Преса в Україні щораз сильніше підносить справу пошани рідної мови та усування всяких совітських залишків некультурности. Різні українські установи видають навіть окремі доручення з цього приводу. Отож змагання за український дух в українському місті входить в гострішу фазу. З того можна тільки радіти. Бо відбольшевичення українських міст, цих важливих організаційних осередків, що мають вплив також на округи і рішають про обличчя краю, має велике значіння.
Та це діється на Правобережжі. З Лівобережжям справа стоїть дещо поганіше. Там ці ворожі впливи все були сильніші, тому й денаціоналізація поступила доволі далеко. Крім цього у багатьох містах цей чужий елемент таки надто сильний, а це можна бачити тепер хочаби з того, що прим. у деяких зі східних міст мусять появлятися часописи не в українській мові, а в російській, як більше зрозумілій.
Значить, змагання за українізацію східного Лівобережжа не буде легке. Прим. те саме, що діється з часописами, може відноситись і до шкіл. І саме в школах прийдеться вчити не лише української мови, але і вливати як найбільше того українського духа дітворі, якого вона не могла мати.
Тут виринає дуже важна проблема підходу до справи. Оскільки можна погоджуватися з тимчасовим вживанням неукраїнської мови в пресі чи в школі, то в ніякому разі не можна погоджуватися з дальшим поширюванням в Україні ворожих впливів чи денаціоналізації. Не забуваймо, що ворог не спить, що большевики за цього чверть століття багато заподіяли лиха, та що на зміну їм можуть прийти інші носії ворожих ідей і то саме тоді, як ми зайняті всякими дрібними маловажними, бо груповими чи обрядовими спорами. Тимчасом противник має одну ціль, в одній напрямній працює. Йому не йде про ніякі дрібні справи, а про одну мету, для нього найбільшу, — т. зв. "неділіму".
Врешті знаємо про ці різні настрої про які можна різно думати.
От хто мав нагоду говорити припадкoвo з робітниками, чи загалом мешканцями міст України, той міг про ці настрої переконатися: які там бувають погляди, які нуртують думки. І так старші залюбки згадують царські часи й цілою душею ненавидять большевиків, а молоді, навіть комсомолці, хоча не знають іншого життя, бо його не затямили, то повтаряють за батьками, що мовляв "всі так кажуть, що за царя було добре жити". Разом із цим погляд на мову в них "совітський", що мова російська загально прийнята легка і всім зрозуміла. А тут не обійдеться і без впливів зовні. Видно як вони просякають при допомозі хоча б різної лєктури, в тому випадку і цареславної. І можна не мати нічого проти того, щоби така лєктура та настрої ширилися десь у Вязьмі, Тулі чи в Смоленську, але в Україні не більше ніж зайве. Тому треба бачніше приглядатися тому всьому, що діється, бо діється воно вміло передумане. Противник, нетільки хитрий, але з виробленим державницьким змислом. Він може погодитися навіть на різні уступки, але формального характеру. Коли прим. назва Україна, українець таки виперла назву "Малоросія", "малорос" — він "ласкаво" й на це погодиться, хоч не перестане говорити про"братній народ", і якщо не про національну, то бодай культурну "єдність". Ми знаємо навіть такі підступні підходи, як одна з російських груп взяла собі була за символ Тризуб, щоби таким чином знівелювати різницю. Врешті ми бачили відхід большевиків до тієї справи, як вони зуміли перемальовувати Шевченка, Хмельницького, як вони з носіїв Визвольних Змагань робили бандитів, як силкувалися творити одну совітську мову, одного совітського "генія людства" Сталіна і другого "генія" Пушкіна, а все це ради "неділимої".
Тому тепер, коли приходить до т. зв. "зміни варти" у противника, ми повинні як найбільше мати це все на увазі, щоби не попасти, як то кажуть знову з дощу під ринву. Зберігання прав і пошани до рідної мови — мусить йти впарі і з поширенням Україньского духа, поглибленням його — мусить вкоренитися переконання не про меншевартність, а про вищість, бо прастарість української культури. І коли буде виграний цей змаг за український дух в Україні, то й перемога української мови прийде сама собою, легко і скоро, як конечність та льоґічний наслідок.