Записка Української Центральної Ради тимчасовому правительству.
"Кіевская Мысль" з 9 й 10 червня н. ст. друкує за "Новою Радою" текст деклярації делєґації Української Центральної Ради, яку надрукувала "Нова Рада" під заголовком "Особливій увазї тимчасового правительства й російської демократії". Ось текст сеї записки.
"Зріст українського руху, що так інтензивно проявив ся в днях революції, вимагав нових метод для його оцїнки, нових підхідних шляхів, не говорячи вже про саме фактичне познайомленнє з його висловом. Міжтим у сїй сфері лишило ся все по старому й російські громадянські круги в більшости стають на давнї неозначені позиції.
Се вже й тепер сумно відбиваєть ся на взаїмних відносинах двох братніх народностей, а на будуче грозить се дуже й дуже небажаними комплїкаціями, а щоб їх усунути та злагіднити, обидві сторони повинні поробити заходи державного та громадянського значіння.
Для людей, що мало познайомлені з історією і характером українського руху, зовсїм незрозумілий той розмах, котрий проявив він зараз у перших днях революції. То, що уважало ся справою невеличкого гуртка інтелїґенції, нагло прибрало масовий характер: національні гасла й домагання стали дуже популярними в народнїх масах. Се пояснюєть ся тим, що український рух, у своїй істотї глибоко демократичний, все стояв на ґрунтї народнїх потреб, широко охоплюючи їх, і все говорив доступною і зрозумілою народови мовою про його власні інтереси. Ось чому від самого початку свобідного життя став сей рух орґанїзуючою силою, споєннєм, ось чому до нього прилучали ся щораз більші сили народу, справедливо бачучи саме тут ґарантію здїйснення своїх загально-людських і національних потреб і домагань. Відроджена українська преса щоденно приносить вістки про те, як серед українських мас все більше й більше проявлять ся громадянська та національна свідомість: українське село орґанїзуєть ся під гаслами, виставленими українським рухом. Про те саме говорять дуже численні й многолюдні зїзди, що відбувають ся на Українї в останнім часї: кооперативні, Селянського Союза, військові, національні в широкім змислї слова, педаґогічні, партійні і т. ин. Сї зїзди представляли в цїлости мілїонову масу (один військовий зїзд у Київі представляв собою — 993.400 зорґанїзованих салдатів) і в розвязцї національних завдань виявили себе одною спільною всїм душею.
При всїм неоднаковім складї їх учасників усї названі з'їзди однодушно сходять ся в національних домаганнях, як полїтичних (автономія і федерація), так і культурних (українїзація школи, громадянських інституцій і т. ин.) і признають своїм найвищим національним орґаном Українську Центральну Раду у Київі. Центральна Рада оснувала ся в перших днях революції з цїлю надати орґанїзаційні форми стихійному рухови на Українї".
Находячи ся в осередку руху, вона дїйсно послужила тою орґанїзаційною основою, коло котрої почали збирати ся українські сили. Вона зуміла виробити й поширити популярні та зрозумілі для народу гасла нового державного ладу та здобула значіннє дїйсного національного представництва на Українї. Зокрема се стало на твердий ґрунт потім, як на многолюднім зїздї представників усїх зорґанїзованих сфер українського народу, котрий відбув ся у Київі у Великодню недїлю, обновлено Центральну Раду й доповнено її новими силами. В даній хвилї вона є виборним орґаном національного представництва на Українї, авторитет і значіннє якого лежить у загальнім признанню його демократичними кругами українського населення.
Сьогоднї, здїйснюючи національно-культурну автономію українського народу, Центральна Рада відограє величезну орґанїзаційну ролю, будучи національним споєннєм для найріжнороднїйших сфер українського народу. Строго демократична у своїм складї, побудована на зразок правильного представництва зорґанїзованих сил, вона має необхідний їй авторитет і засоби вислову щирих бажань українських народнїх мас, які поручили їй висвітленнє й охорону своїх інтересів. Голос Центральної Ради — се голос зорґанїзованого народу. Тому він повинен мати відповідне значіннє в державних справах, що торкають ся побуту й конструування українського народу. З сього короткого нарису видко, якої кольосальної стихійно-орґанїзаційної роботи довершила за тих три місяцї українська демократія.
