причиною рішень, які ініціює моє тіло? Нейронауковці вважають, що ця річ існує в мозку, в нейронах. Але нейрони не є початком причинного ланцюга. Їхня активність зумовлюється чимось іншим — зовнішнім світом. Якщо перемотати нервову активність в мозку назад — синапс за синапсом, дендрит за дендритом, — то рано чи пізно ми вийдемо за межі мозку в органи відчуттів і, зрештою, з органів відчуттів у зовнішній світ, де є наш досвід. Ми є нашим досвідом.
Т. П.: Добре. Я погоджуюсь, що об’єкт, який мене притягає, відіграє роль у моєму бажанні купити чи схопити його. Але в такому випадку хіба ми не повторюємо трюїзму Стіва Джобса про те, що люди не знають, чого вони хочуть, якщо ви їм цього не покажете?
Р. М.: Ні. Я б перефразував вислів Стіва Джобса ще радикальніше: люди не знають, ким вони є, поки ви їм цього не покажете. Коли нам показують iPhone і наше тіло формує досвід з цим дивовижним приладом, ми змінюємося. Ми стаємо об’єктом, якому дозволяють існувати наші відчуття. В даному сенсі — телефоном. Тому це все стосується наших цілей. Показ людям речей є дуже впливовим. Саме тому увесь світ зайнятий рекламою.
Т. П.: Люди все ще приймають різні рішення, хіба ні? Тоді як півсвіту стояв в черзі за новим iPhone, я від цього утримався. Я свідомо прийняв рішення не купувати цієї цяцьки. Адже мій мозок пригадував знімки (shots), а не об’єкт, що, як ви кажете, є одним цілим із досвідом. Повертаючись до Лібета, я пригадую, що він казав, що мозок може змінити напрямок своєї активності протягом секунди або навіть мілісекунди перед прийняттям рішення.
Р. М.: А що, власне, є причиною зміни нервової активності в цю останню мить? Джон хотів поцілувати Мері і раптом побачив, що до них наближається її чоловік. Але він міг відступити і через якийсь унікальний досвід у своєму минулому, якусь повчальну історію, яку чув ще в дитинстві. Для мене цей минулий досвід, знову ж таки, є об'єктом, частиною зовнішнього світу, що став можливим завдяки нашому тілу. Він досі причинно активний в моїй голові та є частиною мого досвіду в цю конкретну мить. У вашому випадку щось у вашому минулому, мабуть, протидіяло купівлі iPhone. Ви є причиною ваших дій або бездіяльності, але цей “ви” не є таємничим привидом у вашому мозку, а комплексом відносин світу, який покликало до життя ваше тіло.
Т. П.: Тобто ви стверджуєте, що ми завжди робимо те, що хочемо, а це “хочемо” визначає рівнодійна різних форм досвіду, з яких той чи інший може домінувати в той чи інший момент. Якби ми чогось не захотіли, ми б цього не зробили.
Р. М.: Правильно. Але не забуваймо, що це не звільняє нас від відповідальності, а радше відкриває нам те, ким ми є насправді. Ми є причиною речей, які ми робимо, а наші дії є наслідком речей, якими є ми. Ми — це колекція досвіду/об’єктів, які, враховуючи домінуючі з них у теперішній момент, роблять те, що ми робимо. Коли ми брешемо, ми є брехунами. Коли ми боремось, ми борці. Коли кохаємо, ми коханці. Причина визначена її наслідками. “За плодами їхніми пізнаєте їх”.
Т. П.: Матей 3:16. Видається, що моє біблійне дитинство ще досі, як ви стверджуєте, "причинно активне" в мені.
Р. М.: Ха! Яка пам’ять! Але зверніть увагу на елемент необхідності. Ви просто не могли забути цього біблійного посилання чи “народити цей плід”, адже ваш батько — євангелистський пастор. І, зверніть увагу, що цей вид детермінізму вас так сильно не непокоїть, адже ви ідентифікуєте себе як людину з біблійною освітою. Але якщо вам скажуть, що це ваші нейрони вирішили згадати цей вірш замість вас, то ви вже переживатимете, що ви — маріонетка в руках якоїсь невидимої сили, якоїсь сірої речовини. Ви ж не ідентифікуєте себе зі своїми нейронами. І добре робите! Ви є вашим досвідом, під яким я розумію світ, який для вас зробило можливим ваше тіло.
Т. П.: І де ж тут місце для свободи волі?
Р. М.: Ми часто плутаємо свободу з випадковістю, так ніби свобода має ключове значення для появи чогось випадковим чином. Але ми тільки тоді по-справжньому вільні або відчуваємо свою свободу, коли те, що ми робимо, є вираженням того, ким ми є. Якщо хтось хоче зробити камінг-аут і оголосити, що він гей, це йому не дається легко. Він робить це через те, що відчуває, що зобов’язаний це зробити. Він досягнув точки, в якій більше немає альтернативи. Однак саме в цій необхідності досягається свобода. Свобода — це ніщо інше, як бути тим, ким ти є, тобто cукупністю свого суб’єктивного досвіду світу. Саме це я маю на увазі під ідентичністю.
