Звіт Дирекції приватної дївочої ґімназії СС. Василянок у Львові з українською викладовою мовою, надїленої правом прилюдности рескриптом ц. к. мінїстерства віроісповіданя і просвіти з дня 6. червня 1916; ч. 16344 на шкільний рік 1916/7. У Львові 1917. Наказом монастиря СС. Василянок.
Будинок, в якім містить ся дївоча ґімназія з українською мовою викладовою у Львові, є власністю монастиря СС. Василянок. Побудований архітектом професором І. Левинським в гуцульськім стилю, був будинок спершу призначений на бурсу для мужеської ґімназіяльної молодїжи, удержувану українським Педаґоґічним Товариством. Коли-ж удержанє бурси у величавім будинку, побудованім по всяким вимогам гіґієни стало для Товариства надто коштовним, відкупив його монастир СС. Василянок за визначною матеріяльною підмогою Ексц. митрополита ґр. Шептицького і призначив на приміщенє дївочої ґімназії та інституту для дївчат. При будинку є величавий огород з цвітами, призначений для молодїжи. Весною, лїтом і осеню гомонить він веселим гамором не лиш в полудневих годинах, але і в часї шкільних перерв.
З кінцем червня 1914 року розїхали ся ученицї під тяжким, пригнобляючим вражінєм, спричиненим сараєвським убийством. Всї відчували, що такий вчинок не може полишити ся без кари. Війна висїла у воздусї. Та мимо сього ті, яких доля ґімназії найбільше лежала на серпи, з повною надїєю глядїли в будучність.
Вже по виповідженю війни, дня 31. липня були в ґімназії Ексц. Митрополит і директор та спільно з Настоятельством монастиря обговорювали справу деяких адаптацій, які належало би перевести протягом ферій.
Якої доброї гадки були всї, доказує хоч би се, що Митрополит, який як раз вернув був із своєї подорожі до Риму, велїв одну часть балькону закрити з усїх боків дротяною сїткою та у сій клїтцї примістити всякі окази заграничних живих птиць, щоби ученицї плекали їх та мали нагоду пізнати з природи. Війна не дозволила перевести дїла, але, здаєть ся, не вбила його, бо Митрополит в картцї, писаній до директора ґімназії із неволї з Курска, дня 7. грудня 1915 р. згадує про се: "Маю надїю, що ще сю велику клїтку на птицї вдасть ся менї зробити, а тодї напустимо до неї райських птиць, щоби цвірінканєм пригадували ученицям, що і нам треба що дня співати на Божу славу пісню хвали і думати про рай, який жде нас".
В часї ферій полишив ся будинок під oпiкою Сестер Василянок.
При кінци серпня прибули до монастиря Сестри Василянки із словицького монастиря з 4 сиротами і принесли сумну вістку, що 2 сестри згинули в часї битви під Словитою, а одна тяжко ранена. Сестри оповідали: "Ми жили спокійно в монастири в Словитї в надїї, що ворог не зайде так далеко. Дня 21. серпня прийшла вість, що російські війска заняли Золочів. На приказ Настоятельки опустили монахинї монастир і пішли піхотою лїсом до Унева. В монастири лишила ся тільки Настоятелька з 5 Сестрами. Між тим австрійські війска відперли ворога і Сестри вернули знов до монастиря. Дня 28 серпня привезено до монастиря ранених австрійських жовнїрів. Російські лїтаки стали лїтати над Словитою. О 6. год. вечером дав знати австрійський офіцир, що монахинї мають безпроволочно опустити монастир. За якої пів години дали ся чути стріли. Коли стріли на хвилю втихли, вийшли Сестри разом з отцем пралатом д-ром Ізидором Дольницьким піхотою в напрямі до Львова. Вже смеркало ся, коли з лїса вийшов віддїл козаків. По другій сторонї гостинця було австрійське війско, а між обома ворожими війсками кілька Сестер Василянок з о. пралатом Дольницьким. Настала битва. Сестри знайшли ся в огни з обох сторін, а ще до того і серед багна, з котрого не могли рушити ся. Поклали ся на землю і серед сердечної молитви перетривали битву, а коли піднесли ся, побачили, що дві з них згинуло, а одна тяжко ранена. О. пралата Дольницького Сестри не могли віднайти. Його доля звісна загально. Пізно вечером стали йти дальше дорогою в напрямі до Курович. Тут переночували в парохіяльнім будинку, а відтак завдяки опїцї якогось австрійського офіцира через Підберезцї дістали ся до Львова".