А як відносить ся до того на правду казкового пробудження 35-мілїонового народу російське громадянство там на Українї? Треба зараз з початку сказати: відношеннє неглибоке, незвязане з інтересами революційної Росії, навпаки таке, що грозить багатьома комплїкаціями для усієї справи свободи. Причин сього багато. А головна з них се клясові інтереси. Пануючі шари на Українї — не-Українцї. Промисловість у руках буржуазії російської, жидівської, французької; торговельну, а також велику часть аґрарної буржуазії творять Поляки, Росіяне й Українцї, що давно називають себе "русскими". Так отже всї адмінїстраційні обовязки в руках не-Українцїв. А сфери експльоатованих — велика часть городського пролєтаріяту, ремісники, дрібна служба — Українцї.
Таким робом у даній хвилї нема на Українї української буржуазії, що признавала-б себе такою. Є окремі особи, невеличкі ґрупи, що прилучають ся задля своїх клясових інтересів до пануючих кляс під економічним оглядом, але кляс, повторяємо, ще нема.
Наслїдком сього серед українських партій досї не було нїодної, яка не внесла б до своєї програми ідеї соціялїзму. Очевидно, сї окремі особи та ґрупи завдяки клясовому нахилови скоро зіллють ся в одну компактну масу й заложать фундамент виразно національно-означеної української буржуазії і очевидно боротьба за пануваннє повинна розгоріти ся між буржуазійними сферами всїх націй на Українї.
І ось саме та перспектива боротьби й передбаченнє побіди української буржуазії настроюють неукраїнські пануючі сфери населення дуже ворожо до всього українського руху. До того необхідно додати ще в цїлости — національний момент. Увіссавши з молоком самодержавности ідеї централїзму, привикнувши глядіти на Україну тільки яко на полуднево-західний край російської імперії, а на Українцїв яко на "хахлів", що відріжняють ся від Росіян тільки деякими маленькими побутовими окремішностями, нїколи не турбуючи ся про те, щоб познайомити ся з життєм сих "хахлів" і їх ідеалами, що нїколи не завмирали, навіть під гнетом царизму, буржуазійна інтелїґенція не змогла, не найшла в собі сили підняти ся до правильного розуміння процесу, який відбував ся цїлий час. І піддаючи ся сим двом силам — клясовому й національному еґоїзмови — пішла дорогою енерґічного супротивлення орґанїзації української демократії. Для сього уживали ся всї можливі способи.
Перекручуючи факти, як у пресї, так і в горожанських розмовах, розпускають чутки про те, що "хахли" хочуть відокремити ся від Росії, що вони збираюсь ся прогнати з України всїх не-Українцїв, бо, мовляв, їх гасло — "Україна тільки для Українцїв", що загалом увесь український рух без ріжницї соціяльно-полїтичних окремішностей — се контр-революційний рух, який вимагає негайного припинення. І так дуже настрахав їх величезний зріст сього руху, що вони заразили своїм переляком навіть демократичні сфери нe-Українцїв. Коли у Київі мав зібрати ся національний всеукраїнський зїзд, по городї стали поширювати ся дурні чутки, що Українцї мають замір проголосити сей зїзд Українськими Установчими Зборами й по нїм прогнати всїх не-Українцїв. Не зважаючи на се, що програму засїдання зїзду оповіщено ще передтим, що в нїй не було й натяку на Установче Зібраннє, всї неукраїнські елєменти, навіть і соціялїстичні ґрупи, повірили тим чуткам, перелякали ся і почали робити заходи. На щастє вони поробили найраціональнїйші заходи, себто запитали самих Українцїв, чи се правда? Відповідь Українцїв успокоїла й на деякий час розвіяла тяжку атмосферу.
