З дороги

Малий фейлетон
— Куди так? — питаю старого селянина зпід Львова, який саме перед хвилиною примостився біля мене у переділі III. кляси поїзду, що кожний день пробігав залізничні шлях Львів—Переворськ.
— Куди очі несуть! — знеохоча відповідає старий. Здається, не дуже довіряє мені.
— Все ж таки, на якійсь зупинці висідаєте? — тривожу дальше співтовариша подорожі.
— Коли Ви, пане, їдете дальше, як я, то самі побачите, а коли скоріше висядете, то і так Вас з цього нічого не прийде — не дуже чемно, але надто філософічно відповідає наш дядько.
— Добре говорить! — сміється другий співтовариш, що сидить напроти мене.
— Напевно за інтересом! — втручається у розмову якась жінка, вказуючи на клунки і заплечник, якими закинув старий полички.
— За яким там інтересом? — обурюється дядько....
Недокінчив старий. Сльоза покотилась по зморщеному лиці підльвівського селянина.
__________
— Сідай тут, Івасю! Не крутися так! Бачиш, люди товпляться, ще притолочать тебе — картає молода ще жінка, може, шестирічного хлопчину, що ніяк не може знайти собі місця у ждальні III. кляси залізничого двірця по той бік Сяну. Не дивуюсь. Скільки тут людей! Усі обліплені людьми, що чекають тут на найближче залізничне получення.
— А Ви куди? — цікавлюся.
— Аж за Вислу! — звертає до мене своє уже знищене обличчя, притримуючи одною рукою хлопчину, що усіми силами намагається вирватись з рук своєї матери і вибігти на коридор.
— Звідкіля? — питаю дальше.
— Спід Дрогобича — відповідає коротко.
— До родини їдете?
— Е, де там!
— То так, на прогулянку?
— Шуткуйте, пане, здорові! — махнула рукою.
— Їй Богу, нічого не розумію.
— У цьому і біда, що одні не можуть зрозуміти других. Втерла сльозу, що плила з невиспаних, почервонілих очей.
Мені стало сумно. Я відійшов у другий бік.
__________
— Де ж так то хлопство пхається? — питає якась наперфумована і намальована дама, яка стоїть при вікні вагону і приглядається юрбі людей, що впихаються у вагони.
— Цікавлять Вас ці типи? — питаю.
— Нічого цікавого! Примітивізм і дикість — віддуває накарміновані уста...
— А їх душевні переживання? — продовжую.
— Чи вони щось відчувають?
— Як думаєте пані?
Поглянула на мене загадково.
— Не маю охоти до розмови на цю тему — відвернулася від мене.
У тій саме хвилині я намагався вглибитись у психіку наперфумованої дами, що у цих сірих свитах, вишиваних жіночих сорочках і червоних сідницях не могла доглянути нічого вищого і благороднішого. Чому не може вона зрозуміти, що ці сірі постаті не для власного інтересу, не для приємностей і якоїсь панської витрибеньки — тиняються по чужих кутах, стають предметом іронії, поштурхування, лайки... такої наперфумованої пані і багато інших їй подібних людей, що крім згідливого слова "хлопство" не мають ні дрібки милосердя чи зрозуміння для цих людей!
__________
Туркотять колеса вагонів, що мчать у далеку далечінь. Минають села, поля, ліси, гайки, містечка. Везуть тисячі людей, які їдуть сотки кільометрів та яких женуть у далеку далечінь різні справи, різні інтереси, різні життєві клопоти і невзгодини, життєві конечності і вимоги.
С. Каролин.

08.07.1942

До теми