Розмова з професором Янушем Чапінським, соціальним психологом, про те, від чого залежить людське щастя.

 

 

— How are you?

 

— О'кей. Могло бути гірше.

 

— Ви щасливі чи ні?

 

— Як хтось не народився з серйозною вадою мозку і не пошкодив його собі горілкою або наркотиками, то мусить бути щасливим. Навіть коли якась трагедія вибиває нас з доброго самопочуття, то завдяки атрактору щастя, тобто генетично обумовленій волі до життя, з часом ми знову будемо щасливі.

 

— Ми є Homo happy?

 

— Як іван-покиван. Навіть коли ми втрачаємо щось важливе, то знаходимо новий сенс життя. Коли перед мільйонами людей постав нині виклик перевизначення того, як дбати про свої інтереси, то з'являється маса ідей, які два роки тому нікому би й на гадку не спали.

 

— Як у Вас: написати "Психологію щастя", яка якраз вийшла?

 

— Наприклад.

 

— Рік тому Ви мали вираз обличчя, як у пса Плюто, котрий зарив кістку і не пам'ятає де. Знайшли-сьте щастя, пробуючи зрозуміти, що це означає?

 

— Щастям я займаюся кількадесят років. Коли два роки тому відчув, що це знов є дефіцитним товаром, вирішив перевірити, що про нього знає сучасна наука.

 

— І?

 

— Знайшов собі нову кістку. І рию далі, так само, як багато інших.

 

— Отже, завдяки атрактору щастя, хоч PiS шаліє, демократія щезає, а Захід віддаляється, та настрій поляків покращується?

 

— Повертається до природного рівня. Так буде незалежно від того, скільки суспільних груп влада візьме в ясир. Шок змінює настрої ненадовго. Ми маємо в мозку структури, які це забезпечують. Навіть після найбільших трагедій ми швидко повертаємо собі надію, що колись буде ще краще, ніж було. Завдяки цьому ми як вид пережили безліч нещасть.

 

— В метро важко побачити таке загальне щастя.

 

— Якби Ви заглянули ввечері до будинків, побачили би значно кращі міни на обличчях.

 

— Вдома люди щасливіші?

 

— Ввечері щасливіші. В цілому світі найгіршим є час, коли встаємо та їдемо на роботу. Настрій покращується ближче до файранту. А повернення додому вже цілком приємне. Але найщасливішим є вечір.

 

— Бо сон чи бо секс?

 

— Бо вже не треба робити, перевіряти, доводити. Впродовж дня — як видно з досліджень — пересічно найбільше задоволеними є пенсіонери і безробітні. Не мають такого льосу ані вранці, ані на роботі. Але в цілому саме вони найменше задоволені життям.

 

— Тобто все ж таки це правда, що робота дає щастя.

 

— Робота дає щастя в роботі. Впорядковує життя, дає сенс, контакти з людьми, відчуття цінності. На роботі мало хто щасливий, але без роботи ми менш щасливі.

 

— Форса?

 

— Гроші дають щастя бідним. В бідних країнах рівень щастя зростає разом з ВВП. А після досягнення певної стелі залежність стає оберненою. Заможні суспільства, які не достатньо щасливі, перестають багатіти.

 

— Наприклад?

 

— Греція, Південна Італія, власне цілий басейн Середземного моря.

 

— Оскільки нема людей, приречених на нещастя, то чим же є депресії і самогубства, кількість яких по всьому Заході зростає?

 

— Пару відсотків людей народжується з гіршим сценарієм життя.

 

— Фатум?

 

— Гени. Фатум тільки для тих, що хочуть бути щасливішими, ніж є.

 

— Pursuit of happiness, тобто гарантоване конституцією США право людини шукати щастя, — це абсурд, бо і так ніхто щастя не знайде?

