Пишуть нам:
В найгрізнїйшім в трилїтній світовій війнї й найбільше крівавім змаганю над Сочею записались імена наших українських полків незатертими буквами в історії, як се свідчать численні похвали нашого найвисшого Вожда. Коли Італїйцї в половинї мая намагатись всїми силами, без огляду на величезні жертви в людях, при нагромадженю найбільшого розміру артилєрії, пробитись через скалисту височину Красу.
Загартовані нерви, самопосвята, погорди смерти, се видимі прикмети сих полків.
На 26. рано дістали 2 баталїони приказ скріпити 24. полк піхоти, який стояв на полудневім стоцї часто згадуваної гори 652. Ворожа артилєрія відтяла нам дорогу. Aле приказ мусїв бути виповнений. Перед нами й за нами підносились тільки клуби диму і кождий, перебігаючи з одної ями, виритої ґранатом, до другої, старав ся дістатись наперед. Коло 6. год. вечером зібратись під скалистим стоком згаданої гори. Гармати заграли ще більше, аж скали стогнали. Ворог приготовляв наступ. Притулившись під камінєм до землї-матери, котра кождої хвилї могла приняти його в свої обнятя, чекав кождий приказу "на перед!" Бо лїпша певна смерть, як мука нервів о непевнім ожиданю. Обвішані ручними ґранатами, кинулись хлопцї на приказ свого курінного атамана на наступаючі ряди неприятеля, який в кількох хвилях, оставляючи поле, засїяне густо трупами, подав ся до своїх викутих в скалах криївок. "Ворог відбитий!" — рознеслось блискавкою. Такі наступи повторились ще кілька разів і на другий день.
Прийшов день 28. мая, записаний золотими буквами в історії полку. Від paнa огонь артилєрії змагав ся. Гармати ревіли, аж тверді скали отвирались. Після висказів полонених богато ворожих гармат потріскало в надмірного огню. Скали розскакувались, а їх відломки сипались густим градом. По такім пекольнім приготованю перейшов неприятель до наступу. Од на лава виходила за другою, а віддаленє наших становищ від неприятельських виносило в деяких місцях не більше, як сорок кроків. На даний знак наша артилєрія сперла неприятельські резерви. Xлoпцї кинулись на ворога. Заклекотали машинові карабіни, а ручні ґранати посипались градом. Рев гармат, зойки ранених, переразливий клекіт машинових карабінів, трісканє скал, грімке "гура", стогін землї, свист куль — се все зливалось в одну мельодію пекла. Скали забарвлені теплою кровю, обприскані мозком, вкриті трупами. Неприятель не уступав. Свіжі лави наступали одна по другій й хилились як трава під косою в огню наших ручних ґpанатів і машинових крісів. А гармати з одної й другої сторони лютували. Хлопцї держались як прикуті до тих скал. Їх завзятє росло — кров погибших товаришів взивала о пімсту. Неодин, легко ранений, стоячи при трупі свого улюбленого товариша, не уступав, xоч власна кров багрила землю коло него, аж ворог, оставляючи сотки трупів, подав ся назад до своїх становищ. З полудня ворог кількома випадами пробував ще свого щастя, але даремно. Твердий мур оборонців остав непохитної в своїх становищах. Під вечер почалось зношуванє тяжко ранених на місце першої лїкарської помочи і хороненє погибших товаришів. В ямах, вибитих ґранатами, присипані перемішаною з камінєм землею, уснули вони вічним сном. Не вкриває їх зелена мурава, анї скромна тїнь дерев, тільки пороздирані і пошарпані пнї тупо дивлять ся на білі хрестики.
