Оксана СІКОРСЬКА

 

«Межи горбами, що їх звуть Гологорами, посеред лісів та ярів, над рікою Гнилою Липою, розпростерлося тихе, убоге село Унів» ¹. Так описує село Іван Гузманюк, вчитель унівської школи, який працював там до 1908 року ². До Другої світової війни у селі було дві школи – трьохкласна, у якій навчалося 150 дітей ³, і також окрема школа діяла при монастирі для вихованців сиротинця. Село було відносно невеликим. На 1935 рік нараховувало 1084 мешканці. З них  85 було поляками і 54 – євреями ⁴.

 

Спогади про міжвоєнний період у більшості мешканців Західної України є подібними. Як й інші галичани, мешканці Унева згадують своє життя до 1939 року у яскравих барвах. Для них це був спокійний  час, коли представники різних народів мирно жили пліч-о-пліч, не ворогуючи. «До війни у селі було трохи євреїв і поляків. Всі жили мирно і з повагою ставилися до сусідів» – розповідає Галина Мокрій, що народилася у 1932 році й виросла в Уневі ⁵. Поляки здебільшого жили трохи відокремлено – на кінці села. Щодо євреїв, за спогадами, їх було у селі небагато: «кілька родин, але жиди були тут господарі» ⁶. Єдина в селі крамниця належала євреям, і великою корчмою в кінці села дорогою на монастир завідував єврей ⁷.  Ігор Дюк, 1938 року народження, який тоді був ще дитиною, пригадує, що у їхній хаті частими гістьми були поляки – їхня сім’я мала добрі стосунки з сусідами. А його батько, вільно володіючи німецькою та чеською мовами, мав добрих приятелів і серед німців, і серед євреїв ⁸. Отже, якщо й були якісь міжнаціональні чи міжрелігійні непорозуміння й конфлікти на селі, вони стерлися з колективної пам’яті унівчан.

 

З початком війни ситуація змінилася. Добросусідство скінчилося, і національна належність набула надважливого значення. Особливо гостро це стало відчутним після серпня 1941 року, коли влада в регіоні перейшла до військової адміністрації Третього Райху. Невдовзі після приходу нацистів в Перемишлянах утворили єврейське гетто. Туди звозили євреїв з усіх околиць. Нечисленні сім’ї з Унева також потрапили в Перемишлянське гетто.

 

Восени 1942 року почалися перші розстріли ⁹. Місцем екзекуцій був пагорб біля села Якторів, який люди називали «Грушки». У той час в Уневі, як і в інших місцях, висіли плакати, які застерігали будь-яким чином допомагати євреям під загрозою розстрілу.

 

Рауль Гоффман (Сафран, 1945)

 

 

В атмосфері страху та щоденної боротьби за життя трапилася одна з чотирьох дивовижних унівських історій порятунку – історія Роальда Гоффмана. Маленький Рауль (Роальд – пізніше ім’я) народився в Золочеві в сім’ї стоматолога. Його батько тісно приятелював із молодим і прогресивним  директором школи в Уневі – Миколою Дюком, який здобув добру освіту (навчався деякий час у Відні) й вільно володів німецькою та польською мовами ¹⁰.  Коли почалися масові переслідування євреїв, він звернувся до свого унівського друга  з проханням урятувати його сім’ю. Однієї ночі його дружина, син і брат із родиною прибули до Унева. Батькові Рауля не вдалося приєднатися до своєї сім’ї – на той час він вже потрапив до німецького табору праці, де невдовзі загинув. Микола Дюк сховав маленького хлопчика та його родичів на горищі школи.

 

Унівська сільська школа з віконечком горища

 

 

Горище Унівської школи

 

 

Таким чином протягом понад двох років там переховувалися п’ятеро євреїв: Рауль із мамою та його рідний дядько з дружиною та сестрою. Для хлопчика, якому тоді було лише чотири роки, їхнє таємне життя запам’яталося назавжди: дружина пана Миколи, яка щодня приносила їжу, син директора Ігор, одноліток Рауля, з яким вони іноді тихенько гралися, сам Микола Дюк, що приходив час від часу, розказуючи останні новини ззовні. Ці троє людей оповідали події, які траплялися в селі, навіть найбуденніші, і для п’ятьох «заточенців» вони були єдиним ланцюжком, що єднав їх із світом. А для хлопчика такою «шпариною назовні» було ще й віконце горища. Довгі години Рауль відбував біля нього, спостерігаючи за життям на шкільному подвір’ї. Вже в дорослому віці він написав про нього вірш, у якому є слова: «Хлопчик завжди рухався від одної шибки до іншої, намагаючись вхопити зовнішній світ. Він бачив дружину Вчителя Дюка з кошиком, а потім – як вона повертається з повним кошиком яєць, він міг відчувати їх запах…» ¹¹. Щодня на горищі школи Рауль слухав чудові довгі казки й історії про сильних героїв і заокеанських розбійників, які розповідала хлопчику мама. Враження про ці розповіді також відбилися згодом у його поезії ¹².

