Конкурс з обрання суддів новоствореного Верховного суду перейшов до найважливішої фази. Список претендентів на мантію суттєво повужчав, і тепер Вища кваліфікаційна комісія суддів перевіряє найбільш сумнівні кандидатури. Список цих проблемних кандидатур визначала Громадська рада доброчесності – незалежний орган у структурі суддівської влади, що був створений під час судової реформи для впливу громадськості на призначення та переатестацію суддів. Місія громадської ради – перевірити біографії суддів, вивчити їхні рішення, проаналізувати декларації та спосіб життя, а при потребі – передати до ВККС негативний висновок щодо судді, який фактично прирівнюється до «вовчого білета».

Втім, Вища кваліфікаційна комісія може погодитися з висновком Громадської ради доброчесності – а може не погодитись. Громадське «вето» вважається подоланим, якщо проблемного суддю вирішать підтримати понад дві третини зі складу ВККС – щонайменше 11 голосів із 16-ти. На тижні, коли розпочався процес верифікації висновків ГРД, кваліфікаційна комісія заввиграшки цим інструментом користалася.

Верховний суд замислювався як «перлинка» суддівської реформи, якій саме у червні виповнився один рік (парламент проголосував за конституційні зміни 2 червня 2016 року). Створений замість Верховного суду України Верховний суд (без «України») мав комплектуватися з чистого аркуша. Для цього оголосили конкурс на 120 вакантних посад: у кримінальній, адміністративній, господарській і цивільні касаційних палатах – по 30 до кожної.

До основної фази конкурсу пройшла 521 особа. Після тестувань і співбесід на змаганні залишилося 382 кандидата. Частина «відсіялася» вже, а 115 були потрактовані Громадською радою доброчесності як такі, що критеріям доброчесності не відповідають. Саме вони нині протискаються через «чистилище» ВККС.

У перший день, 6 червня, кваліфікаційні збори не були веселими: ВККС підтримала лише три негативні висновки ГРД, а на сім наклала вето. Наступного дня пропорція дещо вирівнялася: 5 кандидатів таки пішло з конкурсу, а 5 – урятували. Краще, ніж могло бути – але гірше, ніж мало б.

Член Громадської ради доброчесності, головний експерт групи «Судова реформа» Реанімаційного пакету реформ Михайло Жернаков дивується, що Вища кваліфікаційна комісія суддів демонструє для різних кандидатів категорично інакші підходи: одному пробачають жорстокий невиправданий вирок, іншого карають за ґави у науковій роботі. В інтерв’ю Z Жернаков розповідає про спроби маніпулювати конкурсом, про те, чи не надто рано суддям довірили процес саморегуляції і самоочищення, про підігрування «кандидатам Ківалова» і статистично-математичні способи виявлення шахрайств.

НАЙБІЛЬША ПОМИЛКА СУДОВОЇ РЕФОРМИ – СУДДІ, ЩО ОБИРАЮТЬСЯ СУДДЯМИ

– Михайле, конкурс до Верховного суду добігає кінця. Розгляд висновків Громадської ради доброчесності у Вищій кваліфікаційній комісії суддів є одним із останніх етапів конкурсу. Розкажіть, які ще етапи залишилося пройти кандидатам перед фінальним затвердженням, і які фази вони вже пережили у минулому?

– Якщо йдеться про хронологію, то спочатку кандидатам слід було подати електронну заявку для участі в конкурсі до Верховного суду. Потім вони мали зібрати великий пакет документів, які, зокрема, підтверджують їхній трудовий стаж. Комісія приймала ці документи й ухвалювала рішення, чи допускати кандидатів до участі в конкурсі. На тому етапі ВККС «відсіяла» десь половину кандидатів серед тих, які не належали до суддівської системи: науковців, адвокатів тощо. На це вплинуло специфічне положення закону (згідно з законом про «Про судоустрій і статус суддів», суддею Верховного суду може бути особа, яка має або 10 років стажу роботи на посаді судді, або має науковий ступінь у сфері права та 10 років стажу наукової роботи у сфері права, або 10 років досвіду професійної діяльності адвоката – або 10-річну комбінацію цих діяльностей, – Z), а також і специфічне трактування Вищої кваліфкомісії щодо стажу. Далі було письмове тестування multiple choice, потім письмове практичне завдання. Пізніше – співбесіда і дослідження суддівського досьє.