Але наскільки заразила ся і російська демократія настроями російської буржуазії, наскільки ідея національного панування на Українї російського народу, ідея господаря, власника, глибоко вїла ся у свідомість навіть демократичних елєментів, показує сей незвичайно підвищений ворожий настрій, під впливом якого напр. у предсїдателя київської ради робітничих і салдатських депутатів на нарадї соціялїстичних орґанїзацій усїх національностей вирвала ся погроза розігнати баґнетами український зїзд. І треба зазначити, ся погроза, ся ворожість у більше або менше культурній формі цїлий час гнїздить ся у свідомости і буржуазних і небуржуазних сфер неукраїнського громадянства. Нїякі запевнення Українцїв не можуть побороти сього збаламученого національного почування господаря, якому хоче нанести удар підчинена досї національність, нанести удар самим фактом свого істнуваиня, своєї ростучої орґанїзації й тим, що вона природно (а не насильно) витїсняє з пануючого становища того господаря.
Заходить цїлий ряд фактів, що в них у більшім або меншім ступнї висловлюєть ся та ворожість. Справа українського полку, орґанїзацію якого всї неукраїнські сфери уважали трохи не загибелю Росії, "ножем у спину революції", иншими подібними страхами, тепер, коли воєнна власть признала можливим формувати цїлі корпуси, ясно показала, що люде берегли не інтересів революції й Росії, а своїх клясових або національних позицій.
Так само всї заходи, признані в останнім часї пануючими у Київі неукраїнськими сферами за необхідні, повстають на тім самім ґрунтї й нетільки не схиляють ся утвердити та закріпити демократичні основи, проголошені революцією, але навіть ідуть їм наперекір. Так напр. постанова київської ради робітничих і салдатських депутатів про зїзди відкрито та грубо нарушує основи виявленої волею революційного народу свободи зборів.
Відповідно до сеї постанови можна від сьогодня скликувати зїзди тільки за дозволом київської ради робітничих і салдатських депутатів. І нетільки за дозволом, але й по реґляментації ради. Сей крок мотивують тим, що у Київі в останнім часї відбуваєть ся дуже багато з'їздів: селянських, кооперативних, салдатських. Хоч у сїм мотиві й не згадуєть ся про те, що майже всї такі зїзди були українські, всеж кождому ясно, що постанова вимірена виключно против Українцїв.
Анальоґічне до того бажаннє київського виконавчого комітету громадянських орґанїзацій видїлити Київ в окрему адмінїстративну одиницю, незалежну від усього краю.
Признаючи, що в зросійщенім за довгі роки абсолютизму Київі перевага неукраїнського елєменту недовговічна, що край з розвитком демократичних основ нового життя заллє сей остров національною хвилею, пануючі елєменти старають ся відгородити його від рідної йому стихії високою греблею, ізолювати його від краю.
Не маючи можливости в сїй короткій записцї навести всї важнїйші факти прояву національної ворожнечі російського громадянства до українського відродження, ми спиняємо ся на вже вказаних прикладах. Але зі свого боку ми уважаємо своїм громадянським і моральним обовязком зложити таку заяву: Таке відношеннє ми уважаємо злочинним для справи революції й таким, що лишить тяжкі наслїдки для усієї Росії.
