Коли слово – закон

 

У Верховній Раді просунулася робота над новим законом про державну мову. Як пам’ятає читач Z, взимку у парламенті зареєстрували відразу три законопроекти щодо мовної політики, запропоновані різними авторськими групами. Незважаючи на те, що всі три проекти стосувалися однієї теми, а депутати нібито розробляли ці документи з однаковими намірами, між колективами розгорталася справжнісінька конкуренція, котра, як побоювалися оглядачі, могла б завершитися і провалом усіх законодавчих ініціатив щодо української мови.

 

На засіданні профільного парламентського комітету з питань культури і духовності, котре відбулося 7 червня, таки не минулося без скандалу. Автори двох проектів – а йдеться про Лесюка і Матіос – залишили засідання дочасно, гримнувши дверима. Поза тим, іще перед цим демаршем комітет встиг схвалити всі три документи: і проект закону №5567 «Про мови в Україні» (група Ярослава Лесюка), і проект № 5669 «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні» (група «свободівців» і Марії Матіос), і проект №5670 «Про державну мову» (розробка громадської робочої групи) – а також рекомендував до схвалення і четвертий законопроект, котрий є вдосконаленою редакцією документа авторства громадської групи. Його реєстраційний номер – №5670-д, а нова назва – «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Цей проект офіційно зареєстрований у ВР від імені 76 народних депутатів із різних фракцій і саме він, попри наявність трьох конкурентів, є базовим для сесійної зали.

 

Представник робочої групи, активіст руху «Простір свободи» Тарас ШАМАЙДА розповідає Z про те, яким чином міжпартійні баталії вплинули на текст оновленої редакції, про «мовну» статтю Конституції, котрої чомусь стороняться політики, і про те, чим Україні досі шкодить закон Ківалова-Колесніченка.

 

Я ЧУЮ ЦЮ ФРАЗУ – «НЕ НА ЧАСІ» – ЩЕ ІЗ 1989 РОКУ

 

– Тарасе, розкажіть, як розгорталася робота над доопрацьованим проектом? Хто кому поступився?

 

Робота велася на рівні парламентського комітету з питань культури і духовності, очолюваного Миколою Княжицьким. Голова комітету залучив до цього процесу членів робочої групи, яка писала первісний законопроект №5670, експертів. Над проектом працювали у різних форматах. Були зустрічі, присвячені узгодженню формулювань юристами. Було засідання за участю члена Венеційської комісії Сергія Головатого, який ще в 2012 році написав законопроект про державну мову, що згодом ліг в основу багатьох інших проектів. Були зустрічі з представниками певних галузей. Наприклад, в одному з засідань брали участь видавці – Іван Малкович, Олександр Афонін.

 

Тобто це не був формальний підхід. Законопроект враховує думки фахівців, у ньому уточнено формулювання, його узгодили з іншими чинними законами.

 

З іншого боку, ця робота була спрямована і на певний політичний результат. Комітет мав змогу прийняти спільний проект, щоб ніхто зі співавторів різних законопроектів не залишився ображеним, щоб у парламенті мінімізувати можливість якихось міжпартійних чи міжособистісних суперечок, які могли би перешкодити прийняттю закону.

 

– Чому комітет вирішив підтримати і три інших проекти?

 

Думаю, мотивом [керівництва комітету] було бажання зібрати якнайбільше голосів депутатів на комітеті і продемонструвати готовність до консенсусу. Нас як представників громадськості, котра стояла біля витоків проекту №5670, цікавив саме спільний законопроект. Ми розуміємо, що саме узгоджений проект має більше шансів на голосування у Верховній Раді. Проект підписало 76 народних депутатів із різних фракцій. Важливо, що його підписали більшість депутатів, які були авторами усіх трьох інших проектів. Цей проект має широку підтримку громадського, експертного середовища.

 

– Насправді в доопрацьованому законопроекті не дуже багато змін. Більшість компромісів стосується розділів щодо масової комунікації – сфери преси, телебачення, книговидавництва. Виникає враження, що основною мотивацією для заміни проекту були таки політичні інтереси…

 

Справді, деякі зміни в тексті є компромісними. Частину вимог, які були наджорсткими у первісному проекті (наприклад, стосовно книжок, преси), справді дещо послабили. Змінюючи текст, враховували експертну думку саме українських видавців, які видають свій продукт українською мовою.

 

Я не заперечуватиму, що політичний фактор був важливим. Розумієте, коли є три різні законопроекти і дехто з авторів займає деструктивну позицію, то важливо елементарно отримати схвалення комітету, і ще важливіше – знайти голоси в сесійній залі.