 

— Ніхто не знайде більше щастя, ніж має записано в генах — хоч би мав найгеніальніших коучерів, майстрів, вчителів, вихователів, батьків. Вони потрібні, щоб ми досягли свого максимального рівня щастя. А розподіл відчуття щастя йде чітко за географічними паралелями. Що люди ближче до полюса, то щасливіші. Що ближче до екватора, то більш нещасливі.

 

— А сонце ніби дає щастя.

 

— Шведи дістають в Тоскані більшу порцію щастя. Але будучи в себе, є щасливіші за італійців в себе.

 

— Рвемо ноги до Швеції?

 

— Ми у Швеції не станемо генетичними шведами. Будемо мати свій нижчий за шведів рівень щастя мінус світло, якого там є менше. Але є виняток від закону географічної широти. Це суспільства Латинської Америки. Вони мешкають ближче до екватора, а за відчуттям щастя рівняються з північними європейцями.

 

— Бо?

 

— Це бентежило мене роками. Лише пишучи цю книжку, я знайшов відповідь в Михаїла Мінкова, болгарського психолога, що працює в Штатах, котрий виробив методику дослідження поширення в різних суспільствах різних алелів — тобто варіантів — гена, що відповідає за нейромедіатори, які сприяють доброму самопочуттю. Виявилося, що в Мексиці алелі щастя значно поширеніші, ніж будь-де в Європі. При латиноамериканській генетичній структурі можна мати щасливе суспільство, незважаючи на вражаючу бідність, високу злочинність, насильство, безробіття, невпевненість у майбутньому. Латиноси не мусять аж так боротися за щастя, як люди Заходу.

 

— Навіть коли мешкають у халупах?

 

— Людям, що мають алелі щастя в ДНК, для щастя не треба того, що німцям чи італійцям. Тому кожен знає, що означає іспанське слово фієста, але ніхто не знає, як воно звучить по-німецьки. Одні поколіннями соваються зранку до ночі, мають золоті гори і весь час є нещасними, а інші дуже мало працюють і небагато мають, а є щасливішими, бо бавляться. Це показує, що, коли метою людей є щастя, то кожне суспільство мусить прагнути його осягнення інакше. Бо вони відрізняються з точки зору генетичної структури. Різниця між шведами і португальцями не тільки в тому, що одні — високі блондини, а інші — низькі брюнети. Всередині ми також є іншими. І генетично обумовлені відмінності можуть стосуватися не тільки рівня щастя, а також і ставлення до кари смертю чи релігійності. Тобто не всюди вдасться реалізовувати моделі суспільства, держави, економіки, які функціонують в США чи Німеччині.

 

— Щастя треба успадкувати?

 

— Кожен або має його у своїй ДНК, або ні. Однояйцеві близнюки однаково щасливі, навіть якщо їх виховують у цілком інших сім'ях, ніколи не зустрінуться і мають абсолютно інше життя.

 

— Тобто не варто гризтися за дітей, бо ми їм або дали добрі гени — і вони будуть щасливими, або дали погані — і нічого не поможе.

 

— Дітям треба дати шанс використати те, що мають в генах. Як зіткнуться з перешкодами, то можуть змарнувати потенціал. Але вище генів людина не вискочить.

 

— Кожен прагне асимптоти до того рівня щастя, який має в генах?

 

— І керується при цьому ілюзією гедоністичного поступу. Як вид ми ненаситні. Особливо ми, європейці: незалежно від того, в якій мірі ми щасливі, завжди хочемо мати краще авто або вищий суспільний статус, хоч відомо, що це щастя не дає.

 

— Не варто збирати чи позичати на будиночок, бо це не дасть нам більше щастя?

 

— Щастю, як правило, можна зашкодити. Алкоголь, наркотики, злий вікт можуть змарнувати генетичний потенціал.

 

— Вікт?

 

— Добре харчування дає більше щастя, аніж гроші. Хто їсть фрукти, овочі і рибу, той почувається щасливішим. Це неправда, що ковбаса є ключем до щастя поляків.

 

— Хто має форсу, той їсть спаржу і рибу, а менш щасливі їдять хліб і ковбасу.