Т. П.: Але в нас ще є проблема, яку порушив Лібет, а саме те, що нервова активність передує усвідомленим рішенням.
Р. М.: Праця Лібета й уся нейронаука чудово вписуються в модель, яку я пропоную. Уявіть собі таку подію, як прорив греблі, яка зумовила потоп. Очевидно, що причиною потопу є не суто прорив греблі, а й тривалі дощі або, можливо, роки поганого обслуговування греблі. В мозку на наші нейрони здійснюють вплив усі види зовнішніх причин. Багато окремих досвідів визначають готовність діяти. Але тільки тоді, коли відбувається прорив греблі, їхній кумулятивний ефект результує у прийманні рішення.
Т. П.: Як завжди, ви бачите досвід за межами голови. Я сподівають, ви погодитесь, що наші рішення — це не результат “переговорів” чи навіть “війни” між різними сітками нейронів, як це описував Інґлман, а кумулятивний ефект різних зовнішніх об’єктів / досвідів, які штовхають нас у певному напрямку.
Р. М.: Ні, не зовсім так. Цей зовнішній досвід не штовхає нас. Він і є нами. Він штовхає наше тіло. Це відносна машина, яка є частиною вашого досвіду, а не абсолютна машина, змушує вашу руку потягнутись до гаманця. Світ довкола нашого тіла, наші перцептивні здібності та акумульований досвід є причиною наших дій. Ситуація складна, і її не можна пояснити лише як зовнішні фактори, які детермінують наші вчинки.
Т. П.: Я розумію, що ви хочете сказати: мій досвід, який є нічим іншим, як нагромадженням усіх об'єктів, з якими зустрічалося моє тіло, в підсумку детермінує мої дії. Але я ще повністю не переконаний. І проблема полягає ось в чому: у мене є ще відчуття прийняття рішення, а не лише діяння. Я також вірю, що “організовую” свій досвід, що бачу світ певним способом. У мене є система політичних поглядів, естетичних смаків тощо. Я відчуваю, що замість того, щоб бути світом об'єктів, які всі разом діють на мене протягом певного періоду часу і детермінують мої дії, я маю свій внутрішній світ, який визначає те, як я організовую зовнішній світ. Мої дії не є просто наслідком чогось. Я сам вирішую, як діяти.
Р. М.: Дозвольте навести аналогію, щоб довести хибність у ваших міркуваннях. Повернімось знову до автомобільної тематики. Завдяки складній, але зрозумілій системі важелів та шестерней поворот керма автомобіля змушує його передні колеса обертатись в тому ж напрямку. Чи є щось містичне між кермом і колесами? Ні. Лише причинно-ланцюговий зв’язок, завдяки якому поворот керма транслюється в обертання коліс. А тепер поговорімо про набагато складніший об’єкт — людське тіло. Світ впливає на тіло, але перед тим, як тіло транслює причину в наслідок, відбувається неймовірно складна, але все-таки скінченна послідовність причинно-наслідкових зв'язків. На відміну від автомобіля, який сходить з конвеєра у тому вигляді, в якому їздить по дорозі, людське тіло змінюється у відповідь на стимули з боку зовнішнього світу. Воно телеологічно відкрите. Коли ви бачите чиєсь обличчя вдруге, ваш досвід відрізняється від побаченого вперше, адже цей перший досвід вже каузально активний у вашому мозку і звідси у вас виникає відчуття впізнання. Ми не можемо осягнути усього ланцюга причин, який впливає на наші рішення (це було улюбленим спостереженням Спінози), й не можемо передбачити, якими будуть наші дії. Унаслідок цієї концептуальної неможливості ми винаходимо посередника — “Я”, — якому й приписуємо каузальну силу. Ми кажемо, що “Я” або “Я сам” змусив це статися. Але, як писав Девід Юм, ми ніколи не бачили і не зустрічали цього “Я”. Ми ж маємо справу лише з ідеями або об'єктами. А цей невловимий посередник, який ініціює дію, є спрощенням, винаходом, зручним мотивом, щоб пояснити наш складний досвід.
Т. П.: Доволі. Замість того, щоб сказати, що я з цим погоджуюсь, я зачекаю день або два й побачу, який каузальний ефект ваші аргументи залишать в моїй голові. Але я хотів би завершити нашу розмову викликом. Ви постійно кажете, що інтерналістський погляд на свідомість як нервову активність мозку не був науково доведений. А чи можете ви науково довести свій екстерналістський погляд на свідомість? Чи були якісь експерименти, щоб довести вашу позицію?
Р. М.: Справді так. Оскільки я людина, яка любить виклики, принаймні такого типу, то до нашої наступної розмови я підготую декілька експериментів, які, якщо їх поставити, дають змогу довести або спростувати мою гіпотезу.
Riccardo Manzotti and Tim Parks
Consciousness: Who’s at the Wheel?
New York review of books, 17/06/2017
Зреферував Євген Ланюк