Із виступу на Міжнародній конференції Фонду Конрада Аденауера «Європа на зламі часів: література, цінності та ідентичність»
(Львів, 8 червня 2017 р.)
Шановні пані й панове, –
я звертаюся тут передусім до наших іноземних гостей, – ось уже протягом кількох днів ви перебуваєте в місті, де, можливо, ще якоюсь мірою відчувається, що поняття Центрально-Східна Європа, попри всю його фікційність (не фіктивність!), бодай частково має стосунок до реальності.
Архітектура? Так. Десь ренесанс, десь бароко, а десь класицизм, але все шматками, фрагментами, уривками, – а ще багато еклектики, трохи сецесії ну й так далі – конструктивізм, функціоналізм плюс ампір плюс модерн плюс соціалізм плюс «новий солодкий стиль» сучасної України.
Людський ландшафт? Так. Що люди одягають. Що на собі показують. Як узагалі виглядають, як і коли дорослішають і старіють.
Забагато релігійності? Так.
Замало модерності? Так. Брак модерності, проте, компенсується постмодерністю – її саме враз, хоч дотепер невідомо, що під нею розуміти.
Ми начебто в Європі, але це доволі важко порівнювати з Амстердамом, Барселоною чи Міланом. Хоча тут є трохи Будапешта, трохи Праги, трохи Кракова. А може, навіть і Відня?.. Колись це місто називали малим Віднем. Зрештою, малим Парижем також.
Європа? Так. Хто скаже «Азія», хай кине в мене каменем. Але дещо інша Європа. Європа зі зміщеним до Сходу центром ваги. Центрально-Східна Європа (надалі в цьому тексті – ЦСЄ).
Я пропоную своє розуміння цього сумнівного поняття у своєму дуже персональному, суб’єктивному вимірі. До того ж я хочу показати його як процес, тобто зміни, їхню сукупність у їхній послідовності. Відколи і з чого це (в мене особисто) почалося. А можливо, й чому?
Далі: як це набувало концепційності, ставало ідеєю, обростало більш чи менш цілісною формою. Як досягло апогею у вигляді такої собі «геопоетичної теорії». Як, досягнувши того апогею, почало зазнавати поступового псування, руйнування й занепаду – ледь не до тотальної з мого боку відмови і поставленого на тому всьому хреста.
І нарешті – як сьогодні воно не те щоб намагається переможно в мені відродитись, а радше нагадує про свою цілком можливу реанімацію.
«А раптом я все-таки є?» – запитує мене всередині моїх галюцинацій ЦСЄ, знову крихітна дівчинка, яка встигла вже побувати респектабельною і самовпевненою дамою. Вся ця, з дозволу сказати, еволюція має, цілком можливо, якесь суто біологічне підґрунтя, тож і слово «мутації» в назві свого виступу я вжив не тільки жартома. Хоч і жартома також.
Тепер я почну з початків.
СТАДІЯ ПЕРША:
У мене в житті трапилося моє власне Велике Географічне Відкриття: одного разу я дізнався, що живу поблизу Центру Європи. Від міста, де я прийшов на світ і де донині світу тримаюся, до нього близько 100 км. Цю відстань навіть на наших автошляхах можна подолати за 1,5 години. Центр Європи знайдено в селі Діловому біля містечка Рахова. Як дослідив кінорежисер Станіслав Муха (на цю тему в нього є дуже веселий і повчальний фільм «Die Mitte»), загалом на нашому континенті налічується понад 70 місць, які вважають географічними центрами Європи. Місцеві мешканці всіх цих місць дуже пишаються тим, що саме їм випало жити в самому центрі континенту.
Я також раптово став цим пишатися. Десь так року 1985-го, влітку, в мене народився вірш про те, як літо зменшується, як у ньому залишається дедалі менше днів, як туристи («новоспечені прочани») «збудженими роями» пролітають у напрямку Карпатських гір («в ожинові краї»), а далі було:
І мандрують у липневий центр Європи,
до відімкнутих копалень і печер…
Напрямок руху, як бачимо, – південно-західний (доцентровий) – з Передкарпаття, де я живу, в Закарпаття, де Центр Європи, а за ним, ще західніше, Угорщина та (тоді) Чехословаччина з її Прагою.
