В переїздї з Росії до Золочева задержав ся на два дни у Львові о. шамбелян д-р Стефан Юрик, парох Золочева і один з найвиднїйших наших громадянських дїячів на провінції, котрого російські власти в грудни 1914 р. як небезпечного "мазепінца" вивезли до Росії і котрий недавно в дорозї заміни вернув через Швейцарію до краю.
Про свій побут в Росії і про теперішні історичні подїї в Росії розказав о. д-р Юрик ось-що:
В часї відвороту австрійських війск в серпни 1914 остав я на місци в Золочеві. Російські війскові і адмінїстраційні власти звернули на мене сейчас увагу і дня 16. грудня 1914 мене арештували як небезпечного "мазепінца". Під ескортою вивезли мене до Київа, де примістили мене в звіснiй тюрмі для полїтичних на Лукіянівцї. Маючи доволї знакомих Українцїв в Київі ще з давнїйших часів, скористав я з сього і війшов з ними в зносини. Завдяки сїй знакомости, як неменше особистій до мене прихильности декого з тюремного начальства одержав я небавом дозвіл виходити на кілька годин з тюрми, з чого очевидно я вповнї користав. Відновив давні знакомства з українськими інтелїґентами, поробив нові і бував гостем в многих українських домах у Київі, особливо в незвичайно любім домі теперішного ґенерал ґубернатора Галичини і Буковини п. Дмитра Дорошенка. Очевидно бував я і в одинокім тодї українськім товаристві "Родина", котре і тім часї офіціяльно занимало ся веденєм воєнного шпиталя для українських жовнїрів (пїзнїйше на приказ властий і для жовнїрів инших націй) і фактично вечерами гуртувало в своїм клюбовім льокали широку київську українську громаду. До нас Галичан, полїтичних вязнїв царського правлїня, відносили ся з незвичайною прихильностю, вишукували нас — особливо панї і панни — по тюрмах, помагали, чим могли, виєднували самі або через других для українських полїтичних вязнів і заложників з Галичини і Буковини ріжні полекші, а неодного вирвали з тюрми на свободу.
Так провів я в Київі час до половини лютого 1915 р. Тодї прийшов приказ вивезти мене в Сибір, але я завдяки знакомствам виєднав собі дозвіл виїхати до Вологди, ґубернїяльного 40-тисячного міста.
Через якийсь час прийшов наказ, щоби я виїхав до якогось провінціонального місточка — було се в червни 1915 р. — І я боячи ся, щоби врештї не попасти в єнісейську ґубернїю, за порадою латинського пароха в Рибінську (місточко повітове в ярославській ґубернїї), з котрим познакомив ся в Вологдї, рішив ся виїхати до Рибінська. Тут проживав я в домі лат. пароха, незвичайно добродушного і учинного старика — нинї вже покійного, заживаючи подібно як в Вологдї повної особистої свободи. В сїм місци мушу зазначити, що католицьке духовенство в центральних російських ґубернїях — по нації Білороси, Литовцї, Поляки, Німцї — відносило ся до нас греко-католицьких священиків з глубоким поважанєм, виєднувало нам всякі полекші і неодному з нас стало в дїйсній пригодї. Тут по раз перший став я правити богослуженє в каплици. Про подїї в Poсії знав я з рос. і польських часописий. Українські видавництва, які вийшли в дореволюційнім воєннім часї в Poсiї — одержав я всї. З митроп. Шептицьким я переписував ся і одержував вiд него кореспонденцію.
З початком лютого 1917 одержав і приємну вістку, що в обмінї можу виїхати до Австрії. По полагодї формальностий виїхав я в половинї лютого с. р. в товаристві полїційного офіцира до Петрограду, де по переслуханю відвели мене в тюрму "Крести" і велїли ждати до дальшого зарядженя. Ту застали мене подїї з 12. н. ст. марта с. р.
Визволила мене зревольтована товпа, що вдерла ся до вязницї, обезоружила сторожу і випустила на волю всїх вязнїв. В вязничі мури долїтали відгуки стрілів з вулицї. Вязнична сторожа зникла, але я разом з львівським лікарем д-ром Ціоном, котрий разом зі мною їхав в обмінї до Австрії, переночував ще в шпитальнім вязничнім павільонї і другого для під проводом полїтичного вязня — від 10 лїт — колишнього студента медицини Ерастова, удав ся до американського посольства, де пробував я через два тижнї, коли перепровадив ся я до палати епископа Цєпляка. Тут стрінув ся я з митроп. Шептицьким, котрий з кінцем н. ст. марта приїхав в Петроград і замешкав рівнож в палатї епископа Цєпляка.