 

Насправді зміст законопроекту №5670 був пропрацьований досить ретельно. Проект отримав схвальні відгуки всіх профільних міністерств, наукових установ, громадських організацій. Щодо змісту, звичайно, були уточнення, але загалом норми первісного проекту збережені на понад 90%.

 

– Минулого року Верховна Рада запровадила квоти на радіо, а цього року – на телебаченні. У парламенті також зареєстровано проект щодо мови друкованих ЗМІ. І паралельно розробляють великий проект про державну мову. Чи нема плутанини?

 

На мою думку, ці точкові закони – про радіо, про телебачення – є наслідком того, що держава виявилася нездатною, неспроможною прийняти системний закон про державну мову. Йдеться про пряму вимогу 10 статті Конституції: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Цієї вимоги у нас не виконують. Її не виконували і до 2012 року, а після 2012 року, коли у парламенті прийняли закон Ківалова-Колесніченка, ми взагалі отримали узаконену русифікацію.

 

Тарас Шамайда (в центрі, стоїть) аґітує депутатів запровадити квоти на радіо

 

На жаль, український політикум не виявив політичної волі для того, щоб дослухатися до експертного середовища і ухвалити цілісний закон про державну мову. Частина депутатів вирішила врегулювати це питання хоча б у якихось окремих сферах. І, в принципі, ми як представники громадських організацій це підтримали, намагалися наповнити ці закони дієвим змістом. Ми, зокрема, активно долучилися до підтримки законопроекту про українську музику на радіо і проводили громадську кампанію, спрямовану на те, щоб не допустити прийняття альтернативного проекту, вихолощеного, внесеного з подачі радіомагнатів. Таким чином нам вдалося прийняти ефективний закон, який забезпечує присутність української пісні на радіо.

 

З телебаченням гірше. Квоти на державну мову у власній країні, та ще й із такими великими лазівками, – звичайно, це не те, чого ми хотіли. На телебаченні просто має бути українська мова, а не якісь квоти на мову. Тим більше, що насправді ні про які 75%, які декларує закон, не йдеться: з тими нормами, які прийняті, буде, в кращому разі, половина. Але ми не протидіяли прийняттю закону, тому що він усе одно є кроком вперед порівняно з тими нормами, що діють досі і дозволяють тотальну русифікацю телебачення. Просто намагалися покращити текст проекту – і щось нам вдалося, а щось не вдалося.

 

На мою думку, вже нема потреби іти шляхом оцих точкових документів – по одному чи по два на рік. Нам треба прийняти нормальний закон, який, по-перше, скасує антиконституційний закон Ківалова-Колесніченка, а по-друге, врегулює питання вживання української мови в усіх сферах суспільного життя. Тому ми виступаємо за якнайшвидше прийняття саме закону про державну мову. Це документ зовсім іншого порядку.

 

– Наскільки сьогодні практикують закон Ківалова-Колесніченка? Він залишається «на папері» чи його реально виконують?

 

 Звичайно, виконують! Насправді закон Ківалова-Колесніченка – дуже технологічний закон. Всупереч думці, яка побутує у журналістському середовищі і в суспільстві, його суть зовсім не в якихось регіональних мовах. Основне – цей закон вніс зміни до інших 30 чинних законів, починаючи зі сфери судочинства і до освіти, викинувши будь-які механізми захисту української мови. І тому російська мова може абсолютно безконтрольно домінувати в країні, де більшість населення становлять українці і де більшість називає своєю рідною мовою українську.

 

На мою думку, цей закон, нав’язаний нам Кремлем, був елементом тієї самої гібридної війни, яка ведеться проти України. І, власне, він продовжує виконувати свою руйнівну функцію. Ви можете увімкнути телеканали – «Інтер», наприклад, – і пересвідчитися, що там абсолютне домінування російської мови. Ви можете піти в магазин – і побачите, що не завжди є маркування чи інструкції з експлуатації товару українською мовою. Вашу українську можуть ігнорувати у сфері послуг. Це абсолютно безкарно, тому що закон Ківалова-Колесніченка це дозволяє.

 

Інша річ, що процеси русифікації, процеси денаціоналізації є для людського ока дуже повільними, непомітними. Саме тому нації, які втрачають свою мову, свою ідентичність, цього не помічають. Усвідомлення наслідків може з’явитися тоді, коли вже пізно. А може і не з’явитися.

 

– Верховній Раді знадобилося два роки, щоб взятися за мовне питання. Паралельно в Конституційному Суді триває розгляд скарги на закон Ківалова-Колесніченка. Мовне питання більше не є «недоторканним»?