Громадська рада доброчесності досліджувала досьє судів у частині, що стосується відповідності критерію доброчесності і професійної етики. Ті, по кому є негативні висновки ГРД, зараз ідуть на співбесіди з пленарним складом Вищої кваліфкомісії. Для того, щоби подолати негативний висновок Громадської ради доброчесності, треба 11 голосів у ВККС (із 16-ти). Після цього комісія ще має скласти рейтинг кандидатів за результатами співбесід. І згідно з цим рейтингом ВККС рекомендуватиме суддів на призначення.

Йдеться загалом про 65–120 суддів: закон каже, що для початку роботи у Верховному суді має бути мінімум 65 суддів, а 120 – це кількість позицій, на яку оголошено конкурс. Далі своє слово має сказати вже Вища рада правосуддя. Вона може припинити участь у конкурсі кандидата, якщо буде виявлено, що призначення такої особи може негативно вплинути на рівень довіри до судової влади. І, нарешті, тих, кого пропустить Вища рада правосуддя, призначатиме своїм указом Президент. До речі, він також може не призначати когось, хто буде недостойний бути суддею. Не дивлячись на те, що повноваження Президента в цьому питанні зазвичай церемоніальні, і за чинною Конституцією, і за законом він має повне право не призначати тих, хто явно не відповідає посаді. Потім уже призначені судді мають зібратися, і пленумом Верховного суду прийняти рішення про початок роботи.

– Чи відомий сьогодні рейтинг кандидатів? Принаймні у вигляді попередньої версії?

– Ні, такого рейтингу наразі немає. І це дуже велика проблема, тому що ми не знаємо, не бачимо, хто з цих кандидатів має шанс, а хто не має шансу потрапити до Верховного суду. Хоча всі співбесіди пройшли, вже можна було «зарейтингувати» всіх кандидатів, кандидатів, щоб ні в кого не було підозр в маніпуляціях. Але чомусь ВККС цього не робить. Понад те, темп перегляду висновків Громадської ради доброчесності також останнім часом значно знизився. Це може свідчити про «прив’язку» конкурсу до процесу прийняття процесуальних кодексів та інших законів щодо судівництва (частину Верховна Рада розглядала цього тижня, – Z). Дуже не хотілося б, щоб голоси за кодекси міняли на посади суддів у Верховному суді. Треба якнайшвидше завершити пленарні засідання, оприлюднити рейтинг, а вже потім приймати всі закони в другому читанні.

– У своєму інтернет-блозі ви писали, що конкурс до Верховного суду є безпрецедентно відкритим, але водночас зазначали, що він є недостатньо відкритим. З чим пов’язані такі контраверсійні оцінки?

– У чому цей конкурс є відкритим? Співбесіди транслюються в онлайн-режимі. І тут треба визнати, що з відкритістю у нас набагато краще, ніж було колись. Чому ми вважаємо, що конкурс недостатньо прозорий? Ну от, візьмімо голосування у Вищій кваліфкомісії суддів. Якщо за суддю проголосували повним складом – тут усе зрозуміло: у ВККС є своя думка щодо якоїсь обставини, і ми знаємо, хто як голосував. А от якщо суддя отримує позитивне рішення з мінімальним запасом, як було по кандидатурі Олексія Бринцева (заступник голови Господарського суду Харківщини) – 11 голосів на 3 – то тут важливі саме деталі.

Були всі підстави для того, щоби припинити участь цієї людини в конкурсі: він понад 20 разів їздив у Російську Федерацію вже під час російської агресії проти України, також є великі питання до декларації про доходи, по доброчесності. Тобто громадськості важливо знати, хто ці 11 осіб, які підтримують таких кандидатів. Якби ці оцінки були індивідуальними, а члени Вищої кваліфкомісії не ховалися за анонімністю, то тоді й конкурс був би чеснішим, і таких оцінок для сумнівних кандидатів не було би. Була би відповідальність членів ВККС за свої рішення – і була би відповідальність тих посадових осіб, які їх призначають. Бо інакше легко ховатися за колективною безвідповідальністю.

– За перший день кваліфікаційна комісія розглянула 10 висновків (із 115-ти) – і «підтвердила» лише 3. Поділіться спостереженнями: за які гріхи комісія прощає, а за які погоджується покарати?

