Україна та Европа

В числі з 30-го травня ц. р. берлінського "Фелькішер Беобахтер" появилася стаття д-ра Р. Комоса, який у звязку з воєнними осягами Великонімеччини на Сході, аналізує ролю і значіння України в минулому і сучасному, саме з уваги на звязки України з Европою. Факт, що Україна тепер знову "відкрита" для Европи, що вона входить у найтісніший контакт з нею, очевидно, має для обох сторін, себто для України і Европи — великанське, переломове, історичне значіння. Помимо того, що ще мало хто собі цей факт у цілому його засягу і у всіх наслідках усвідомлює. За виїмком хіба одних большевиків, які своїм скаженим останнім наступом в районі Харкова ясно доказали, що ніякі, але — то без решти ніякі жертви для них не є замалі для осягнення своєї завзятої мети: знову захопити Україну.
Чи Україна є і чи вона була складовою частиною Европи, чи ні? Ось питання, що на ввесь ріст стає тепер на порядку дня европейської політики. І то не тільки з уваги на безмірні, природні багатства української землі, але й з уваги на її географічне положення і питомий тягар її національної суті у відношенні до дальшого сходу, або, конкретно, до Московщини.
Для України це питання не нове. Відповідь на нього дає уся наша історія. А ця відповідь категорично стверджує, що все і всюди у своїй історії Україна йшла з Европою, що була її невідлучною складовою частиною, була, словом, як слушно очеркує автор згад. статті: "бастіоном Европи" та, що це не є жадна фраза, але ствердження голого факту. Бо навіть тоді, коли Україні, з цих або інших причин тратила звязок з Европою, діялося це тільки по смертельній боротьбі зі Сходом коштом моря її крови і її нелюдських жертв. І при кожній стрічній нагоді Україна знову піднімалася з руїни і знову шукала звязків з Европою.
Автор тієї статті звертає увагу на один момент з передісторії України, зокрема на міґрацію в райони теперішньої Степової України племени Ґотів, про що мабуть най більш вичерпним способом пише проф. Грушевський в 1-му томі своєї "Історії України". Але це було 3 і 4-те століття по Христі і знаємо, що потім райони південної України, що бачили неодно племя, яке пройшло туди, під натиском чи міґраційних рухів з центра Европи, чи, що головне, з нутра Азії. І саме голе вичислення цих племен дає безконечну чергу назвищ, які міняються немов в калейдоскопі. Проте, нема сумніву, що з початком історичної ери, себто від 10—11-го століття, українські племена цілковито опановують наші землі і в гіґантичних змаганнях з різними противниками — обороняють їх. У передмові до німецького перекладу І-го тому "Історії України" проф. Грушевський пише: "Збудована українськими племенами великокняжа київська держава, була взагалі першим і одиноким на Сході Европи тривалим державним організмом, що витиснув на усій її дальшій історії незатерте пятно. Московські володарі самі вважали себе спадкоємцями тієї київської держави, а московська держава фактично жила тільки цими формами, що були створені у Києві. Так само культура, створена українськими племенами, становила єдину підставу культурного життя Москви"... А далі: "Боротьба за заливом азіятських орд, які підкопали дальший політичний і культурний розвиток українського народу, на ділі, являється історією оборони Західної Европи перед азійським наїздом, а то коштом крови і енерґії українського народу"... Червоною ниткою проходить ця роля України впродовж дальшої її історії, отже в першу чергy в козацьку епоху, коли наше козацтво творило тоді може одиноку в Европі силу, яка неправду успішно протиставалася макабричній турецькій загрозі і т. д. Аліянс Мазепи з Карлом XII також уявляв собою — нещасну, правда, спробу ставити чоло новоповсталому імперіялізмові Росії. За програну битву під Полтавою, Европа дорого заплатила. Щойно від моменту прилучення України до Московщини зачинається фантастичний зріст сили, могутности і потуги Росії, яка швидко стає імперією, що займає 1/6 частину земської кулі. Теперішня війна з большевицькою Росією є нічим іншим, тільки безпосереднім наслідком цього факту. Так чи інакше, — а прийшов нарешті момент порятунку і боротьби на смерть і життя Европи з тією Росією, з Poсією, що повстала за Петра, по полтавській битві — і змагається за свою великодержавну позицію якраз на землях України, в районі Полтави і Харкова.
Ось ці рефлексії, що самотужки виринають тепер у свідомості европейського загалу, яким дає вислів теж автор згаданої статті. Під кінець своїх міркувань він пише: "Коли німецькі війська вирвали в літі і осені 1941. року большевикам Україну, вони найшли країну, що з першого погляду носила на собі всі жахливі сліди большевизму. Втрати саме европейської крови наслідком большевицького терору є просто неймовірні. Що лише Москва взагалі могла зробити для остаточного відрізання України від Европи — вона зробила. Але все таки це зусилля покінчилося невдачею. Населення України, хоча ще живе під вражінням мабуть найстрашнішої епохи своє історії, помалу зачинає усвідомлювати собі: де є його призначення? Велика частина зрозуміла це швидко і з ентузіязмом привитала висвободителів. Інші ще не вийшли зі стадії отупіння, в яке вони окутали себе в двох останніх десятиліттях. Але Німеччина докаже їм, що вони повинні проснутися, бо вони знову живуть в Европі і що проснутися мусять, бо мусять зрозуміти ці завдання, які їх ждуть..."
Д-р Павло Лисяк

03.06.1942

До теми