Люде, що живуть по городах України, бачуть перед собою зросійщені вулицї сих городів, чують довкола жарґонову російську мову, цїлком забувають на те, що сї городи тільки маленькі острівцї серед моря усього українського народу. Забувають, що по кількох літах зросійщений елємент значної части населення тих самих городів вернеть ся до рідної стихії, що зросійщеннє деяких центрів України, котре видаєть ся таким повним, се тільки хвилева поява, витворена ненормальними умовами знищеного абсолютизму й централїзму, котрий стараєть ся урятувати свої позиції. Мало того, заслїплені клясовим або національним еґоїзмом, загіпнотезовані сею облудною ясністю свого національного панування, сї люде не бажають рахувати ся з тим, що вже істнує нетільки почуттє звязи з інтересами усієї державної цїлости (тут коректурний пропуск у "Новій Раді"). Всї ті дуже численні зїзди (селянські, кооперативні, партійні, загально-національні), на котрі делєґовано представників мілїонової зорґанїзованої української демократії, повинні-б уже переконати всїх, що український рух не видумка гуртка інтелїґентів, як його все рекомендувало російському громадянству царське правительство, а що се величезна сила, яка вирвала ся зпід вікового гнету, що ся сила росте з кождою, навіть не дниною, годиною, що спинити її, якби не хотїли сього її вороги, вже рішуче нема нїякої можливости, бо пробудив ся 35-мілїоновий народ. Треба вернути ся до царизму, до понижения всїх прав людини й горожанина, щоб жити деякою надїєю повернути українську демократію до первісного стану "пониженого й закованого раба". Бо в національній самосвідомости передовсїм вилило ся у широких народнїх мас почуттє тих прав, тої гідности людини й горожанина. Від сьогодня він не "хахол", не "бидло", не "мужик", а Українець, рівний з усїма тими, хто до революції мав власть понижати його.
І домаганнє національної школи, армії, українїзації всього життя на Українї має у корінї головно се відроджене, визволене почуттє гідности людини. І віра в се така велика в масах, що вони в перший час навіть не могли зрозуміти, з якої причини се їх бажаннє, се свобідне прегарне почуваннє зустрічає зле, недобре, вороже до себе відношеннє у тих, хто стоїть на чолї демократичного руху. В їх простій, незатроєній спокусою психицї не укладаєть ся така сильна протирічність. Вони думають, що кождий, хто би не був, обовязаний разом з ними радувати ся i веселити ся їх визволенням, їх переродженнєм з рабів у людей. Нетільки радувати ся, але й усїма силами пособляти такому чудовому переродженню.
Зовсїм зрозуміло, що впертий опір доводить до розчарування, далї до ворожнечі, а вкінцї до страшного обурення. Тепер на всїх зїздах, зборах скрізь тільки й чуєш скарги, докори, погрози. І чим впертїйше стоїть одна сторона, тим сильнїйше та глибше вїдаєть ся недовірє до Росіян, тим ширше розливаєть ся хвиля стихійного протесту.
Невідповідальні особи, не розуміючи усього того, що тепер відбуваєть ся, немовби з якоюсь цїлю далї ставляють ріжні перешкоди орґанїзації українських мас. Українська Центральна Рада яко представницький орґан, зорґанїзований українською демократією, досї відогравала, навіть і тепер відограє здержуючу ролю, звертаючи рух у зорґанїзоване річище.
Але вона могла й може се робити тільки до того часу, поки така орґанїзація іде в контактї з природним розвитком народнього руху. Коли з якоїсь причини вона мусїтиме спинити або навіть відмовити ся від своєї орґанїзаційної дїяльности, її знесе стихійний потік. До сього може її приневолити неґативне відношеннє, як місцевого, так і російського громадянства зокрема. А таке негативне відношеннє до українського руху запримічено нетільки на Українї, але і в центральній Росії. Коли не відкрите неґативне відношеннє, то затушовуване або просто нїяке.
Ми не можемо мовчати, а повинні попередити всю російську демократію про дуже велику небезпеку з приводу такого відношення. Росія і без того находить ся в грізнім положенню і без того нема дисципліни в армії, нема довозу хлїба в краю.