– Поки що занадто мало рішень, щоби говорити про висновки. Хоча можу вже сказати, що мене обурює різний підхід Вищої кваліфкомісії до кандидатів. Припинили участь у конкурсі доцента, якого підозрюють у плагіаті: те, що в його наукових текстах були запозичення без посилання на авторів, вважається однозначною підставою для виключення з конкурсу (йдеться про доцента «Львівської політехніки» Михайла Гузелу, – Z). А людина, яка засудила на довічне увезення Володимира Панасенка – це досить відома справа, безпідставне абсолютно рішення, – чомусь Вища кваліфкомісія у повному складі вважає, що ця особа (суддя Апеляційного суду Львівщини Станіслав Голубицький, – Z) може надалі чинити правосуддя. Мені важко це пояснити.

Михайло Жернаков на засіданні координаційної ради РПР у червні 2014 року, ще як суддя Вінницького окружного адміністративного суду

– Яким чином ВККС реагує на зауваження щодо невідповідності способу життя суддів їхнім доходам, вказаним у декларації? А як – на оці поїздки в Росію?

– ВККС зайняла таку позицію: що це (проблеми з деклараціями, – Z) – оціночні судження, припущення. Хоча вони прекрасно усвідомлюють, що ми – не суд, і встановлювати фактів ми не можемо. Але, перепрошую, коли в судді багато квартир, будинків та іншої нерухомості, і це не переконує ВККС – це трохи дивно... Цим мала займатися Національна агенція з питань запобігання корупції, але вона фактично саботує всю роботу. НАЗК видає якісь довідки Вищій кваліфкомісії, але в юридичній площині по жодному з кандидатів рішення немає. Відтак нам у Громадській раді доброчесності доводиться самостійно вивчати декларації, рахувати, ухвалювати висновок. ВККС на це не зважає: ви не довели, тут фактів не встановлено, це припущення, нема жодної доказової сили...

А що стосується поїздок, то, на наше переконання, якщо одна особа регулярно в’їжджала на територію Російської Федерації – це про щось та й свідчить. Наскільки ми можемо довірити такій особі бути суддею найвищого суду, коли вона, очевидно, має стійкі зв’язки у країні, що є агресором, – питання риторичне. Інша особа у своїх поясненнях абсолютно відкрито заявляла, що їздила на територію РФ для відпочинку – це вже в період агресії Росії проти України. Те саме. Йде далі.

– Ви говорили про надмірну суворість до кандидата, який припустився плагіату, і надмірну поблажливість до того, хто невиправдано засудив людину до довічного ув’язнення. Чи є у вас відчуття, що журі «витягує» окремих кандидатів?

– Абсолютно точно – є таке відчуття. Але, по-перше, я не вважаю, що була якась особлива суворість стосовно кандидата-доцента. Саме Громадська рада доброчесності і видала йому негативний висновок. Якщо ти хочеш стати суддею Верховного суду, то до тебе не може бути претензій узагалі – як у академічній сфері, так і в інших. Я просто згадав про цей приклад, щоби показати, наскільки різна практика при оцінці кандидатів. Тут плагіат, а тут зруйнована доля людини – але один припинив участь у конкурсі, а інший залишився.

Так, є відчуття, що суддів «витягують». Достатньо подивитися на те, як проходили співбесіди із такими кандидатами, як Ярослав Романюк, чинний голова Верховного суду, і Валентина Симоненко, голова Ради суддів. Під час співбесіди представникам Громадської ради доброчесності навіть не дозволили як слід поставити питання цим кандидатам. Запитання від Вищої кваліфкомісії були: «А як вам практика Верховного суду? А що ви робитимете у новому ВС?» Скажіть мені, будь ласка, яким чином за цими питаннями можна було оцінити людину? Тому, на нашу думку, по деяких кандидатах співбесіди не відбулися – це були не співбесіди, а імітація. Хоча, в той же час, у інших кандидатів – наприклад, науковців або адвокатів – був фактично допит. У кандидата на два метри відрізняється площа задекларованої квартири від реальної площі – його півгодини допитують лише щодо цих двох метрів. Нерівномірність практики абсолютно очевидна.

– У квітні ви опублікували аналітику щодо результатів письмового завдання до однієї з палат Верховного суду – адміністративної – на підставі статистичних методів. І графіки оцінок, які ви друкували, підтверджували підозру про те, що конкурсом зманіпулювали. Як вам прийшла ідея такого підходу? Чим ви надихалися?