Дня 3. вересня заняли російські війска Львів. Між монастирем і містом перервала ся комунїкація майже зовсїм. Дня 7. вересня прийшла до монастиря одна ґрафиня з російським ґенералом, якого називала князем, щоби оглянути будинок. В часї оглядин говорила з іронією до князя. "Видко, що Шептицький не мав де викидати гроший, коли для українських монахинь побудував такий величавий будинок". Князь оглядав цїлу ґімназію, одушевляв ся будинком і сказав, що нїколи не сподївався, щоби Українцї мали так взірцево уладжену ґімназію. Казав, що і за границею мало де можна побачити такий ґімназіяльний будинок.
Cеcтpи не знали, яку цїль мала отся гостина, але вже на другий день дізнали ся про се.
[Дїло, 07.07.1917]
Дня 8. вересня спровадив ся до будинку движимий шпиталь війсковий. Лїкарі мешкали в канцелярії і в конференційній салї. Хорих розміщено у всїх салях ґімназіяльних і інститутських на всїх поверхах. Для монахинь полишено клявзурові кімнати. Партерові салї були призначені для пошесних недуг. Між хорими було 12 австрійських полонених. При сїм шпитали не було доглядачок і тому догляд над хорими мусїли обняти Сестри Василянки. З хорими заходили Сестри нераз в poзмовy. Один салдат, побачивши на стїнї портрет цїсаря Франца Йосифа І., сказав: "Ось сей гнобить вас, каже вам бути Ґерманцями та силує до католицизму". Коли ж Сестра відповіла йому, що нас нїхто не силує бути Ґерманцями, що ми Українцї та маємо свої школи, ось як отся ґімназія, та що ми католики не тому, мов би нас хто силував до ceгo, а тому, що ми самі хочемо бути католиками, салдат не хотїв йняти віри. Деякі хopi Українцї просили книжок і розпитували ся дуже про школу. Один "фельшер" просив о "Кобзаря", але рівночасно перестерігав Сестер, щоби кому-небудь не давали українських книжок, бо се строго заборонено. Хорі ходили дуже радо на богослуженя до ґімназіяльної каплицї. Також і війсковий капелян, якийсь російський монах заходив на богослуженя і дуже хвалив собі спів монахинь. Сей "батюшка" поводив ся зовсїм чемно, а навіть з якоюсь прихильностю до католицизму. З його бесїди виходило, що хто знає, чи він сам не став-би католиком. Та се одинокий виїмок! В тім часї прийшов з міста якийсь инший російський священик і хотїв правити Службу Божу в ґімназіяльній каплицї, але настоятелька монастиря оперла ся рішучо його жаданю і він мусїв відійти. Хорі відносили ся до Сестер дуже прихильно та висказували їм щиру подяку за їх самаританську працю. Казали, що нїколи не сподївали ся, щоби католицькі монахинї так хотїли ходити коло хорих.
Дня 15. вересня пepeнeceно шпиталь до Городка. Сестри взяли ся до приверненя ладу в домі. Та се не тревало довго. Небавом прийшов другий шпиталь, який передше був приміщений в Тернополю. Головний лїкар, приглядаючи ся в ґімназіяльній канцелярії фотоґрафії ґімназіясток і професорів, пізнав на нїй директора тернопільської гімназії і бувшого професора СС. Василянок бл. а. Романа Цеглинського, якого лїчив, коли російські війска заняли Тернопіль. Тодї довідали ся Сестри перший раз про смерть бл. п. Цеглинського.
