«Найбільш захопливе у соціальних мережах те, що вони є не відображенням реальності, а зміщеним, часто абсурдним її аспектом, який вони показують»
Інколи хтось із друзів запитує мене, чому я залишаюся активним у Twitter, адже це, кажуть вони, відбирає час на читання. Моя відповідь завжди одна: як експеримент, соціальні мережі є захопливими – за умови, що відвідуєш їх обережно, маючи належну освіту. Заковикою в них є те, що вони не ранжують своїх ресурсів і в них такий самий галас зчиняє думка філософа, вченого чи історика, як і відрижка безвусого невігласа, якого підкручують популісти і неуки; але для цього, кажу я, існують Curriculum Vitae кожного. Щоби відрізнити золото від непотребу. Проблема в тому, що нинішні освітні системи – з їх одержимістю розчавлювати критичний розум і масово продукувати баранів – у майбутньому дуже обмежать це благотворне заняття. Та гаразд. Мене вже тут не буде, щоби бачити це – принаймні тривалий час, та й пишу я нині ці рядки з іншої причини.
Twitter особливо – Facebook дещо складніший, у нього серйозніші фільтри – має для такого типа, як той, що вище підписався, практичну користь. Він тримає мене в контакті з ірреальністю реального світу. Щоби було ясніше: зі звичаями, традиціями і способами бачити життя, які – через моє усамітнення в моїй бібліотеці, морі і писанні романів – були б для мене щоразу більш чужими. Й оте про ірреальність реального світу – це не описка. Найбільш захопливе у соціальних мережах те, що вони є не відображенням реальності, а зміщеним, часто абсурдним її аспектом, який вони показують. Звісно, там є думки, точки зору, цілком підтверджений документами поважний матеріал. Але найбільш повчальне стається тоді, коли те, що вони розкривають, є протилежним. Коли соціальні мережі перетворюються на нісенітну подобу, гротескну карикатуру людини, яка створює чи прагне створити – із зухвалістю свого неуцтва, зарозумілістю свого марнославства чи каламуттю своєї ницості – віртуальний світ, який не має нічого спільного з реальним. Набір штучних звичаїв і норм поведінки, який, до того ж, прагне безжально взяти гору над здоровим глуздом і розумом.
Я не буду наводити приклади, вони на виду. Достатньо зазирнути в Інтернет і побачити, як там перекручують і маніпулюють – без найменшого сорому чи поваги – різного роду ідеями і поняттями, навіть найблагороднішими. І таким чином серйозні і нагальні питання, як-от права тварин, суспільне співжиття, фемінізм, повага до жінки, боротьба з расизмом, політика, постійно знецінюються тими, хто, як це не парадоксально, інколи маючи більше наполегливості і фанатизму, ніж справжніх знань чи інтелектуальних даних, їх дискредитують, проголошуючи себе – не маючи на це іншої підстави, окрім власного бажання чи примхи, – їх рішучими захисниками.
Причина цього проста і сумна: нові технології, які мали би робити нас більш освіченими і вільними, також сприяють тому, що ми робимося дурнішими. Не є непричетним до цього той факт, що соціальні мережі перебувають у руках мультинаціональних компаній, яким за будь-яку ціну потрібні швидкі кліки та інтенсивний трафік. Ще донедавна для того, аби здобути право публічно виступати, потрібно було пройти через низку природних фільтрів, заснованих на освіті, вихованні і, звісно, особистому таланті або експресивній здатності. Або ти щось являв собою, мав що сказати і вмів це сказати – або ніхто не звертав на тебе уваги. Голос, котрий чули, часто підкріплювався авторитетом, якого ці природні фільтри йому надавали. Тепер ця важлива територія демократизувалася, і будь-хто може до неї дістатися. На щастя, є більше голосів, з яких можна вибирати. Більше місць, щоби висловлювати свою думку. Але те, що має незліченні переваги, коли ці голоси мають дуже значиму особливу вагу, перетворюється на недолік, коли виразник думки є впертим віслюком, збоченим демагогом або крикливим дурнем.
Тож я кажу, що зазирати в мережі дуже цікаво. Кидати каміння у ставок і бачити, як розходяться хвилі. Навіть спостерігати, який вплив оці статті, які я пишу вже 25 років, мають тепер, коли їх спотворюють, тлумачать по-іншому, заяложують. Чи провокувати реакції. Кидати хліб качкам, як я колись казав, і спостерігати, як вони діють. Самому бути качкою, що плаває поміж інших, і спостерігати за тими, хто зберігають спокій та здоровий глузд і плавають розумні поміж кря-кря й тими, хто, мов божевільні, накидаються на крихти, обнародуючи свій голод, своє неуцтво, свою посередність і часом свою гидку ницість. Таким чином я, в моєму віці й із моїм досвідом, і далі дечого вчуся про цей світ, в якому я живу чи ризикую жити, і досі дивлюся на людину, щодня чогось навчаючись від неї. Достатньо тверезо, щоб не любити її, – і з симпатією, необхідною для того, аби не зневажати її. Так само я пишу романи.
Arturo Pérez-Reverte
Echando más pan a los patos
XLSemanal, 21.05.2017
Зреферувала Галина Грабовська