Наше громадянство, дарма що від років жило в невідрадних умовинах, утримувало своїх інвалідів, студентів, сиріт. Свідомі суспільних обовязків, жертвенні громадяни не жалували гроша ані праці, щоб помогти землякам, які знайшлися в потребі; лиш тодішні форми організації нашого життя не дали змоги поставити тої важної справи у цілій ширині.
У Львові жив великий Меценат, у Львові жило декілька здібних та охочих до праці людей, тому у Львові були сирітські захисти, захоронки, захисти для слуг, бурси. Де не знайшлося людей доброї волі, там сироти попадали під "опіку" сусідських душехватів, безробітні слуги сходили на манівці, бідна молодь не могла думати про науку.
Мали ми захисти, захоронки, що запевнювали виховання або й прожиток соткам дітей... Але кожного переднівка голодували десятки тисяч лемківських, бойківських та гуцульських дітей; одно за одним виростали в нашій Верховині покоління виголоднілої, фізично недорозвиненої дітвори.
Тимчасом у подільському селі можна було восени дістати збіжжя майже за безцін. Вистало переїхати фірою по селі, а добрі люди — "громада по нитці" — були би легко зложили по кільканадцять кірців. Оборот збіжжям не був обмежений, транспорт також ні, без великого вкладу гроша й енергії можна було кинути кілька вагонів подільського збіжжя у виголоднілу Верховину. Можна було зібрати восени хоча б трохи збіжжя для місцевих бідняків. Можна було — але того не роблено. Чому? Хто у тому винуватий? Ніхто — просто не було тоді у нас організаційних рямок для наладнання такої справи, не було одного краєвого диспозиційного осередку, який міг би доручити таку акцію, не було місцевих диспозиційних осередків, які могли б її перевести. І тому наші верховинці голодували — мусіли голодувати.
Тепер — важкий час, чимало змінилося. Згідно зі засадами воєнної господарки — збіжжя вийшло зі свобідного обороту, вся надвишка йде на прохарчування армії та міст. Залізниці перевантажені військовими транспортами. Здавалось би, що нема ніякої спромоги роздобути або перевезти трохи харчів для виголоднілої Верховини.
А все таки... якось роздобуто понад 500 тон харчів, якось перевезено їх туди, де треба, покищо якось запевнено сяке-таке прохарчування 100 тисячам тих, що того найбільш потребують. Якось перекинено 25.000 виголоднілих дітей у далеке Поділля й Надбужанщину. Якось здійснено ті завдання, що на перший погляд видавались би неможливими до переведення, переможено труднощі, що на перший погляд робили вражіния непереможних.
Чому? Бо було кому заплянувати, намітити й перевести того роду завдання. Бо маємо один краєвий осередок, який обхоплює всі царини нашого зорганізованого життя, який може в кожному менті кинути на потрібний відтинок поважні людські і матеріальні засоби. Бо той осередок диспонує суцільним, здисциплінованим апаратом, єрархічно розміщеним по всьому краю, — апаратом, який готов у короткому часі здійснити кожне доручення, яке дістане згори — все одно, чи йде про переселених десяток тисяч дітей, чи про опіку над десятками тисяч полонених.
В рямках Українського Центрального Комітету маємо зорганізовану суспільну опіку, яка послідовно, всебічно хоронить наш нарід перед воєнним лихоліттям, використовуючи до того всі можливості. В якому ступні сповнить вона те завдання, яку скількість українців охоронить вона перед голодом, злиднями, може й перед смертю — це вже не залежить від тих, що кермують нашою суспільною акцією. Це залежить виключно від грошевих засобів, що їх наше громадянство поставить до диспозиції Українських Комітетів та від кількости людей, що стануть до жертвенної, здисциплінованої праці під цим важним, великим ділом.
Б. Галіт.