 

— Менш заможні також щасливіші, коли їдять більше овочів і риби. А багаті, що споживають більше м'яса, є менш щасливими від тих, що їдять рибу.

 

— Щасливими, тобто якими?

 

— Щастя — це як струм в комп'ютері. Живлення. Нещасливий не думає про позитивні цілі і не докладає зусиль. Рано не хоче встати з ліжка, працює без натхнення, не дбає про себе. Що більше маєш в собі цього струму, то більше стараєшся мати його ще більше, ти придумуєш нові цілі, реалізовуєш з натхненням.

 

— Щоб мати більше задоволення.

 

— Не конечно. Задоволення на горизонті підсолоджує страждання на шляху до нього.

 

— Як писав Стафф: "Між протягнутою долонею та плодом дерев / Спить щастя".

 

— Поки нам здається, що ми його досягнемо. Генетично, якщо йдеться про щастя, люди діляться на два засадничі типи. Одні ставлять на максимізацію невідкладного задоволення. Не будуть реалізовувати жодних далекосяжних цілей, якщо це попередньо вимагає обмежень. В Польщі таких людей є більш-менш одна третя. Їхнє щастя — це дрібні радощі. Навіть якщо безробітні, то мило гайнують час і чуються щасливими.

 

— Тобто такий собі Кола Брюньйон.

 

— А більшість вибирає аристотелівський евдемонізм — зробити все, щоб використати свій потенціал. Вони багато витримають, коли вірять, що досягнуть далекосяжної мети.

 

— Які є щасливіші?

 

— Тоті другі. Мало хто читав щоденники декабристів. Я зачитувався. Заслані на Сибір, гноблені царськими службами, а назагал щасливі, реалізовані, активні, в пошуку ніш, що дають відчуття немарнованого життя. Хоч як би інші нам влаштували світ, більшість з нас себе в ньому знайде.

 

— Кісєль [Стефан Кісєлєвський]: "Те, що ми в дупі, це ясно. Проблема в тому, що починаємо там влаштовуватися".

 

— Чому проблема? Це є сила виду.

 

— Розкоші рабства?

 

— Не рабство є щастям, лиш здатність будувати щастя, незважаючи на рабство. Чи ми маємо 20 років, чи 80 — кожен з нас має свій постійний рівень апетиту на життя.

 

— Тобто щастя — це гени...

 

— І виховання, яке вирішує, як гени трансформуються в дію мозку і тіла. І ще припасування культури до структури генів в популяції.

 

— Тобто?

 

— Наприклад, серед китайців та інших колективістських суспільств поширеною є версія гена, який в Європі ми би визнали патогеном, бо він не сприяє чинній в західній культурі індивідуалістичній настанові. Якщо мати типово китайську колективістську ДНК, то неможливо досягти свого генетичного потенціалу щастя, приймаючи індивідуалістичну стратегію життя, характерну для культури Заходу.

 

— Культура і політика мусять припасуватися до генів?

 

— Генів не змінити. Культуру змінюють протягом покоління. Найлегше змінити систему. Система, яка занадто відстає від місцевої культури і не пасує до генів, робить людей нещасними, тому веде до бунту і відкидається.

 

— Тобто в Польщі ніколи не буде, як в Німеччині, бо "ген польськості" визначає границі еволюції суспільно прийнятної системи?

 

— Ми завше відрізнялися. Це випливає не тільки з історичної випадковості.

 

— Таким шляхом можна дійти висновку, що, наприклад, суспільні відмінності між афроамериканцями та євроамериканцями мають не лише історичні джерела, а і генетичні.

 

— Мають.

 

— Тобто Ви є расистом.

 

— Я пишу в книжці про таку підозру. Але я вважаю, що, визнаючи значення генетичних відмінностей, не треба приймати расистського погляду, що одні кращі, а інші є гіршими.