 

 Це питання, власне, слід адресувати найвищому керівництву держави, провідним політичним силам, тому що людям, для яких українська мова щось важить, воно ніколи не здавалося «недоторканним». Я, знаєте, чую цю фразу – «не на часі» – ще з 1989 року, коли велася боротьба за закон про мови в Українській РСР і комуністи розповідали, що це «не на часі»…

 

На акції

 

У 2014 році, у перші дні після перемоги революції, депутати Верховної Ради скасували закон Ківалова-Колесніченка. Але голова ВР, в. о. Президента Олександр Турчинов, його не підписав. Бо почалася істерія, що саме це спровокувало збройну агресію Росії в Криму. Але це нісенітниця, буцімто агресія, яка готувалася протягом кілька років через нагнітання інформаційних воєн, накопичення військ, і в тому числі через прийняття закону Ківалова-Колесніченка, була «спровокована» скасуванням антиукраїнського закону.

 

У будь-якому випадку, ці відмовки втратили актуальність іще в 2014 році. Сьогодні не може бути ніяких серйозних відмовок, чому ми не приймаємо закону про державну мову. Врешті, у 2016 році середовища, котрі займалися захистом української мови, об’єдналися і вирішили почати роботу над змінами до законодавства. При Міністерстві культури сформували спеціальну координаційну раду з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя – і головним завданням поставили саме розробку і прийняття закону про державну мову.

 

Відсутність цього закону, як і наявність закону Ківалова-Колесніченка, завдає шкоди не лише українській мові як засобу комунікації – це завдає надзвичайно великої шкоди національній безпеці і єдності країни. Є дані зовсім свіжої соціології, які показують, що впровадження української мови в усіх сферах життя має безпрецедентну підтримку, якої не було ніколи раніше. І тому твердження про те, що це може призвести до якихось протистоянь у суспільстві, абсолютно спростовують результати соціологічних досліджень.

 

– У свіжому соціологічному опитуванні групи «Рейтинг» мовне питання зафіксоване на периферії суспільних інтересів: респондентам пропонували вибрати найважливіші проблеми – і мовне питання там опинилося на дні таблички, воно взагалі не збурює емоцій…

 

Абсолютно правильно!

 

– Питання в іншому: раніше мовне питання було конфліктним, його завжди використовували на виборах, але зараз – чистий спокій. Чи треба розворушувати цей спокій?

 

Якраз дані соціології, які ви навели, свідчать про те, що спроба врегулювати мовне питання не призведе до жодних сварок. Так, спокій – це добре. У Білорусі теж спокій, ви ж розумієте, а білоруська мова гине, і гине національна ідентичність. Мовне питання може не сприйматися людьми як пріоритетне, але це не означає, що воно не є важливим для держави.

 

Я наведу дані соціологічного опитування КМІСу за кінець травня 2017 року. Коли респондентів запитали, яку мову держава має підтримувати насамперед, то 64% відповіли, що українську. 19% сказали – підтримувати всі мови однаковою мірою, і лише 2% – що російську.

 

Яким має бути завдання державної політики у мовній сфері? 61% погоджується з твердженням, що таким завданням є сприяння поширенню української мови в усіх сферах життя.

 

Документацію мають вести в державних закладах лише українською мовою – підтримує 68%. 59% вважають, що в державних установах мають спілкуватися лише українською.

 

54% – це безпрецедентно високий показник для цього питання – вважає, що в торгівлі та сфері послуг на звернення українською мовою завжди мають відповідати українською. Вдвічі менше – 26% – вважають, що персонал може вибирати мову, як зручніше.

 

Тобто, з одного боку, мовне питання не є питанням, яке може викликати збурення у суспільстві, а з іншого боку, абсолютна більшість населення – колосальна більшість на заході та в центрі України і відносна більшість або значна частина на сході – підтримує ключові положення цього законопроекту.

 

Розумієте, цей процес неможливо стримати. Тому важливо Президентові, уряду, спікеру, всім політичним силам зрозуміти, що вони як вищі посадові особи зобов’язані виконати свій прямий обов’язок, передбачений Конституцією. А хто виступає проти? Проти виступають проросійські сили і сама Росія з-за кордону. Ще є деякі провокатори з числа нібито патріотів, які торпедують цей закон під приводом ура-патріотизму, а насправді працюють в інтересах Кремля.

 

– Як пильнуватимуть виконання закону? Яким чином проконтролювати, чи спілкується офіціант із клієнтом українською мовою?

 

Питання не в тому, щоб контролювати мову спілкування. Якщо клієнт індивідуально забажає, щоб його обслуговували іншою мовою, і надавач послуги не буде проти – тоді обслуговування може відбуватися іншою мовою, за згодою сторін. Але послуги за замовчуванням надають українською мовою. Суть у тому, що громадянин України у власній державі має повне право на обслуговування українською мовою. Я приходжу в магазин, чи на автостанцію, чи в лікарню – нема значення, чи в приватну, чи в державну, бо це публічне спілкування – мені не можуть сказати: «Говорітє по-русскі, потому что я нє понімаю». Це абсолютна дикість, це неприпустимо.