В руках салдатів і старших бачили Сестри українські книжки з печаткою української ґімназії в Тернополи. Та не лиш книжки впали жертвою. Переносячи ся з Тернополя, забрали війска зі собою з тернопільської української бурси звиш 100 лїжок, столи, шафи і посуду. Між книжками, забраними з ґімназіяльної бібліотеки, були і звіти. Їх пильно вичитували офіцири та лїкарі і порівнували в сей спосіб науковий рівень наших шкіл зі своїми. Забрали на памятку всї звіти дївочої ґімназії СС. Василянок за шкільний рік 1913/14 і з великим признанєм висказували ся про теми до письменних виробів у висших клясах. Один лїкар, прочитавши тему української задачі з іспиту зрілости в шкільнім році 1913/14, вельми хвалив її і заявив, що абітурієнтки мусять бути справдї інтелїґентними, коли професор рішив ся дати таку тему до опрацьованя. Мешкаючи в канцелярії, отворив шафу, де були зложені письменні вироби учeниць. Між ними знайшов і письменні вироби з іспиту зрілости. Перечитував їх дуже пильно і заявив Сестрам, що вироби учениць дуже подобали ся йому. Хвалив також, що зшитки, уживані через пів року, були без всяких плям.
Інтелїґенцією визначувало ся двох лїкарів, один РосІянин, другий Поляк. Оповідали, що коли з'їхали до Тернополя, те аж відїтхнули, бо почули себе серед культурного світа. Вельми інтересували ся особою Преосвященого Митрополита. Випитували, коли і як часто приїздить Митрополит до монастиря. Хотїли дуже пізнати його. Лїкар Поляк розказував, ще чув про него дуже багато, що має се бути високо образований чоловік, вельми ідейний, а при тім, як говорив, "Европеєць" в повнім значіню слова.
Їх бажанє не сповнило ся, бо як раз з тім часї російські власти вивезли Митрополита спершу у Київ, а потім до Нижного Новгорода і Курска. Коли до монастиря дійшла вість про увязненє Митрополита, Сестри начали плакати. Тодї сї два лїкарі потїшували їх, кажучи: "Не дивуйте ся, у нас в Росії такі случаї на щоденнім порядку. Нехай тільки епископ відправить яке богослуженє, що не по волї начальству, так його сейчас висилають у східні ґубернії. А що ж доперва казати про католицького епископа? Нехай тільки за його відомостю відбуваєть ся де небудь приватно наука католицької реліґії, то він може зовсїм певно збирати свої клунки і ждати, коли кажуть йому "переселяти ся".
[Дїло, 08.07.1917]
У сїм шпитали обслугували хорих російські Сестри Червоного Хреста. Одна з них, здаєть ся, то студентка, дочка священика, відносила ся дуже ворожо супроти російських священиків. Кілько разів появив священик між хорими, а бувало се дуже рідко, то вона прямо відвертала ся від него. Зі Сестрами розмовляла дуже радо і одного разу розказала, що вона пересидїла два роки в тюрмі за се, що належала до тайного товариства. Та не всї були так інтеліґентні, як отся. Одна з них хотїла конче дістати ся до монастирської клявзури, а коли Сестри сказали їй, що се не вільно, спитала зачудована: "Якіж ви "русскі", що ви нас "русских" не хочете впустити до себе?" На се дістала відповідь, що Сестри не є "русскі" а українські, та що не то "русских" жінок, але і українських не можуть впустити за клявзуру.
Сей шпиталь був приміщений в будинку з яких 6 недїль. Опісля вибрав ся до Самбора. Не від річи буде згадати тут, що Сестри мусїли варити хорим. Спершу обіцяв командант шпиталя платити, але опісля платили, чим раз рідше, а вкінци при відїздї "забули" зовсїм заплатити.
Зараз по тім прийшли війска і заняли будинок на касарню. Се були сапери.
Адютант полковника, якийсь російський ґраф, рівнож дуже заінтересував ся школою. Переглядав звіти не лише з ґімназії СC. Василянок, але і инші з чужих ґімназий. Переглядав також шкільні акти і катальоґи. Другий, якийсь резервовий офіцир, по званю мировий судія, переглядаючи звіти, заявив, що звіти вповнї подобають ся йому, лише за богато в них католицизму і українства.
