Жахливе десятиліття

Перед десятьма роками (1932—1933) в Україні лютував голод. Більший, ніж у 1921 році. А в 1921 році був голод, якого мабуть не було в цілій довгій історії нашого народу.
Отож, за недовгих літ большевицького "господарювання" двічі був побитий "рекорд" смерти, 15. міліонів (словами: пятнадцять міліонів!) душ вигибло українського народу. Колись бували й голоди, холера та всякі пошести, а проте за всю цю історію української землі, за цілі віки разом не вигибло стільки населення.
Цей останній і найбільший голод був перед десятьма роками, значить саме тепер цей жахливий "ювилей*. Ще не знаємо, як історія назве оте лихоліття большевизму, але знаємо, що про голод писатимуть довго та багато, що його будуть досліджувати вчені, що про нього співатимуть сумних пісень, що колись може котрийсь і наш прийдешній великий епік напише роман під назвою "Голод".
Правда, Кнут Гамсун написав уже такий роман і називається він "Голод", але що спільного мають переживання якогось вічно голодного інтелігента з голодом у тому царстві сатани, з тим голодом, коли цілі села, повіти, міліони людей пухнули та вмирали з голоду?! Коли читали Гамсунів роман, жахались і... захоплювались. Але, якже ж далеко літературний жах і літературні страхіття від справжньої невблаганної дійсности?
В одному із своїх оповідань Іван Франко пише, як то один мазур, дідок, зарізуючи для родини, що голодувала, свого — здається — внука, піставляє миску під горло дитини, бо "шкода крови...". Ці факти брав Франко з поліційних протоколів, отже — з дійсної дійсности.
П. Тичина, віршуючи в поемі "Скорбна Мати":
"Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь Його розпяту..." —

мабуть писав би ще скорбніше, якби він, поет із Божої милости, був дожив до обох українських голодів. Правда, Тичина фізично дожив обох голодів (і був би може дочекався і третього), але він уже був членом Академії та "орденоносцем" і йому ніяково було писати про голод. До того саме тоді почали писати про "радісне й веселе життя", складали пісні про батька-Сталіна ("Ми кращих не знаєм пісень"), про "квітучу" Україну ("Україно, моя Україно, золотая сторона" — відома пісня).
А люди вмирали з голоду. Сотнями, тисячами денно... Худобу їсти не могли, бо та була в колгоспах... Поїли птицю, собак, котів, їли лободу, буряни, ловили в полі сусликів, не цуралися горобця чи слимака якого... Та це все не могло помогти — люди пухли і вмирали. Деякі, меткіші, хотіли втекти від голодової смерти на Московщину, але їх ловили і завертали назад.
А коли вже колоски колгоспної пшениці наливались, люди брали вночі ножиці, стригли до подолків чи кишень колоски — і так живились. Посіпаки большевицькі справляли на цих, як вони казали, "стригунів" справжні лови, а кого піймали —  розстрілювали. Та люди на це й не зважали, бо все одно — і так смерть!..
Багато їх харцизи застрілили, але були й такі, що цими колосками таки порятувалися і якось дочекалися жнив. Думалося — по жнивах буде краще. А не було! Приписали такий "продналог", що колгосп усе віддав, а на трудодні — нічого не вистало. І колосків на полі збирати не можна було, бо треба ж на панщину йти, "трудодні" відробляти...
Ще добре, що колгоспна кукурудза на полі залишилась. І знову вночі люди по кукурудзяні качани ходили. Ще поки не впав сніг — можна було, але як уже доводилося качанів під снігом шукати, було погано: на снігу сліди залишались і колгоспні доглядачі, пізнавши сліди, йшли впрост до хати. А де вже вони прийшли — було по турботі: "злодія колгоспної власности", разом із родиною, розстрілювали, щоби, мовляв, памятав до десятого коліна.
І от, подекуди, сталось таке, про що писав Ів. Франко... Люди ввечері боялись виходити з хати, а особливо боялись випускати дітей... Цілі родини й села вимирали, мертвих ховати не було кому... Були це часи того, котрому, "дана власть
вбивати на четвертій частині землі мечем, і голодом, і смертю, і звірми земними", як сказано в обявленні св. Івана.
Було це пекло на землі, влада Сатани.
Павло Котович

16.06.1942

До теми