Недавно появилася в "Кр. Вістях" цікава стаття інж. Л-ко про організування відбудови наших сіл. Автор слушно підкреслив потребу надати нашим селам український стиль. Погоджуючись з його думками, додамо лише, що відбудова села йде вже тепер, і в умовинах війни треба брати найпростіші і найдешевші зразки, бо цього вимагає обмеженість матеріялу і робочих сил. Отже, в лісистих околицях далі буде зразком деревяна хата, в безлісних — хата з глини і покрита соломою, бо трудно буде випалити відповідну кількість цегли, а про бляху на покриття шкода й говорити. Завданням українських архітектів буде тут лиш пригадати стиль цих типів хат і ввести практичні та гігієнічні зміни (деревяна підлога, більші вікна, краще розплянування обійстя і господарських будинків тощо). Більші інвестиції та будови мусять ждати кращих повоєнних часів, хоч пляни, очевидно — треба розробляти вже тепер.
Дещо інакше виглядає справа в місті. Тут, не зважаючи на те, що воєнний час накладає обмеження й ощадну господарку матеріялом, іде відбудова в першу чергу фабричних обєктів і приміщень для урядів. При тому переводиться конечні направи воєнних ушкоджень у приватних домах. Привернення містам сяко-такого естетичного вигляду через усунення бруду, занедбаних і зайвих будівель, що опоганюють міста, направа вулиць і забезпечення апровізації, води, світла — це головні завдання міських управ під цю пору.
Та міста, вже з рації постійного зросту і припливу населення зі сіл, мусять згори плянувати свою розбудову, приготовляти терени під нові доми-оселі. Безплянова "польська господарка", а пізніше плянова большевицька нездарність і недбальство, спричинили те, що в порівнянні до західно-европейських міст, де пляни розбудови наперед виготовлені, вулиці згори визначені, сканалізовані і опоряджені у світло, а площі готові до будови, — наші міста представляються, з невеличкими вийнятками, просто ганебно.
Отже завдання міських управ, в першу ж чергу міських архітектів, є вже тепер виготовити пляни розбудови міст (електрифікації, каналізації ітп.), приготовляти проєкти будівель, що відповідали б даному містові, його характерові, даній дільниці, і по можності навязуючи до українських будівельних традицій творити новий український стиль.
Ця остання вимога особливо важна. — Монументальні будівлі, церкви і т.д., а також і звичайні доми відзеркалюють у своїм стилі душу народу і надають містові зовнішнє обличчя. Також пляновість, упорядкованість у розбудові міста свідчить про творчі здібності народу. І ріст наших міст мусить бути органічний, значить кожне місто мусить розвиватись, використовуючи природні багатства околиці, розбудовуючи у себе ці галузі промислу, що мають в даній околиці найліпші умовини розвитку. Отже, нпр. подільські міста, як Тернопіль, Збараж, Золочів чи Чортків — мають всі дані, щоб будувати у себе фабрики цукру, макаронів, завести промисл звязаний з медовою продукцією, а взагалі з рільною продукцією (нпр. полотна з конопель, вовняні подільські килими і запаски незвичайно гарні в Медині, пов. Збараж, а гірські і підгірські міста, як Стрий, Самбір чи Сянік вже мають умовини для деревного, молочарсько-сироварського та льняного і білошкірницького промислу і т. д. Важне тут, що робоча сила, яка приходитиме зі сіл буде мати до діла з матеріялом, з яким вона вже стрічалася в своєму попередньому житті на силі, отже краще, більш органічно вчується і вросте в нову життєву сферу.