Не вільно підбурювати мілїони людей, що стоять на фронтї і відчувають тяжку обиду своїх найблагороднїйших поривів, не можна доводити тих людей до того, щоб вони, занепокоєні незадоволеннєм нїодного з їх бажань, піддали ся стихії й кинули ся на Україну, як грозять вони в багатьох своїх заявах. Не можна доводити селян до погроз лишити без хлїба увесь край. А се роблять ті люде, що бажають відділити Київ від України. Природно, що на се селяне відповідають: а що буде, як ми віддїлимо ся від вас? Ми беремо на себе сміливість звернути найсеріознїйшу увагу тимчасового правительства, Ради робітничих і салдатських депутатів і усїєї російської демократії на теперішній стан справ і закликуємо піти нам назустріч у розвязцї нашого тяжкого відповідального завдання — звернення української стихії на такий шлях, котрий нетільки не пособляв би все ростучим спорам, а навпаки помагав би орґанїзації сил усїєї Росії. Ми закликуємо як найуважнїйше прислухувати ся до гомону сеї стихії. Як що правительство й російська демократія уловлять в нїм ноти, на котрі треба відповісти згодою, вони зроблять то, що ся стихія стане найвірнїйшим, найбільше одушевленим чинником волї Росії. Як що вони не звернуть на все те уваги або навіть віднесуть ся ворожо, то ся стихія відвернеть ся від них. І тодї Українська Центральна Рада передасть свої завдання в руки тих, хто буде такий сміливий, що візьме їх на себе.
До самого останнього часу Українська Центральна Рада була в можности здержувати ся від того, щоб ставити до правительства якісь домагання, давно вже заявлені цїлим рядом постанов зїздів українського народу. Але все ростуче нерозуміннє завдань і цїлей української демократії з боку російського громадянства, а також його ворожість до українського руху, а з другого боку ростуче недовірє української демократії до російського громадянства й щораз більший напір на нас з боку сеї демократії приводить нас до твердого переконання, що одиноким правильним виходом з положення буде негайне задоволеннє домагань, котрі українська демократія в особі Української Центральної Ради представляє тимчасовому правительству й Радї робітничих і салдатських депутатів і котрі ми тут коротко викладаємо:
1. Беручи під увагу однодушне домаганнє автономії України, виставлене українською демократією, сподїваємо ся, що тимчасове правительство висловить у тім або иншім актї принципіяльно своє прихильне відношеннє до сього постуляту.
2. Необхідність поставлення української справи на міжнароднїй конференції у звязку з долею Галичини й частей української землї, зайнятих Нїмцями, спонукує зараз же принципіяльно порішити справу участи в такій конференції представників українського народу, бо така участь вимагає негайного пороблення приготовчих практичних кроків, що торкаєть ся закордонної України.
3. Для всестороннього познайомлення правительства з настроями на Українї, з домаганнями українського населення, а також для практичної помочи правительству в переведенню в життє ріжних заходів, викликаних окремішностями життя краю, необхідно оснувати при тимчасовім правительстві уряд окремого комісара для справ України.
4. Для обєднання правительственних мір в усїх ґуберніях з українським населеннєм необхідний уряд окремого комісара з краєвою радою при нїм.
5. В цїли піднесення бойової сили армії й відродження дисциплїни необхідно перевести в життє видїленнє Українцїв в окремі військові части, як в тилу, так, наскільки можна, й на фронтї.
6. Признану тимчасовим правительством українїзацію початкової школи необхідно розтягти й на середню та на вищі школи, як у змислї мови, так і предметів навчання.
7. Відповідальні місця, як горожанської, так і духовної адмінїстрації на Українї необхідно обсаджувати особами, що користують ся довірєм населення, говорять його мовою і знайомі з його побутом.
8. Для задоволення національних потреб, здавлених за старого режіму, необхідно відпустити з державної каси в завідуваннє Центральної Ради відповідні засоби.
9. Необхідно дозволити від'їхати до Рідного Краю тим закордонним Українцям, котрих виселено несправедливо з місць їх постійного побуту, а також улекшити участь полонених Українцїв-Галичан, розмістивши їх по українських ґубернїях.
Члени делєгації Української Центральної Ради: В. Винниченко, Д. Коробенко, Письменний, Д. Ровинський, Н. Ковалевський, О. Пилькевич, А. Чернявський, С. Єфремів, І. Снїжний, Г. Одинець.
[Вістник Союза визволення України]