Пробуваючи ще в американськім посольстві, віднїс ся я листовно до одного з виднїйших петроградських Українцїв, п. Могилянського, щоби мене відвідав. Сей справдї се зробив і через него запізнав ся я з всїми виднїйшими петроградськими Українцями, з окрема з Головою петроградської української громади п. Лотоцьким, в котрого домі був я кілька разів сам, а раз з митр. Шептицьким.
Бачучи на власні очи петроградську сегорічну революцію і чуючи оповіданя очевидцїв і активних учасників, можу ствердити, що царизм повалили українські салдати, бо ґвардійські полки в Петроградї, що дали почин революції і новому ладови в Росії, складають ся в величезній більшости з Українцїв. Ceгo історичного факту не оспорюють навіть російські часописи.
Революція змінила вигляд Петрограду. Зникли давні полїцейські, котрих значну частину перебито, Петроградом правлять салдати і робітники.
Замітний зрив українського житя в Петроградї. Уряджено величаву українську манїфестацію, в якій взяло участь понад 20.000 людий, в тім більша половина українських салдатів-ґвардійцїв з українськими синьо-жовтими відзнаками і українськими прапорами. Основано цїлий ряд українських орґанїзацій — став виходити укр. соц. дем. тижневник "Нове житє". Був я разом з митр. Шептицьким на Шевченківськім концертї і на укр. соц.-дем. вічу. Митрополита витали всюди з незвичайними почестями.
Невдовзї по своїм приїздї до Петрограду митр. Шептицький тяжко занедужав на перестуду і тяжко недужий перележав около три тижнї. В часї недуги навідували ся до него щоденно українські депутації, а студенти і курсистки приносили йому китицї живих цвітів. Приїзд митрополита був наче триюмфальним вїздом: особливо велику і горячу овацію зробили йому Українцї салдати при приїздї на двірци і на улицях міста. Митр. Шептицький, що ходить тепер в студитській рясї, підперезаний звичайним ременем, схуд значно, посивів і похилив ся. Послїдні події в Росії і величезне відродженя України зробили на него велике вражінє. До свого окруженя і в листї до петроградської української громади, висланім на адресу п. Лотоцького, висказав, що він, син великого доси поневоленого українського народу, рад би терпіти в вязници до кінця житя, щоби тільки оглядати воскресенє українського народу, що отсе тепер наспіло.
Самозрозуміло, що митр. Шептицький, з котрим я разом мешкав до 13. н. ст. мая с. р. (секретарем митрополита є о. Володимир Ґоцький, парох з Колоденця пов. Жовква), по своїм видужаню навязав зносини з урядовими кругами. Був у мінїстра Керенського, президента мінїстрів кн. Львова, тодїшного мінїстра заграничних справ Мілюкова, оберпрокурора Святїйшого Синоду кн. Львова і ин.
Предметом нарад була справа признаня греко-кат. церкви в Росії і повної для неї свободи. Теперішне правительство узнало греко-кат. церкву, прирекло усунути православну аґітацію в Галичинї, позволити на поворот до занятої части Галичини і Буковини греко-кат. українських священиків, вивезених в Росію, і на творенє греко-кaт. парохій в самій Росії. Митрополит зорґанїзував вже церковну тимчасову управу, іменуючи для занятої части львівської архіепархії ґенеральним вікарем о. Бонна, зукраїнщеного Бельгійця, що від ряду лїт осїв в Галичинї; з митрополитом відбув він за мого побуту в Петроградї нараду, подаючи йому дані про теперішний стан греко-кат. церкви в Галичинї. Для станиславівської епархії іменував митр. Шептицький ґенеральним вікарієм о. Миколу Теодоровича, пароха з Пробіжної коло Гусятина. Рівночасно знїс митрополит, григоріянський калєндар, заведений мин. року епископом Хомишином.