Іншим же напрямком, не менш цінним і ціннісним, був Львів – як своєрідна пост-Європа (місце, що колись нею, безперечно, було). Тому в моїх віршах, написаних у тих-таки 1980-х, так багато етюдів зі старого Львова. Ми вже погодилися з вами в тому, що це місто – абсолютна, найтиповіша ЦСЄ.
СТАДІЯ ДРУГА
почалася на зламі 1980-х і 90-х років, коли я доволі інтенсивно відкривав для себе живу спадщину великих «ЦСЄ-дисидентів» – Чеслава Мілоша, Збіґнєва Герберта, Мілана Кундери, Дьйордя Конрада, Вацлава Гавела, а ще Грабала, Кроутвора, Куроня, Міхніка та багатьох-багатьох інших. Суть їхніх послань, сформульованих у часи безальтернативного панування комуністичних диктатур, полягала в нагадуванні західному світу про – згідно з Кундерою – трагедію Центральної Європи і про – згідно з Конрадом – особливу естетичну вразливість мешканців цієї частини світу.
В цьому компендіумі особисто мені дуже бракувало українського складника. Слід було й українською мовою нагадувати західному світу про те саме – що й Україна, принаймні в оцій її спадково австро-угорській частині, також належить до ЦСЄ.
«Наша місцева апокаліпса, – писав я тоді, – почалася не так вже й давно – у вересні тридцять дев’ятого, коли в полишені на поталу всі вітрам «панські» помешкання вселились інші люди, прибульці з далеких рівнин, де живуть одноокі велетні з вісьмома пальцями, де горілку п’ють, наче воду, і навіть замість води, де їдять сире м’ясо, а танцюючих ведмедів показують у церквах. […] Але прибульці не врахували, що захоплення жител пов’язується і з певними зобов’язаннями щодо них. Що ці стіни, двері й мансарди вимагають сталого та уважного плекання. Що невідомі рослини в садах і на ґанках потребують догляду, що рідкісних птахів не варто відстрілювати з пневматичної зброї, як не варто відстрілювати філософів і поетів зі зброї вогнепальної».
Або – в іншому есеї того ж періоду, де символом ЦСЄ стає зруйнована обсерваторія високо в Карпатах: «Це комплекс Європи, тут, у найдальшій з її околиць, на межі з Неєвропою, в самому центрі Європи. […] Нині в її стінах можна сховатися від перелітних гірських дощів. […] Мандрівники розкладають вогнища просто в залах і коридорах».
Узагальнюючи свою тодішню візію, окреслю її як уламки. Це передусім уламки Віденсько-Габсбурзького світу, політично знищеного Першою світовою війною, але в естетичному сенсі дотривалого до Другої війни й остаточно знищеного нею, а точніше – двома протиборними і в той же час дуже навзаєм подібними режимами.
СТАДІЯ ТРЕТЯ
наставала разом із поступовим розумінням того, що доповнити Кундеру та інших, додавши до «Трагедії Центральної Європи» українську версію тієї ж апокаліпси, – замало. Слід було шукати нового сенсу ЦСЄ. Чим це поняття могло ставати тоді, наприкінці 1990-х, у вже начебто посттоталітарному посткомуністичному світі. Можливо, йшлося про якийсь постполітичний вимір?
Так протягом 1999 року народжувалася «Моя Європа». Це назва книжки моєї та Анджея Стасюка. Кожен із нас написав половину її. Два довгі есеї «про найдивнішу частину світу», себто про місце, яке намагаєшся вважати своїм. У назві моєї половини, «Центрально-східна ревізія», вже закладено той перегляд (ре-візію), що здавався мені таким необхідним. Шкода, що в німецькому перекладі перегляду немає: оригінальну назву довелося змінити, позаяк у німецькій Revision є словом не надто виразним художньо. Німецька назва цього тексту, «Mittelöstliches Memento», цілком незле радить собі з мотивом пам’яті та прощальної скорботи, який таки дійсно пронизує той есей наскрізь. Але вона обмежує повноту звучання лише цим мотивом.