Сапери займали ґімназіяльний будинок через цїлу зиму. Відбували вправи на коридорах і у великій салї на другім поверсї. Вправи відбували ся серед проклонів та уличних слів так, що Сестри мусїли аж протестувати проти сего. Та се не богато помогло. Поодинокі віддїли змінювали ся дуже часто. Їх по черзї висилали на фронт, а на їх місце приходили инші. Говорили про себе з великою певностю і ждали з дня на день на здобутє Перемишля. Між простими жовнїрами удержувалося повірє, що Перемишль боронить якась висша сила. Ті, що йшли під Перемишль, йшли мов на неминучу смерть.
Офіцири отворили професорську біблїотеку і брали книжки до читаня. Із тих книжок не пропала нї одна. Та заслуга в тім Сестер, які дуже дбали про се, щоби читачі звертали прочитані книжки.
Між офіцирами був один капітан з роду Москаль і православний, з матери Пельки і католички. Він нераз заводив розмову зі Сестрами, які кінчили ся завше тим самим, а саме, що ґімназія під покровом Митрополита ґр. Шептицького виховує дївочу молодїж на завзяті "мазепинки" та ворогів православія і царату. При кожній нагодї тикав "мазепиньством" і заявляв як найторжественнїйше, вказуючи на цїсарський портрет, що все висїв в канцелярії, що: "Сей вже тут нїколи не верне". На чемну увагу Сестер, що війна ще поки-що не скінчена, впадав в лють. Казав, що Українцї мусять бута злим народом, коли їх не любить царске правительство і з іронїєю питав: "А кілько вас є?" Сестри відповідали: "Трийцять пять мілїонїв". Почувши таку відповідь, впав в пароксизм сьміху і кричав: "Хиба тисячів". Зі Сестрами говорив звичайно по польськи. Коли відходив в поле, прийшов попращати ся. При пращаню сказав: "Ви характерний народ, що не хочете молити ся за царя, бо коли би ви молили ся, то робили би се зі страху, а не з переконаня".
Війско займало ґімназіяльний будинок аж до упадку Перемишля. По упадку війско відійшло і полишила ся тільки сторожа, зложена із сїмох жовнїрів. Так було вже до самого кінця.
В тім часї прийшло ся Сестрам звести ще боротьбу з "Народним Домом" і "Обществом русских дам". Щоби устеречи будинок перед новим приміщенєм в нїм шпиталя чи касарнї, хотїли Сестри Василиянки створити дїточу захоронку. Та проти сего запротестувало "Общество русских дам", заявляючи, що в будинку буде приміщений "Пансіенъ русскихъ дѣвушекъ", та що заряд у нїм буде спочивати не в руках Сестер Василіянок, а в руках "руских дам". Сестри робили всякі стараня, щоби не допустити до сего, бо знали, що коли в будинку раз примістить ся "пансіонъ русскихъ дамъ", то тодї пропаде цїлий будинок.
Чимало клопоту спричинив Сестрам Василиянкам і Совіт "Народного Дому", який домагав ся, щоби Сестри віддала усю церковну утвар, яку забрали із церкви при вул. Зибликевича тодї, коли "Народний Дім" виповів їм приміщенє. Сестри боронили ся тим, що церковна утвар є власністю церковного братства а не "Народного Дому" і віддали цїлу справу до порішеня Ординаріятови. Тут взяв справу у свої руки б. п. Дмитро Яремко. Він бачив, що проти "всемогучого" тоді "Народного Дому" нїхто нїчого не вдїє і тому старав ся справу проволїчити як найдовше, а Сестрам казав: "Коби нам тільки вдало ся проволїчи справу через май, а тодї прийдуть наші і справа покінчена". І завдяки його стараням вдало ся справу проволїчи.
[Дїло, 14.07.1917]
З кінцем мая почав ся у Львові дивний рух. Про Василянки та їх спір з "Народним Домом" позабули усї. Із заходу стали посувати ся побідні війска австрійські. "Русскимъ дамамъ" не було тепер в голові закладанє "пансіона", а Совіт "Народного Дому" мусїв думати про що иншого, а не про церковну утвар, на яку не дав анї сотика, забрану дійсними власниками із церкви, на яку рівнож Совіт не дав анї сотика.
