Народи і нації родяться, живуть, розвиваються, доходять до вершка своєї творчої спроможности в ділянці культури і цивілізації, опісля чимраз менше творять нові цінності, костеніють, старіються і вмирають. Так було з єгиптянами, вавилонцями, асирійцями, фенікійцями, так було з греками, римлянами та іншими народами.
Одні з народів нашої землі дали загальнолюдській культурі й цивілізації великі і тривкі культурні й цивілізаційні вартості, другі менші, ще інші дуже мало, або й зовсім нічого не вклали до загальнолюдської культурної скарбниці — як напримір австралійські та центрально-африканські племена, що ще й досі живуть у півдикому стані.
Від чого це все залежить? Тяжко дати вичерпну відповідь на це питання в одній газетній статті. Можна тільки загально сказати, що це залежить від того, чи народи зуміють своїми духовими здібностями та фізичним зусиллям витворити такі організаційні форми життя та співпраці, якими не тільки звільняться від гнітучого впливу природи, але й приневолять її служити собі та використовують усі можливості й багатства, що їх вона має. Найвища організаційна форма, яка дає народам найкращі можливості розвитку — це власна держава з власними питомими даному народові формами та змістом.
З історії знаємо, що одні народи живуть довше, інші коротше. Це залежить у першій мірі від сили їх інстинкту самозбереження, від їх організаційних і творчих здібностей, головно ж від їх особистої родинної, громадянської та національної моралі. Упадок народів зачинається від упадку їх моралі. Опісля йдуть усі інші прояви занепаду.
Ми й тепер бачимо, що деякі народи перейшли вже найвищу стадію свого розвитку і на наших очах старіються, занепадають. Вони дають чимраз менше нових культурних цінностей, хоч мають ще великі цивілізаційні досягнення. Вони дуже слабо множаться та живуть по-правді тільки з капіталів культурної творчости своїх минулих поколінь. Але одночасно ми бачимо теж народи, як ось німців, італійців та японців, які силою свого духового і фізичного розгону формують нове обличчя світу, відсуваючи від верховодства над ним ті народи, які свою пісню вже відспівали.
Ми, українці, молодий нарід, але ми вже доказали, що розуміємо хід нових часів. Ми одні з перших і найдовше боролися з раком людства, з московським большевизмом. І хоч на деякий час ми були переможені, хоч большевизм нас жахливо винищував, проте ми боротьби з ним не припинили ні на хвилину. І коли прийшов час розправи з цим смертельннм ворогом, ми відразу включилися в ряди тих, які будують новий лад. Може не в такому виді, як ми собі це уявляли, але здаймо собі справу з того, що наш національний організм, виснажений 24-річною боротьбою з большевицькою потворою, доконче потребує часу на відсвіження і зміцнення своїх сил та на їх реорганізацію. Ця реорганізація мусить іти по новим зразкам, але з включенням і використанням творчих первнів наших культурних надбань та історичних традицій.
І це відсвіження та реорганізація наших духових, моральних і матеріяльних сил проходить скрізь у нашому краю. На західноукраїнських землях відбувається вона під одним проводом — а саме Українського Центрального Комітету. Загал нашого активу бере діяльну участь у цьому процесі. Одначе є, особливо серед нашої інтелігенції та навіть серед нашої молоді, такі, що стоять осторонь цього процесу відбудови і перебудови. Вони, оправдуючи свою бездіяльність, кажуть: "Нема змислу працювати, бо нема перспектив. Ми розчарувались у наших сподіваннях".
Таке явище було б загрозливе, як би було загальне. Бо тільки духові сліпці можуть говорити, що в теперішніх переломових роках, коли наші історичні противники лежать розторощені, коли твориться нова дійсність, нема для нас перспектив кращого розвитку. Чи від неробства збільшаться ці перспективи?
Майбутність українського народу залежить у першій мірі від того, що і в якій мірі вкладемо ми до розбудови нашої національної будівлі та для будови нового ладу. Трорення нового ладу йде не тільки на фронтах, він повстає теж у всіх інших ділянках національних організмів. Тому наказом хвилини для нас: використати всі ті можливості розвитку, які розкрились тепер перед нами, бо вони є необхідною передумовою для інших, які прийдуть пізніше. Прийдуть, бо мусять прийти, коли покладем для них необхідні фундаменти. А цими основами є передусім збагачення і поглиблення нашої національної культури для нашого повнішого себевияву в царині українського духа. Саме з царині духа й культури ми маємо сказати своє нове, важке слово. Це тимбільше, що Захід творить здебільша в ділянці цивілізації та матеріяльної культури.
Але коли хочемо збагатити наше духове життя, мусимо сягнути до його основного джерела, до нашої старої хліборобської культури і хліборобської верстви. Наша хліборобська верства врятувала наш національний організм від повного знищення в часах большевицької неволі. Ця верства дасть нам теж і тепер здорове поповнення для інших суспільних верств і прошарків. І тому ті українські інтеліґенти, які зірвали органічний звязок з нашим селом і нашою хліборобською культурою, повинні цей звязок знову відновити. Відновити його можна працею, спрямованою саме на піднесення цього села на вищий культурний рівень, використовуючи всі можливості, які дає нам нова дійсність. Не йде тут про те, щоб припиняти процес урбанізації українського населення. Ні! Справа передусім у тому, щоб люди, які живуть на селі чи по містечках, не вважали цього якимсь нещастям та не відгороджувались китайським духовим муром від хліборобського окруження, але щоб вони цілою душею і всім своїм єством пірнули у праці над виповненням нашого націон.-культурного і суспільно-економічного життя оновленим змістом. Справді маємо тепер нові організаційні форми, але зміст праці спирається на найглибших основах українського духа.
Керму та організаційні форми для тієї культурно-освітної праці дає Відділ Культурної Праці УЦК. Він проводить свою роботу в терені через референтів культурної праці при О. К. та Повітових і Районових Делеґатурах, Основною клітиною, в якій проводиться освітньо-освідомна праця, є у нас "Українське Освітнє Товариство" (УОТ). УОТ-ва повинні сьогодні повести культурно-освітню працю згідно з вказівками Відділу Культурної Праці УЦК, в такий спосіб, щоб вони стали наче школою громадянського виховання.
М. П.