 

Натомість, оскільки завдяки генетиці ми знаємо, що відмінності між суспільствами мають не тільки історичні підстави, а й генетичні причини, то сумлінність каже прийняти це до відома і замислитися, що з цього виникає.

 

— Що з того виникає?

 

— Наприклад те, що відповідь на питання, чи в Польщі буде, як в Німеччині, з великою ймовірністю мусить бути негативною. Бо наше типове щастя є все ж дещо інше за щастя типового німця. Але це не означає, що ми завжди мусимо бути бідніші, слабші, гірше розвинуті, аніж німці. Ми можемо бути так само заможними і цивілізаційно розвинутими, але ми не будемо кращою Німеччиною, аніж Німеччина. Ми можемо з ними конкурувати і навіть вигравати, тільки мусимо це робити інакше, ніж вони.

 

Роберт Патнем пише, що на півночі Італії є інакше, аніж на півдні, демократична правова держава там є справною, бо там віками діяли церковні хори і люди вміють поважати правила співпраці. Але нема доброго пояснення, чому у Флоренції ці хори діяли, а в Неаполі — ні. Чому на півночі людям хотілося спільно співати після роботи, а на півдні — ні? Відповіддю є дещо інші гени, наслідком яких є дещо інша культура, що творить дещо інші зв'язки між людьми, бо для щастя їм треба дещо іншого.

 

— Не йдеться про те, що південь Італії підкорювали греки, а північ — германці?

 

— Саме про це і йдеться, що є інші генетичні суміші, отже, їхні культурні експресії є іншими, і, щоб досягти повноти свого потенціалу щастя, вони потребують інших системних рамок. А втискання їх в один лад спричиняє до того, що вони реагують інакше. Кожен лад одним алелям буде служити краще, а іншим — цілком гірше. В Італії це є суттєва різниця. Так само, як і в Польщі, бо корінні великополяни частіше змішували свої гени з німцями, а підляшани — частіше з росіянами.

 

— Зараз вийде, що поляризація PO-PiS — це витівка алелів.

 

— Генетично може бути обумовлене те, що одні радше є індивідуалістичними, а інші — радше колективістськими.

 

— Отже, якщо ми хочемо досягти рівня щастя, записаного в генах...

 

— То тримаймося принципу Млинарського. Робімо своє!

 

— Те, до чого ми маємо бажання?

 

— Те, при чому ми добре чуємося і при чому добре чується культура, в якій ми живемо.

 

— Конформізм є дорогою до щастя?

 

— Культура нам не підкориться, тому ми мусимо підкоритися культурі.

 

— Фу!

 

— Ми можемо бунтувати, але тоді мусимо зробити бунт сенсом і метою життя. Зі всіма наслідками. Ми з цим не будемо добре чутися, не будемо щасливими і можемо бути покарані. Це випадок геїв в Польщі.

 

— В сенсі?

 

— Польська культура, подібно як і російська, належить до найменш толерантних щодо сексуальних меншин. Паради рівності, демонстрація сексуальної іншості, камінґ-аут породжує в Польщі загрозу різкої культуральної помсти.

 

— Маємо гомофобію в генах?

 

— Не безпосередньо. Культура, я підкреслюю, не є просто транспозицією генів. Вона є формою адаптації суспільних відносин до домінуючої в групі ДНК.

 

— Польською ідентичністю керує ген страху перед образом пари геїв, що спричиняє виділення надміру кортизолу? Жартуєте?

 

— В культурі це пов'язується з сильною позицією сім'ї та релігії, культом дітей і жінок, силою локальних спільнот. З цього виникає упередження щодо всіх, хто порушує звичаї, що злютовують групу. Порушення традиційного порядку, з яким польська культура пов'язує образ щастя, викликає гомофобну тривогу.

 

— Більшість з нас має гени, культурна експресія яких конвертується у консервативні політичні погляди?

 

— Наш польський генетичний набір сприяє створенню культури, не схильної експериментувати і збурювати існуючі структури.

 

— Це ніби теж якесь попередження для PiS.

