Троянда була на вікні… У світі були Алжир, Франція, Лондон, Шотландія, инші міста й країни… Вікна схожі на очі…
Загалом, це осібні, опрічні історії. Об’єднані, як може здаватися, щойно лишень тим, що були почуті мною ув один день, але від двох різних людей. Проте мені, як це часто буває зі мною, здалося більше від цього, й тому я об’єднав їх також і тут.
Й ліпше не питайте, чому. Бо деякі речі краще не намагатись пояснювати – краще із ними просто погодитись (або ж ні). Бо я це відчув, а відчуття – це инакше… Наприклад, згідно з усталеними хронографічними нормативами, другу історію мені розповіли вже після опівночі, а отже не у той самий день; але як я можу відчувати його окремішність, коли для мене він не був розділений із попереднім, не був розмежований – я не лягав спати.
Отож, я навіть розпочну не із першої, але із другої – без пояснень. І дуже сподіваюся на ваше розуміння, тому що мені й без того неабияк важко. Тому що належить оповідь моїй дружині, а вона, як завжди, скаже, що я перекрутив усе й перебрехав. Та така вже десь-то моя доля, бо за десять років спільного життя опанувати цієї лоції – вивчити ці рифи, течії й шхери – я так не подужав.
Ішлося про уродини – про день народження одного старого львівського гіпі, з відзначення якого дружина повернулася. Вона була там не так довго, але святкування тривали, як і зазвичай у таких випадках, не один день. І три дні була там одна жінка, яка подарувала уродинникові троянду, пила, бадьорилася, гóстила, тверезіла, дрімала й знову пила, а коли пішла, забрала із собою усі инші подарунки, тому що розсердилася. Це також цікаво, але найцікавішим було не це. Подаровану квітку поставили у вазу, а вазу на вікно – як і годиться (хоча це й окрема тема розмови та наших із дружиною десятилітніх суперечок: чи годиться зривати квіти?). Там вона й залишалася, перетворена на частину інтер’єру. Та ось у якийсь момент дружина глянула на вікно та побачила у вазі й надалі одну квітку, але із двома стеблами…
Обидва належали трояндовій рослині, адже обидва були із колючками: це я намагаюсь уявити, як не одразу побачене надалося до усвідомлення... Виявилось, зрештою, що та сама жінка, вона обрізала стебло посередині. Ножем або ж якимсь иншим ріжучим а чи остригаючим предметом – не важливо. Ба навіть дія ця мала цілком обґрунтовану, можна сказати, садівничу в своїй суті причину: пані використала цей нехитрий прийом задля збереження квітки у свіжому вигляді якомога довше. Враження справляло инше – вражала відрізана ніжка троянди, яку жінка увіткнула у вазу поруч…
Історія перша – глобальна. У ній про історію, яко історію людства, етнологію, соціологію, психологію – про все те, що в нас називають гуманітаристикою, а в инших країнах антропологією, але із широкою теж географією. Тому що розповів її друг, який є родом із відси, з Руси, щодо етимології якої тривають суперечки, але яку все одно звуть тепер Україною; проте мешкає нині в Чикаґо, в штаті Іллінойс, США, на теренах алгонкінської конфедерації Іллінівек та археологічної культури Міссісіпі перед появою на Середньому Заході евроамериканців; я це вперше, до речі, зустрівся із ним у житті – до того ми спілкувалися в мережі – вперше почув його голос й зауважив леда чутний акцент: там, в Америці, друг розмовляє зазвичай англійською, зрозуміло, й польською, тому що проживає у польському середовищі; а йшлося про час, коли він працював у Лондоні; й працював, зокрема, із шотландцем, алжирцем й французом. Це було про географію. А тепер, отже, історія: алжирець і француз, вони повсякчас сварились, пригадуючи один одному історичне минуле, расові й т.зв. цивілізаційні відмінности; сварились, гадаю, французькою, тому що, припускаю, алжирець володів і нею, й арабською, на відміну від француза-француза, або ж білого француза, як висловився друг; і, мабуть, через це, шотландець називав їх обох frogs, так як і англійці, із якими, вочевидь, мав особисті цивілізаційні тертя, і яких французи, у свою чергу, називають чимсь на кшталт “яловичини”… Апогеєм історії, проте, на думку мого друга-русина, було патріотичне єднання алжирця та француза супроти шотландця, із яким вони працювали у тому лондонському ресторані, на захист Франції…
Подумав оце: з цього б вийшов пречудовий коан – такий собі українсько-буддистський, із бароковим присмаком. Якби іще за кілька днів (вже за усіма ознаками, включно зі світанками й вечорами та розмежованістю у снах) не з’явилося роз’яснення. Подзвонив до іще одного друга, який мешкає за п’ятсот кілометрів від мене і Львова, неподалік Умані. Говорили про різне, й серед різного про погоду – про незвичне, ядуче сонячне світло, про те, що після такого сонця бувають бурі. Друг погодився і сказав, що ось у них уже посунули хмари – з північного сходу… Ми закінчили розмову – друг у селі не має багато часу на бесіду навесні, та ще й посеред днини, – а за кілька годин, коли у вечірніх сутінках вкладався спати, побачив ті хмари і я. У вікні, яке схоже на око. Вони й справді йшли з північного сходу, хоча й ближче до просто сходу, до західного напрямку – себто від друга; а я подумав тоді про те, що 500 кілометрів від Умані до Львова – це 1/80 частина од 40000 нашої планети в обсязі; про те, що ми живемо у часи, коли зовсім не конче полетіти у космос (хоча тепер і це можливо), аби побачити, що Земля – це планета. Бо ж для цього, як виявляється, достатньо й тих двох старезних мобільних – морально застарілих, як-то кажуть, модифікацій іще з початку 2000-х – що ми із другом маємо. Навіть їх.
28 травня р.Б. 2017, м. Львів