Дім побудований сотиковими жертвами українського населеня Галичини, закуплений при помочи Преосвященого Митрополита для Сестер Василянок і призначений для української дївочої молодїжи, зістав при Божій помочи вратований для українського народу!
Щоби дати свідоцтво правдї, треба зазначити, що із шкільних актів та книжок не пропав анї один примірник. Тільки жовнїри Українцї, які з незвичайним пієтизмом відносили ся до погрудя Т. Шевченка, приміщеного в канцелярії, просили о подарованє їм кількох примірників "Кобзаря". Обдаровані цїлували портрет Шевченка і раз у раз повтаряли: "Він наш". Рівнож майже нїчо не пропало із кабінетів природничого і фізикального. Тільки із кабінету хемічного забрали російські лїкарі усї хемікалїя, отруї, спирт та ріжні шкільні посудини. Один з офіцирів забрав на памятку табльо матуристок з 1914 р. і портрет Митрополита Шeптицького. Инші позабирали по примірникови звіту.
Як розбіжні були почуваня навіть серед офіцирів російського війска, доказує се, що коли один офіцир просив дарувати йому на спомин фотоґрафію Митрополита, другий не міг стерпіти його портрету, що висів в ґімназіяльній канцелярії і велів його усунути.
Для характеристики відносин, серед яких приходило ся жити Сестрам Василянкам, ще один епізод. До касарнї саперів зайшов раз один російський офіцир. Зі Сестрами говорив по українськи. Він розказував, що кілька днїв тому був на проході у стрийськім парку, де почув, як малі хлопцї співали українські піснї. Він хотїв зблизити ся до них та хлопцї, як тільки побачили російського офіцира, замовкли від разу, а коли просив, щоби співали дальше, розбігли ся мов курята перед яструбом. Він заявив себе Українцем і казав, що йому хотїло ся плакати, коли побачив, що українська молодїж так утїкала перед ним.
В дальшій розмові признав ся, що він з "поліцейських", та що заки приймили його до полїції, провірювали дуже точно, чи в його родинї нема когось, що прогрішив би ся "українством". Нарікав, що мусить крити ся з тим, що є Українцем, бо інакше прогнали би його із служби. Взагалї висказував погляди, що дуже сильно колїдували зі становищем "полїцейського" офіцира. Та тільки не знати, чи він говорив щиро, чи був справдешним типовим "царським оком і ухом", що старав ся витягнути Сестри на слова, щоби зробити донос та заслужити собі "хрест". А може був се один з тих тисячів, що дали почин до перевороту, який зайшов в Росії в послїдних місяцях, бо серед війскових чимало було таких, що зовсїм явно висказували своє крайнє невдоволенє із пануючого тодї режіму в Росії?
Дня 2. червня увійшли союзні війска до Львова. Цвітами, килимами та хоругвами прикрасили Сестри Василянки ґімназіяльний будинок на повитанє "своїх", а не могучи вийти їм на зустріч, витали їх сердечно піснею перед Найсвятїйшими Тайнами: "Тебе Бога хвалим".
Через приміщенє шпиталя а відтак касарнї найбільше потерпів внутрішний вигляд будинку.
На чистих, запусканих колисьто долівках болото і смїтя. На коритарах, виложених лїнолєєю слїди цвяхів салдатських чобіт. Стїни брудні, прегарні мальовила стїн в народнім стилю пообдрапувані, елєктричні та телєфонічні проводи поперетинані; із ріжних домашних знарядів богато не можна було дошукати ся.
Та Сестри не опустили рук. Зараз віднесли ся до маґістрату міста Львова, щоби перевів десінфекцію будинку, а відтак не жалуючи коштів та своєї власної працї, привели будинок до передвоєнного вигляду так, що вже в серпни відкрили в нїм народну школу, а з 1. вересня отворили гостинні двері на принятє українських ґімназіясток.
[Дїло, 18.07.1917]