– Чим надихався… По-перше, є досвід фахівців-тестологів: я спілкувався з ними, і вони підтвердили, що це реальний метод, який застосовується для аналізу подібних процесів. По-друге, якщо ви пошукаєте в інтернеті літературу про «нормальний розподіл» – можна просто прочитати про це у Вікіпедії – то побачите, що це дуже ефективна, дуже правдива методика. Ви можете взяти оцінки, які виставляються групі студентів чи будь-якій іншій групі за їхнє тестування або навіть за кидання кубиків, і пересвідчитеся, що множина чисел завжди матиме більшість – найвищий показник буде ближче до середини, а, відповідно, найгірший чи найкращий показники завжди будуть статистично меншими.

Чомусь так склалося, що в одній із палат графік був іншим. Склалося таке враження, що дві групи людей механічно «розсунули»: одну групу – до тих, хто програв; іншу – до тих, хто виграв. Іншим поясненням може бути те, що ці люди заздалегідь знали завдання – результативну частину рішення – й отримали за неї високі бали. Але це спростовується методикою оцінки ВККС. Тому висновок простий: або в даному випадку в цьому конкретному місці в цей конкретний час статистика не працює – або це маніпуляція.

– Чи за тими кандидатами, котрі мали преференції під час конкурсу або демонстрували аномальну успішність – чи за ними видно фактор політичної підтримки? Був якийсь тиск чи заохочення?

– Таких фактів, звісно, в мене немає. Складно робити припущення, тому що якогось настільки очевидного зв’язку членів комісії з політичними фігурами, як це було за часів Януковича, не простежується. Хоча певні тренди є. Коли ми говорили про те завдання, яке пізніше вивчалося методом статистичного розподілу, то на етапі виконання практичних завдань спочатку були визначені одні прохідні бали – а наступного дня Вища кваліфкомісія прийняла рішення про те, що прохідний бал буде іншим. Таким чином назад до конкурсу повернулася заступниця генпрокурора Анжела Стрижевська і заступник голови Вищого адмінсуду Михайло Смокович.

Сказати, що когось упіймали за руку – не можна. Але абсолютно очевидно, що на кожному етапі відбуваються якісь маніпуляції. І якимось дивним чином у зв’язку з різкою зміною правил виринають люди, які, очевидно, пов’язані з політичними гравцями. Нагадую ще один небезпечний тренд – це «розтягування» конкурсу паралельно з політичним процесом прийняття процесуальних кодексів і законопроекту про конституційне провадження. Вже не з одного джерела стало відомо, що відбуваються спроби обміну посад суддів у ВС на голоси. Це слід припинити.

– Ви вказували на те, що за низкою «успішних» кандидатів стирчать вуха Ківалова.

– Давайте відкриємо результати оцінки завдання. Чомусь Павло Вовк, голова Окружного адміністративного суду Києва, який тісно пов'язаний і з Ківаловим, і з представниками тодішньої влади (і якого недавно НАБУ знайшло під час обшуку в незадекларованому будинку з «колишньою» дружиною) – опинився серед лідерів із найуспішнішими оцінками. А судді, які мають репутацію фахівців, що вміють писати дуже змістовні і якісні рішення – взагалі не пройшли, не подолали бар'єр. Перше місце під час цього завдання зайняв Богдан Моніч, який є заступником голови Ради суддів України. Ми запропонували: давайте порівняємо ці роботи. Порівняємо їх із тими, які зайняли найнижчі місця. Я маю обґрунтовані сумніви, що, наприклад, Леонід Ємець, який набрав найменше балів у адміністративній палаті, міг написати свою роботу в чотири рази гірше, ніж лідери. На індивідуальні прохання до кандидатів показати свої роботи, як і до Вищої кваліфкомісії, нам відмовили.

– Вище ви згадували, що на початковому етапі «відсіялося» половина кандидатів з-поза меж суддівської системи. Скільки їх залишається на цьому етапі?

– На цьому етапі їх біля 20%, на жаль. При тому, що на самому початку їх було десь 45%. Це дуже яскравий факт. На мою думку, ті, хто є дизайнером оцієї системи і моделі – а насамперед ідеться про Адміністрацію Президента – жодним чином не зацікавлені тому, щоб у судову владу прийшли люди з-поза меж системи.

– Можете мене поправити, та, наскільки я розумію зміст новацій, то основним інструментом оновлення суддівської влади в Україні стали органи суддівського врядування – Вища рада правосуддя, Вища кваліфікаційна комісія. Їхні повноваження значно посилені. З вашої точки зору, чи судді готові до того, щоб самі себе самозрегулювати і самоочистити, організувати якісну суддівську владу?

– Слушне запитання.