 

Опитування Центру Разумкова – один із арґументів пана Шамайди на користь закону

 

Рух «Простір свободи», який я представляю, постійно проводить дослідження про становище української мови в Україні. Ми виявили, що в половині кафе, барів, ресторанів, принаймні в обласних центрах України, взагалі немає меню українською мовою. Проблема не в тому, що в ресторані є меню російською чи англійською мовами, а в тому, що клієнт, який забажає обслуговування українською мовою, такої можливості позбавлений.

 

Хто контролюватиме? Будь-який громадянин, права якого були порушені, отримає інструмент захисту своїх прав. Закон передбачає інститут уповноваженого з захисту державної мови – громадянин зможе поскаржитися йому на порушення. Це зовсім не репресивна норма. Заклад дає можливість виправити ситуацію самотужки. Якщо громадянин попросить сервіс українською мовою (наприклад, товар із інструкцією українською мовою), а йому відмовлять – тоді виникнуть підстави для скарги. Якщо під час мовного інспектування порушення підтвердиться – на заклад можуть накласти штраф.

 

Тобто ініціатива належатиме самим громадянам. Він не спрямований проти когось і не ставить за мету когось утискати. Його мета – захистити громадян у власній державі.

 

– Українськомовних?

 

Всіх громадян України!

 

Взагалі, поділ громадян на українськомовних і неукраїнськомовних – це абсолютно штучна конструкція, вигадана російською пропагандою. Згідно з даними соціологічних досліджень, українською мовою можуть розмовляти 93% українців, а розуміють її понад 99% (див. вище опитування Центру Разумкова, – Z). Якою мовою люди спілкуються у приватному спілкуванні, чи яка в них етнічна приналежність – це їхня приватна справа. Ми вільна країна, і жодний закон не буде в це втручатися. Але люди мусять знати українську мову як мову свого громадянства. Держава ж не мусить вивчати 150 мов, щоб обслуговувати когось, хто лінується знати її мову.

 

Тому, якщо людина претендуватиме на посаду в органах державної влади чи в органах місцевого самоврядування, вона обов’язково складатиме іспит на вільне володіння державною мовою. І це нормальна європейська практика. Якщо десь поширюється пропаганда про якусь унікальність, особливість цих норм, то нічого особливого насправді в них нема. Просто ми настільки були уражені русифікацією, що абсолютно природні правові норми нам здаються дивними.

 

– Закон №5670 називають законом примусу…

 

…а чия це думка? Хто це сказав – Вілкул, Путін?

 

– Йдеться про два підходи до утвердження української мови як державної: можна примушувати, а можна стимулювати. Як відшукати баланс?

 

На мою думку, це абсолютно надумане протиставлення. Не йдеться ні про який примус. Люди можуть спілкуватися, як їм завгодно. Але водночас завжди є кваліфікаційні вимоги до осіб, які хочуть працювати на певній посаді. Учитель математики мусить знати табличку множення, теорему Піфагора – інакше він не може бути учителем математики. Так само й державні службовці мусять знати державну мову і використовувати її на службі. Конституція наголошує: держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Тобто там, де йдеться про публічну сферу – чи це державна служба, чи освіта, чи телебачення, – там мусить домінувати державна мова. Люди, які хочуть працювати у цій сфері, муситимуть опанувати державну мову. Це не примус. Ви можете працювати в якійсь іншій сфері, не пов’язаній із публічним простором, але не зможете стати депутатом, службовцем чи дипломатом.

 

А стосовно заохочення, то, розумієте, це доволі смішно, коли люди хочуть отримувати якісь дивіденди чи вигоди від володіння мовою власної країни. Це, очевидно, походить від совкового патерналізму, коли держава всім щось винна і мусить роздавати якісь блага.

 

Я погоджуюся, що можуть бути ефективними пільги у певних сферах: книговидання, кінематограф. Але це не предмет закону про державну мову, а питання змін до податкового законодавства.

 

Справді, держава має обов’язок перед громадянами – вона мусить забезпечити можливість вивчення мови через заклади освіти, від садочка і до університету, і це законопроектом про державну мову гарантовано. Також  передбачено, що держава надає можливість опанувати мову тим громадянам, хто в силу історичних обставин не міг її вивчити, – тут держава мусить виділити і бюджет, і викладачів.

 

Яка ще підтримка? Гроші роздавати за українську мову, чи що?

 

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

 

16.06.2017