Польські фотографи Славомір Олзацкі та Гражина Мислінска зазвичай беруть власне авто і їдуть туди, де хочеться щось або когось зафіксувати. В Польщі працюють для агенції «Форум» та одного з найтиражніших видань «Gość Niedzielny» («Недільний гість»). нашій країні поляки, які не мають жодного родинного зв’язку з Україною, зробили вже тисячі фотографій. Фотографували Євромайдан, родини загиблих, поранених у варшавському шпиталі… Найбільше світлин зробили на Буковині. Кажуть, зараз дуже важливо і писати про Україну, і фотографувати. Адже, якщо поляки кажуть, що знають про Україну від діда-прадіда, то сьогодні це вже не та Україна.
– Минулого року ми робили на Буковині серію фото до 30-ї річниці трагедії в Чорнобилі, – розповідають фотографи. – Фотографували урочистості, присвячені пам’яті жертв біля села Біла Криниця Глибоцького району Чернівецької області, в урочищі Варниця. Там загинуло близько двох тисяч жінок і дітей, це свого роду румунська Катинь. Зажди спілкуємося з людьми. І бачимо, що Україна змінилася. Бачимо зміну у свідомості людей. Бачимо, як люди починають думати про майбутнє, про своїх дітей і що це від них залежить. Що ніхто за них нічого не зробить. Тільки вони самі.
– Ви завжди фотографуєте людей? А хто цього разу потрапив у ваш об’єктив?
Гражина: – Ми зробили репортаж «Як змінюється Україна». Фотографували у Кам’янці-Подільському. Поблизу Києва фотографували, як люди роблять і продають мітли, щоб заробити на життя. І це був сильний контраст, бо в Києві ми побачили такі дорогі машини! Коли бачиш такі авто, то Київ здається дуже багатим містом. У Варшаві такого немає. Бо справа в тому, чи людина просто хоче їхати, чи себе показати. В той день у готелі «Україна», де ми зупинилися, зустріли німця, який приїхав дуже добротною машиною, новим ауді А-6. Він пожартував, що не буде виділятися, бо такі ж машини їздять Києвом. Але достатньо від’їхати за 10 км від Києва,і побачиш такі сюжети з мітлами…
– Що вам було цікаво сфотографувати у Білій Криниці?
Славек: – Найперше, живого свідка тієї жахливої трагедії. І сліди тієї історії, про яку так мало говорять. Досі в Україні практично ніхто не знає про знищення жителів кількох буковинських сіл, які першого квітня 1941 року, рятуючись від того, аби, згідно з поширеними чутками про радянську владу не потрапити до Сибіру, сформували велику колону, і хотіли перейти румунський кордон. Радянські військові їх розстріляли. Для нас важливо, що то інформація, яка довгі роки була під забороною. Навіть в Україні. Цей старенький очевидець плакав. Він мешкає в Румунії, і багато років не хотів повертатись до рідних місць. Оце минулого року вперше, за порадою внука, приїхав. А тоді він мав 16 років. Розповідав, що йшов з батьком в кінці колони, і тато штовхнув його у кущі. Вони там перечекали біля річки, доки все закінчиться. Казав, що то було страшно. Вбивали лопатою. Земля «здіймалася» від рухів ще живих людей, бо розстріляні тіла просто присипали землею. Точну кількість жертв не встановлено досі. Ні родичів, ні близьких до того місця більшовики просто не підпускали. До 1991 року трагедія замовчувалася. Дуже довго про це мовчали навіть очевидці. Серед тих, хто піддався на провокацію агітаторів, були і румуни, і українці. На місці розстрілу, що знаходиться за два кілометри від лінії сучасного українсько-румунського кордону, тепер встановили пам’ятний знак загиблим.
Гражина: – В Чернівцях ми записали болючі спогади ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Вони досі кожен день ходять по лікарнях…. Один з них розповідав, що, коли вони їхали до Чорнобиля, з Чорнобиля якраз евакуйовували людей. Колона автобусів на 30 кілометрів, люди виїжджають. А на автобусних зупинках сидять собаки… І несамовита тиша… Інший згадував, що був з колегою, але там на місці вже розійшлися. І через три місяці зустрічаються, він бачить людину, подібну на того товариша. Питає: «То ти?», а той відповідає: «А то ти?». Обидва так сильно змінились, що заледве впізнали один одного.
– Які емоції переживали, коли відвідували тих, хто втратив на Майдані рідних?