Постполітичний, а краще сказати, аполітичний вимір ЦСЄ для мене полягав у зосередженні на інтимному й родинному. Це конспект родинної саги, раптово викладений у розмові з найближчим другом. Це діалог не з патріархом Мілошем чи значно старшим Кундерою, а з однолітком Стасюком. Ти п’єш із ним, наприклад, горілку й розповідаєш. Твоє місце міняється місцем із часом. Виявляється, що ти розповідаєш не так про місце, як про час. Твоїми інструментами стають два варіанти машини часу – пам’ять як корелят минулого і надія як корелят майбутнього. Їх треба захищати одне від одного, бо це насправді дві безодні, а ти перебуваєш на тоненькій грані тепер поміж ними. ЦСЄ стає для тебе єдиною твоєю країною, де тільки твоя пам’ять і тільки твоя надія мають сенс.
СТАДІЯ ЧЕТВЕРТА
На початку 2000-х років відбулося багато катастрофічного і тривожного. Оголошений Фукуямою кінець історії, даруйте навмисну тавтологію, закінчився. Й це трапилося далеко не тільки 11 вересня 2001 року. У тому самому часі бачимо й момент повернення Росії до старих геополітичних амбіцій зі – що неминуче з ними пов’язано – згортанням і придушенням демократії всередині власного державного тіла. Двох чеченських воєн Росії для справдешнього «вставання з колін» виявилося вже замало. Вона відновила експансію на прилеглі до неї західніші території.
ЦСЄ виявилася саме цими територіями.
Іншим цікавим політичним процесом, що ознаменував початок 2000-х років, було розширення ЄС на схід, у німецькій мові окреслене ємким словом Osterweiterung.
Наші західні сусіди, як і країни Балтії, ледь не поголівно готувалися стати «нормальними», без усіляких «центрально-» чи тим паче «східно-» домішок, європейцями. Україну ж, таке виникало недвозначне враження, назавжди покидали в сірій зоні т. зв. пострадянського простору. Пам’ятаю той доволі болісний психологічно момент, коли в жовтні 2003 року мені, щоб відвідати друга Стасюка, вперше довелося отримувати польську візу. У присвяченому тій недобрій зміні фейлетоні я написав: «Пейзаж за вікном майже нічим не відрізнявся від нашого. Ті самі спальні райони, кіоски, вуличні “стихійні базари” з бабусями, котрі продавали петрушку і моркву, і всяку всячину. Кого тут від кого вони хотіли відокремити? Чи вони, бува, не жартують зі своїм “східним розширенням”? І як це так у Брюсселі вирішили, що мене не слід впускати додому? Бо я тут, власне кажучи, все-таки вдома – це не їхня, а моя Європа, наша зі Стасюком Європа, інша Європа. І добре, що вона є».
Боронити цю «іншу Європу» від східних та західних експансій ми з чернівецьким товаришем почали приблизно за рік перед тим. Наша форма захисту полягала в робленні та видаванні часопису, центральноєвропейського. Він з’являвся в Інтернеті й раз на рік – як підсумкове річне видання – бував друкований на папері. Називався він «Потяг 76» і справді був потягом – в усіх значеннях цього слова. Як і його залізничний прототип, він з’єднував не лише Чернівці з Перемишлем, Варшаву з Бухарестом і Ґданськ із Варною. Він намагався творити щось на зразок «єдиного культурного простору» нової ЦСЄ. Ну гаразд – не творити, а вгадувати його, намацувати, реєструючи та фіксуючи в ньому окремі культурно-мистецькі прояви.
Чому «нової ЦСЄ»?