В часї мого побуту приїхав до Петрограду по інструкції новоіменований ґенерал-ґубернатор окупованої Галичини і Буковини Дмитро Дорошенко. З ним відбув митр. Шептицький кілька довших нарад. — Власть Дорошенка є ширшою як власть кол. ґенерал ґубернатора Бобринського. Урядовий осїдок його є на разї Чернівцї. Власти його підлягають ґубернатори в Чернівцях і Тернополи. Ґен. ґуб. Дорошенко перший укр. полїтичний адмінїстратор, має зукраїнїзувати публичне житє на своїй области. Ґубернаторами начальниками повітів і їх помічниками мають бути тільки Українцї. Урядова мова українська.
Шкільництво має одержати український характер. Місцева самоуправа має бути в руках Українцїв Галичан. Знаю, що за мого побуту в Петроградї були слїдуючі Українцї бурмістрами: Іван Боднар, проф. учит. семинаря в Тернополи, Леонтій Кузьма, проф. укр. ґімн. в Коломиї і Антін Крушельницький, директор укр. прив. ґім. в Городенцї. Без сумнїву, що і в инших містах бурмістрами стали тепер Українцї.
Українїзованє адмінїстрації переводить ся тепер у всїх українських ґубернїях, ґубернатоолм Волинї іменований адвокат з Київа Вязлов, Подїля професор з Одеси Маркевич, Чернигівщини адвокат Шраг з Чернигова і т. д., всї заслужені українські дїячі. Національна орґанїзація на Українї іде нечувано скоро і обхопила цїлу українську полосу від Припети по Дон і Чорне море. Навіть на Сибіри переводять українську орґанїзацію і здобувають громадські управи. Українцї з армії сильно зорґанїзовані і українська орґанїзація обіймає доси около мілїон всїх салдатів. Полїтична автономія України запевнена.
Відізвали ся також і галицькі москвофіли.
До Петрограду прибула депутація галицьких москвофілів з Ростова над Доном (о. крил. Пакиж зі Львова, о. Давидович зі Львова і о. Ольшанський з Честинь пов. Жовкви). Робили заходи, щоби митрополит іменував о. Пакіжа ґен. вікарієм, з чого очевидно не вийшло нїчого. Нарід не хоче повороту москвофілїв, а православних батюшків усуває. Ґен. ґубернатор Дорошенко є рівнож противний поворотови москвофілів-священиків.
Про окремий мир з Нїмеччиною нїхто в Росії не хоче чути. Є сильна cтpуя за миром, але загальним.
Мінїстер війни Керенський докладає заходів перевести орґанїзацію армії. О скільки се йому хоч в части вдасть ся, треба числити ся з російською офензивою.
Дня 13. мая с. р. виїхав я з Петрограду і по однотижневім побутї на граници, де нас здержали, через Швецію і Нїмеччину приїхав я до Відня, а звідси до Львова.
Є се коротенький начерк оповіданя о. д-ра Юрика. Засадничий його погляд на теперішні подїї на Українї є той, що в Росії Українцї так тепер скріпили ся, свідомість і орґанїзація так поширила ся і поглубила ся, що ніяка реакція нашого житя вже не придавить.
[Дїло, 17.06.1917]
Від о. шамбеляна д-ра Стефана Юрика дістаємо отсе письмо: З приводу деяких неточностий, які вкрали ся в мою розмову, поміщену в фейлєтонї "Дїла" ч. 140 з 17. с. м., прошу помістити отсї уваги: 1) З Ексц. Митрополитом були ми в Петроградї на концертї в честь Тараса Шевченка і на аґрарних зборах Українцїв. Прелєґент піднїс дуже цїкаву справу що до области донських козаків, яку уважаєть ся загально провінцією майже чисто російською. Після прелєґента, який є родом з Донщини і працював там в українських кооперативах протягом 20 лїт, в области донських коваків живе 55% Українцїв компактною масою. — 2) О. В. Гоцький не є секретарем Ексц. Митрополита, тільки був упрошений мною переписати кілька урядових справ. — 3) Конференції Ексц. Митрополита з тимчасовим правительством і п. Дорошенком мали між иншим і той наслїдок, що правительство поручило п. Дорошенкови відкликати всїх православних священиків місіонерів з окупованої території враз з протоієреєм Титовим, який замість Евлогія мав власть над православєм. — О. Д-р Ст. Юрик.
[Дїло, 20.06.1917]