 

— Судячи з культуральної експресії, ми є суспільством, генетично розщепленим. Анархічна шляхетська культура є радикальною експресією індивідуального гена, для якого щастя — це перш за все свобода. Szlachcic na zagrodzie [równy wojewodzie — Шляхтич на городі рівний воєводі] і т. д.

 

— Це було 10 відсотків суспільства.

 

— А більшість успадковує колективістський ген культури панщинних селян, які могли вижити тільки як покірні члени невеликої спільноти. Індивідуалісти, наділені неспільнотними алелями, були на селі еліміновані. Основною цінністю стала сім'я і локальна спільнота. Це є суспільно домінуючі алелі, експресією яких є тепер культура польської демократії.

 

— Тобто щасливий генетичний поляк...

 

— Як правило, сидить вдома з дружиною, оточений дітьми...

 

— ...псами, котами...

 

— Можуть бути кози, кролики, коні, корови. Лиш би багато. А на сусідніх парцелях — кузени, шваґри, вуйки, пов'язані генетичними узами. Самі свої. Як би що, то поможуть. Так безпечно ми ся чуємо. Тільки в такій конфігурації предки більшості поляків могли вижити. Хто мав гени, що потребують індивідуальної експресії, той, як правило, в Польщі не мав шансів їх передати.

 

— Індивідуальна доля також так потужно детермінується генами?

 

— Тут більше значення має випадок, а менше — статистика. Але можна прослідкувати, як структура генів визначає сценарій життя людини. Екстраверти — а це генетично зумовлена ознака — радше стають політиками, аніж програмістами. Одні легковажні і не надто рухливі, тож вплутуються в проблеми, інші ж — хоробрі і розважливі, тому підкорюють світ. Це також є експресія генів. Погідні особи — а гени мають на це дуже великий вплив — значно легше знаходять доброго партнера, творять кращі сім'ї і живуть помітно довше.

 

— Хто має алелі щастя, буде мати щастя в житті?

 

— Менше хворітиме, а як захворіє, то швидше одужає. Швидше знайде партнера і створить добру сім'ю. Матиме більше приятелів. Як втратить роботу, то легше знайде нову. Краще кар'єрно зростатиме. Швидше підніматиметься після життєвих ударів.

 

Може, полякам треба змалку давати щось для покращення настрою?

 

Субстанції, що покращують настрій, з часом перестають діяти і спричиняють психічне похмілля. Мозку не обдуриш. Він завше повернеться до свого генетично запрограмованого благополуччя. Найбільше, що ми можемо, — це змарнувати добрі гени, якщо комусь природа їх дала.

 

Якщо ми все це візьмемо до відома, то підважимо фундамент цивілізації, що ним є відповідальність, яка випливає з віри у вільну волю. Морально сумнівною стане, ставлячи під питання карний кодекс, не тільки вина, а й заслуги, що підважить правила справедливого розподілу різних винагород — від зарплати до орденів.

 

— На жодну наукову аболіцію не розраховуйте. Хоч би ми мали щонайгірші гени на світі, ми би не втекли від відповідальності. Бо відповідальність завжди лежить на нас в тому сенсі, що все ж таки кожен може використати або знищити свій життєвий потенціал — і лише він за це відповідає. Так само, як і кожне суспільство може знищити свій спільний потенціал — і лише воно буде винувате у цьому. Жодна генетична недостача чи надмір з нас цієї відповідальності не зніме.

 

Розмовляв Яцек Жаковський

 

Професор Януш Чапінський є соціальним психологом і викладачем на кафедрі соціальної психології факультету психології Варшавського університету. Член Комітету психології Польської академії наук та науковий проректор Вищої школи фінансів і управління у Варшаві. Багато років є керівником панельних досліджень «Суспільний діагноз».

 


Janusz Czapiński
Homo Happy
Polityka, nr 25, 21.06-27.06.2017
Зреферував О.Д.

 

 

19.07.2017