Бо на той час оновилося моє розуміння, що вона собою являє: «Простір від Естонії до Албанії, об’єднаний посттоталітарною реальністю».
«Таким чином, – пояснював я – до моєї ЦСЄ мусять належати не тільки згадані Естонія та Албанія, а й Латвія і Литва […], а також […] Молдова, Болгарія, Сербія з Чорногорією, Хорватія і Македонія».
Я не згадував ні Польщі, ні Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії та Словенії, перебування яких у цьому ж просторі було для мене більше ніж очевидним. Зате я згадував моря – Балтійське, Чорне й Адріатичне.
В іншому есеї того ж часу я вдавався до такого окреслення: «З усього випливає, що моя ЦСЄ – це колишній соцтабір, Ostblock. Це ті терени, де переважна більшість населення залишилася відчутно невдоволеною й ображеною результатами попереднього поділу світу після Другої світової війни, внаслідок чого їхні найближчі нащадки охоче підтримали наступний, справедливіший на їхню думку, поділ».
Я не міг не переживати через цей новий поділ. Для України, на яку, здавалося, в демократичному західному світі всі остаточно махнули рукою, він означав розрив з усіма європейськими прагненнями, їхнє поховання.
Цього не сталося тільки дивом. Це диво має дуже конкретне ім'я та яскравий колір. Воно називалося Помаранчевою революцією, яка, напишу я дещо згодом, «стала неочікуваною реанімацією цілого етико-світоглядного масиву, що його традиційно називають “європейськими цінностями”. Іншими словами, перемога, – хоч і вельми хистка та нетривала, – української революції наприкінці 2004 року стала фактично перемогою Європи with a little hepl of Ukrainian people» (2006).
Саме тоді геопоетика великого помаранчевого карнавалу в центрі Києва подолала геополітику. Україну не вдалось остаточно відірвати від Європи, а її європейську перспективу раз і назавжди закрити. В ті дні Анджей Стасюк відразу в кількох дуже впливових європейських газетах (як, напр., «Süddeutsche Zeitung» від 27. 11. 2004 року) опублікував натхненну статтю під дуже промовистою назвою «Тепер ти більша, Європо!».
СТАДІЯ П’ЯТА
Невдовзі, однак, виявилося, що Європа в її брюссельсько-бюрократичному прояві більшою ставати не хоче. Реакція офіційних чинників на помаранчевий прорив українського суспільства була більше ніж прохолодною і стриманою. Ця відстороненість значною мірою вможливила політичний реванш в Україні антиєвропейських сил.
Разом із тим відбувалося й поступове витіснення ЦСЄ з нових країн ЄС. «Це витіснення м’яке, – коментував я 2005 року, – але воно послідовно неухильне і справді не залишає для неї (для ЦСЄ – Авт.) простору. Амбівалентність буття поміж зникає на всіх рівнях – від уніфікації ландшафтів до прагматизації ментальності. Тим часом саме усвідомлення буття між Сходом і Заходом є засадничим для ЦСЄ-самоусвідомлення. Розуміння того, що ти між, є чимось на кшталт розпізнавального знака. Ані Чехія, ані, скажімо, Польща формально вже не є країнами між – їх запрошено стати частиною Заходу, і вони посилено нею стають. Натомість країнами між сьогодні є Україна, Білорусь та Молдова. При цьому Україна – з усіх трьох найвиразніше: на чотирнадцятому році радше формальної незалежності вона таки фактично унезалежнилася від Росії (Сходу), але все ще не дістала ані запрошення, ані жодної обіцянки такого запрошення від Заходу».
Виходячи з цього, я в тому ж есеї (до речі, його назва «Атлас. Медитації») сформулював чергове бачення ЦСЄ – тепер як рухомого простору: «ЦСЄ зрушила з місця і дрейфує у східному напрямку територією України. При цьому вона не може не наразитися на спротив Сходу, і якщо назвати це війною було б дещо заголосно, то жорстким протистоянням – саме доречно».