Гражина: – Кожна така зустріч була для мене емоційним стресом… Та це було важливо для нас, а для них – рідних героїв – ще важливіше. Спочатку ми познайомилися з татом Устима Голоднюка зі Збаража. Мама Устима розповідала, як її син ріс, чим займався, як ліпив фігурки козаків… Це був дуже патріотичний хлопець, свідомий своєї історії, свого походження. Батько Устима пригадав, як запитав його після першого повернення з Майдану (Устим тоді повернувся з пораненням), чому він не питав дозволу, чи їхати до Києва, на що Устим відповів: «Коли ти їхав на Помаранчеву революцію, ти своїх батьків запитував?..». Для мами то було єдине щастя, яке загинуло, бо Устим був у них один…
Також ми побували у родині Андрія Дигдаловича у Сокільниках на Львівщині, в якого залишилися дружина і дві доньки. Коли снайпери відстрілювали людей, польське телебачення робило сюжет, і туди якраз потрапив кадр, коли гинув Андрій. Його дівчата знайшли це відео в Інтернеті. Коли ми приїхали, вони сиділи і дивилися це відео майже безперестанку – так я цей момент і сфотографувала... Ще ми були в родині Богдана Ільківа і його дружини. Вона телефонувала до чоловіка в той момент, коли його, пораненого, забрали до шпиталю, облаштованого в церкві. Він їй відповів, що поранений і помирає. Вона приїхала до Києва, щоб побачити свого чоловіка, але він вже помер… Я дуже важко переживала кожну зустріч із родинами загиблих. Але вважала, що це потрібно зробити саме зараз. Щоб нічого не загубилося, бо пам’ять про них мусить бути. Зі Славомиром двічі робили виставку фотографій з Майдану та родин героїв у Польщі.
– Ви могли би фотографувати гарні пейзажі, польські чи українські, але цього не робите. Лише людей…
Славек: – Ти фотографуєш людину, а за нею – якась історія. А за 30 чи 50 років це вже буде історія і якась наука для когось. А фотографуєш гарне дерево, сонце…. Через сто років теж буде гарне дерево, гарне сонце. А людини не буде…
– Яка історія вас вразила найбліьше?
Славек: – У Чернівцях у лютому ми фотографували чоловіка під військоматом. Його на війну проводжала донька і дружина. Він зі всім спорядженням. Донька бавилася телефоном. Його дружина – росіянка, з-під Москви. Він каже, хтось мусить затримати Путіна, то чому не я? Загинув. Ми потім прочитали в інтернеті…
Гражина: – Цей чоловік дуже запам’ятався. Бо був дуже відвертим, приязним. Він вирізнявся, бо був незвично позитивним. Мав такий добрий усміх. Видно, що був доброю людиною. Був впевнений, що повернеться.
– Як поляки реагують на ваші репортажі? Їм цікаво читати про Україну?
Гражина: – Дуже цікаво. По-друге – маємо спільного ворога, Росію. Полякам теж залежить, аби Україна була щасливим краєм. Треба писати і показувати, як то виглядає, аби люди бачили і зрозуміли інших. Бо якщо хтось там скаже, що знає про Україну від діда-прадіда, то то вже не та Україна. Ми завжди намагаємося зосереджуватися на людях, не на великій політиці. Нас цікавлять люди – такі самі, як живуть у Польщі, і проблеми таких людей, як в Польщі.
– Ви в Польщі теж мусили відбудовувати державу з соціалістичного безладу. Але вам це якось ефективніше пішло?
Гражина: – У нас то швидко робилося. Було дуже болісно, але швидко.
Славек: – По-перше, був лідер – Валенса. Люди йому вірили. По-друге – був Бальцерович, який докладно знав, чого хоче. І то був такий час, коли люди погодилися, що буде зле, але пізніше все направиться. У 1989 році все почалося, а зміни ми почали відчувати через 7-8 років. Стало легше, коли вже був Євросоюз. Щоправда, ми не мали олігаріхів. І в нас не було війни. Ми теж різні, але не було такого поділу, як в Україні, поляки були єдиними. Та й загалом європейська ситуація була інша, Євросоюз якраз розширювався: Польща, Угорщина, Румунія.
Гражина: – Але бачимо зміни в Україні вже. Навіть в тих же ж дорогах. Ще рік тому з Чернівців до Львова дорога була дуже поганою. А якщо будуть кращі дороги, то більше людей приїжджатиме. Часто розмовляємо з друзями-поляками, і вони кажуть, так, Україна прекрасна, але боюся по тих дорогах їхати. Я переконана, що, якщо змінятьтся дороги, то люди приїдуть. А як приїдуть, то залишать гроші.
– На Буковині, так виглядає, вже почуваєтеся, як вдома?
Гражина: – Чому ми так зацікавилися Буковиною? Бо в Польщі теж є місцевість, яка називається Буковина Татранська, в Татрах. Ми хочемо показати полякам, що Буковина – це нелише там, де можна на лижах кататися. Ми фотографували багато у селах, в яких жили і дотепер живуть поляки.
Славек: – Багато років тому я їхав до Туреччини. А найкоротша дорога – через Україну. Побачив Чернівці і подумав: «Ще сюди приїду». Бо як думаєш, що є таке місто гарне, то і люди такі ж. А ще історія: хто це будував, як воно колись виглядало? Ми з Гражиною не маємо жодного родинного зв’язку з Україною. Через наші подорожі, зустрічі, фотографування ми відкриваємо для себе Україну.
Фото автора та надані Славоміром Олзацкі та Гражиною Мислінскою
08.06.2017