На Заході здавна вже підносяться голоси про конечність обмеження розросту міст: великі міста створюють нездорову атмосферу масової суґестії й істерії, а модерна війна виказала, що краще промисл хоронити перед ворожими налетами, коли він розкинений по цілому краю. Сильно розвинені комунікаційні засоби поборюють тут ті недогоди, які з цього розкинення можуть повстати. Знову ж мін. А. Розенберґ у своїй книзі "Міт XX. ст.", виразно заявляє, що ідеалом міста є місто зі 100.000-ним населенням, і коли воно цю цифру вже переступає, то треба засновувати нове місто. При цьому дуже важливий правильний поділ міста на відповідні дільниці — промислові і мешканеві і т. д., як теж розподіл їх, згідний з природними умовинами терену.
Для нас, українців, дуже привязаних до землі, проблема міста мусить бути так розвязана, щоб перехід зі села до міста був лагідний, відбувався органічно. Отже, наші міста мусять бути вкриті зеленню, парками і городами та повинні бути просто великими селами. Тоді місто буде тісно звязане зі селом, селянин не буде бачити в місті свого ворога, а навпаки — своє доповнення і провід. Знову ж міщанин і інтеліґент не відірвуться від села і землі, нарід буде творити гармонійну спільноту. В нас не сміє бути таких посадників, як нпр. відомий свого часу львівський бурмістр Нойман, який побачивши у Кракові плянти заявив: "Це треба б вирубати і тоді повстали б гарні будівельні парцельки"... Як же ж інакше підходять до цієї справи нпр. німці. Недавно вичитав я, що одне німецьке промислове місто обсадило трояндами т. зв. галди, себто висипи землі, які повстають при копальнях. Та в нас є також свої власні прегарні традиції. Бо чи ж наша столиця, Київ, не завдячує своєї краси в першу чергу своїм чудовим садам і гаям і гарному положенню над Дніпром (не треба забувати, що міста повинні звертатись лицем до рік, що має незвичайно велике декораційне і здоровнє значіння для міста!), а Львів свою красу у львиній частині Високому Замкові, прегарній лісистій околиці — Бруховичі, Чортівська скаля...
Підкреслюємо ще раз, що йде тут не лиш про зовнішню красу, але й про духовий зміст. Жиди й східні народи будують свої камінні міста, ці камінні пустині без дерев, так як звикли це робити їхні предки, що жили у пустині, де нема дерев. Такі ж міста-пустині повстали в 19—20 століттях у часі панування жидівського матеріялізму, який розцвів у Московщині в формі божевільної примари комунізму. Тому в них нема любови до дерев і нема теж зрозуміння для органічного росту культури.
Москалі, по своїй природі кочовики, подібно як народи пустині, теж не люблять дерев. Їдучи літаком з Московщини в Україну можна відразу помітити границю між українськими і московськими етнографічними теренами: там брудні хати без садів, в Україні біленькі хати, окружені садками. І чи не є цікавим фактом, що наше давне міщанство задержалося по містах лиш у малих дімках зі садками, ставши просто рільниками. Вони видержали на передмістях часи поневолення, щоб у сприятливіших умовинах знову вибитись угору, розбагатіти і створити кадри українського міщанського патриціяту.
Розглядаючи справу розположення міcта, його розбудови і т. д. доходимо до дуже важливої справи: духового обличчя міста. Варто б, щоб цим зайнялися тепер наші комітети по всіх містах, а при цьому поширили свою діяльність, охоплюючи передусім не лише зовнішнє обличчя міста, але розбудову духової культури міста. Цим треба зацікавити посадника, міського будівничого, мистців, письменників і взагалі людей, що працюють над розвитком свого міста. Їх завданням буде віднайти традиції і намітити шляхи дальшої культурної праці у своїм місті. Бо кожне місто має, чи повинно мати, свою душу. Кожне місто знайде у себе свою атмосферу, свої традиції, і всі разом у благороднім суперництві будемо вкладати свої здобутки до спільної скарбниці української культури. Недавно слушно зазначив п. Галіт у "Кр. Вістях'', що українські комітети дають у своїх рямках широке поле для громадянської ініціятиви. Власне тут у першу чергу повинна ця громадянська ініціятива проявитися: українському містові надати українське обличчя!
М-р О. Губчак.