Втім, «моя Україна» цього надто відповідального випробування тоді не витримала – передусім у сенсі суспільно-політичного вибору. Десь починаючи з 2006 року, наростає відчуття, що ЦСЄ в Україні дедалі драматичніше згортається і все навколо прямує до великої суспільної катастрофи.
Про антиєвропейський реванш я вже згадував. 2010 року він став остаточним. Так само остаточно закривалася ЦСЄ як процес (і зокрема як дрейф у східному напрямку). На захід від нас цього процесу не розуміли й, відповідно, співчували йому дедалі менше. На схід була Росія. Й вона – не поступово навіть, а доволі рішуче, по-хижацькому різко – перебирала цілковитий контроль над владною верхівкою в Києві, яка, так само рішуче й також по-хижацькому, перебирала контроль над кожним з нас та всією цією країною.
Особисто для мене це означало чергову хвилю песимізму, що межував із розпачем. Ніби сама собою підтверджувалася старезна й не цілком серйозна теза про Україну, територіально таку велику, що просто не здатна в жодній Європі поміститися. Тим паче – в цілком уже на той час ефемерній ЦСЄ. Думати про цю ефемериду далі, розвивати її, змінювати бачення і зазнавати разом із нею чергових мутацій уже не було ніякого сенсу. Мені здавалося, що на ній пора ставити хрест. На власному житті загалом також.
ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ, або ПОСТ-СТАДІЯ
ЄвроМайдан, по-іншому Революція Гідності, закінчився смертями, які символічно засвідчили початок існування нашої країни в новій якості. Дотеперішня драма, сильно розріджена елементами водевілю чи навіть фарсу, вийшла на рівень трагедії – дуже хочеться сподіватись, оптимістичної. Жарти закінчилися – демонів (чи коли завгодно – ангелів) випущено у вільний політ. Агресія Росії, всі її різновиди (економічний тиск, масова культура, закулісна дипломатія, пропаґанда) з воєнною агресією включно, не полишила нам іншого вибору, крім європейського. Зворотний бік цього висновку: європейський вибір України не лишив Росії іншого варіанту, крім агресії, зокрема й воєнної.
Настало те, що називають моментом істини.
Європейський вибір уже не є питанням есететичної орієнтації чи навіть і суспільно-політичної. Він є питанням життя і смерті. Точніше, питанням життя, а не смерті.
У квітні цього року ми з друзями дискутували – про що б ви думали? – про найновіші східні межі Європи, а це означало автоматично – про її Центр також, адже відомо (ну принаймні ми про це домовилися), що Центр Європи саме там, де вона межує з Неєвропою. Тобто у сполученні «центрально-східний» слово «східний» вказує на географічне розташування, а «центральний» – на важливість, на сенс, на тенденцію, на майбутнє.
Наша публічна дискусія відбувалася в одному з найсхідніших міст вільної України – Харкові. Якщо точніше – у найбільшій (вона так і називається – велика хімічна) аудиторії Харківського університету, переповненій того вечора сотнями слухачів. Завдяки випадковому збігу подій саме того дня Європарламент проголосував за безвізовий режим для українських громадян. Ця новина привнесла відчутно більше драйву і навіть ейфорії в і без того достатньо бурхливу атмосферу великої хімічної. Так, це була хімія, цілком особлива хімія змішування ідей та емоцій.
Центр Європи того вечора однозначно був там. Я хочу заризикувати припущенням, що ЦСЄ сьогодні – це передусім Харків. Уже не Львів, з яким усе зрозуміло, бо він уже як Брюссель. А, наприклад, Харків. Особливо після того, як мій товариш, харківський поет, організатор тієї зустрічі, заявив, що східна межа Європи сьогодні визначається доволі легко і повністю збігається з лінією східного українського фронту (чи, як її називають офіційно, лінією розмежування).
Зала довго аплодувала цим його словам.
Ну от, подумав я. Вона все-таки не вмерла. Вона ще не вмерла.
16.06.2017