Зміна правил і підходів до суддівського врядування не мала на меті оновлення суддівської влади. Скоріше, навпаки. Тому що оновлення мало проходити двома способами. Перше – це створення нових інституцій (як Верховний суд; але ми бачимо, які тут проблеми). І друге – це так звана переатестація, а точніше первинне кваліфікаційне оцінювання, коли власне судді би оцінювалися на своїх посадах на відповідність або невідповідність певним критеріям. Що ж до органів суддівського врядування, то зміни були скоріше спрямовані на підвищення незалежності суддів. Тому ми, власне, і застосували цей європейський формат – «більшість суддів обрані суддями».

Думаю, що це була наша найбільша помилка, яку ми дозволили у цій судовій реформі. Тому що формат «більшість суддів обрані суддями» працює добре там, де є повага і довіра до суддів – і де в самих суддів є повага до себе, до закону, до суспільства. Натомість там, де судді не є суддями, а великою мірою є злочинцями в мантіях, дуже дивно застосовувати цю модель. Я вважаю, що така формула працювала би після оновлення суддівської влади – тоді її і можна би було застосовувати.

– Між тим, конституційним змінам щодо суддівства у червні виповнився якраз рік. Які висновки ви могли би підбити?

– За рік важко підбивати підсумки. Ми маємо бути свідомими того, що цей процес – на роки чи й на десятиліття – як з точки зору законодавчого забезпечення, так і з точки зору імплементації. Хоча зараз є абсолютно зрозумілим: ми не мали б віддавати процес очищення суддівських лав самим суддям. Ми мусіли обмежити вплив самих суддів на цей процес. Але ми бачимо, що допуск старих кадрів залишає величезну спокусу – і це, власне, намагаються реалізувати значною мірою зараз – зберегти у системі перевірених часом кадрів, які демонстрували лояльність політичній владі.

– Хто б тоді мав упорядкувати судову владу? Ми ж не можемо покластися на те, що це зроблять Президент, Верховна Рада…

– У мене, звичайно, є концептуальні ідеї. Мені здається, є сенс говорити, що цим міг би зайнятися якийсь громадський орган. З власного досвіду можу сказати, що, наприклад, Громадська рада доброчесності у своїй роботі є набагато більш відповідальною, ніж суддівські органи. В нас може бути менше досвіду чи інституційної спроможності (ГРД не отримує жодної копійки з держбюджету), але ми підходимо до питання чесно і відповідально. Крім того, рівень довіри до громадських середовищ, незважаючи на дискредитаційну кампанію, яка ведеться владою останнім часом, є значно вищим, ніж у органів влади, а тим більше у суддів. Громадськість має правдиве бажання очистити судову владу, а не навпаки. І їй не властивий шкідливий у цьому випадку корпоративізм.

Іншим механізмом могло би бути тимчасове залучення – так, як пропонувалося під Антикорупційний суд – іноземних спеціалістів для того, аби вони безсторонньо, без будь-яких впливів з боку політичних наших еліт розібралися з кандидатами і сказали: відповідають посаді чи не відповідають.

Очевидно, механізм оновлення мав би бути ефективнішим. Ми мали робити це абсолютно по-іншому.

– Хто є замовником дискредитаційної кампанії, про яку ви кажете? Зважаючи на замовників, можна вирахувати противників правдивої суддівської реформи?

– Десь явно «стирчать вуха» або принаймні помітна участь влади, зокрема, щодо дискредитації антикорупційних організацій – депутатів «Народного фронту» Пинзеника і Чорновол, СБУ, інших силових відомств. Є певні «зливні бачки» – такі собі джерела в інтернеті, які публікують відповідні замовні статті, пов’язані з деякими з конкурсантів, або напряму з Ківаловим чи з Портновим. Очевидно: реформа – це також удар і по суддях, яких вони роками вибудовували і ставили на позиції. Інше питання – яким чином теперішня політична влада використовує цю реформу для того, щоби задовольняти власні політичні інтереси. Тут є багато питань.

Розмовляв Володимир Семків

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Михайло Жернаков народився 1985 року в Харкові.

Освіту здобував у Національній юридичній академія ім. Ярослава Мудрого, Харківському національному університет ім. Каразіна, Інституті права й економіки Університету Роттердама (Нідерланди), Університеті Болоньї (Італія).

У 2012–2015 роках – суддя Вінницького окружного адміністративного суду. Звільнився з посади добровільно.

З 2014 року – експерт із судової реформи «Реанімаційного пакету реформ».

У 2016 році став доктором юридичних наук (тема дисертації – «Податкові спори: реформування механізмів вирішення»).