 

 

Мама Рауля Клара дивувалася, що ніхто з унівчан так і не дізнався про те, що в школі ховаються п’ятеро євреїв, що нацисти ні разу не приходили перевіряти будівлю, як це часто траплялося в селі. Син пана Миколи Ігор Дюк, якому на той час було п’ять років, має своє пояснення. Він згадує, що вільно володіючи німецькою мовою, його батько швидко завів знайомства з новою владою. Особливо він подружився з одним офіцером, який спершу часто гостював у сім’ї, а через деякий час перебрався до них жити. Пан Микола і німецький капітан мали звичку довго розмовляти про щось вечорами. На думку Ігора Дюка, саме завдяки цій дружбі і стало можливим переховування єврейської родинив на горищі школи. Живучи разом із сім’єю директора, німецький офіцер не міг не знати, що на горищі хтось живе. Але з незрозумілих причин він не розповів про це нікому.  Що більше, на думку сина пана Миколи, німець був своєрідним захистом від перевірок нацистів, і порятунок єврейської сім’ї був можливий з його мовчазної згоди.

 

Коли червона армія наступала, і прийшов час покидати оселю директора, офіцер кілька разів запрошував сім’ю Дюків перебиратися до Німеччини, запевняючи, що допоможе їм знайти помешкання й освоїтись у нових умовах. На прощання він залишив свою адресу ¹³. Цей капітан відіграв важливу роль у долі Рауля, адже невідомо, як би розвивалася ситуація і що чекало би Миколу Дюка без його присутності в домі.

 

Могила Марії та Миколи Дюків

 

 

Після закінчення війни Рауль з мамою переїхали до США, де хлопчику дали ім’я Роальд, а мама вийшла вдруге заміж і взяла прізвище Гоффман ¹⁴. Ще деякий час Клара листувалася зі своїми рятівниками, проте «холодна війна» змусила перервати листування. Вже будучи всесвітньо відомим хіміком, Нобелівським лауреатом, Роальд Гоффман відвідав Унів, аби зустрітися з приятелем дитинства, з яким він грався колись на горищі місцевої школи. За його сприяння «Яд Вашем» визнав Миколу та Марію Дюків «праведниками світу».

 

Роальд Гоффман з родиною в Унові

 

 

У той час, коли маленький Рауль бавився на шкільному горищі, такі самі хлопчики з єврейських сімей, ганяли м’яча біля іншої школи – при сиротинці Унівської лаври. Звали їх Даниїл і Левко. Кожного з них доля своїм шляхом привела до Унева, який став для них рятівною оселею.

 

Унівська лавра

 

 

Даниїл (Адам Даніель) походив із Перемишлян із родини юристів. Перед війною його батько був адвокатом ченців-василіан, тож був добре знайомий із багатьма монахами. За спогадами хлопчика, до місця, де переховувалася їхня родина, приїхав привітний монах: «Перед прощанням затримався в дверях і повернувся до мого батька: «Може, пан доктор відправить до нас свого сина?». Всі дорослі в кімнаті подивилися на мене. Почали поспіхом мене збирати, стискати, цілувати. Посадили на віз. Бачив тоді свою родину востаннє» ¹⁵. Хлопчику тоді було лише три з половиною роки, але він так часто повертався у спогадах до цієї події, що запам’ятав її досконало.

 

В Унівському монастирі. Даниїл Червінський – у центрі.

 

 

У сиротинці він отримав ім’я Даниїл Червінський ¹⁶. Там маленький Даниїл вивчав усі звичні шкільні предмети, а також ходив на заняття з релігії. Через рік перебування в Уневі хлопчика охрестили. Зовсім скоро хлопчик призвичаївся до умов життя в сиротинці. Він знав, що ніхто не повинен знати про його справжнє минуле, тому найкраще було просто про нього забути. Всі свої таємниці Даниїл довіряв коневі: «Дали мені кобилу, оскільки я був пастухом при монастирі. Мав під своєю опікою 13 корів, 30 овець з дзвіночками і кобилу, яка мала до мене опікунське ставлення» ¹⁷.

 

У сиротинці він дочекався приходу Червоної армії. Саме тоді монастирі почали розформовувати, а духовенство заарештовувати. Ще деякий час у 1945 році Даниїл навчався в унівській школі. А пізніше хлопця знайшла старша сестра і забрала до себе. У 1951 році почалася акція польського уряду з повернення до Польщі всіх воєнних сиріт. У рамках тієї акції до країни приїхало близько 3000 дітей, а спеціально створена комісія розшукувала їхніх родичів. Через півроку всі діти знайшли своїх родичів, окрім чотирьох сиріт, серед яких був і Адам Ротфельд. Його відправили до дитячого будинку у Кракові, де було багато єврейських сиріт. На початку 1950-х років хлопця як єдиного представника від Краківського дитячого будинку обрали для участі у V Міжнародному фестивалі демократичної молоді, який відбувався у Варшаві.

 

 

Ця подія дала йому шанс потрапити на студії до Варшавського університету. Адам Ротфельд закінчив елітарний дипломатично-консулярний відділ Головної школи закордонної служби у  Варшаві. У 1973 році як член дипломатичної делегації він відвідав Радянський Союз. Саме під час цієї подорожі Адаму Ротфельду вдалося побувати в Перемишлянах біля свого колишнього дому і в Унівському монастирі, що був на той час притулком для психічнохворих. Другий візит припав на 2005 рік, коли Адам Ротфельд як міністр закордонних справ Польщі прибув до Унева відкривати меморіальну таблицю в пам’ять про діяльність братів Шептицьких і їхню роль у порятунку євреїв.

 

Ігумен Унева Климентій Шептицький (ліворуч) і знаки його вшанування в лаврі (праворуч)

 

 

У 1994 році Адам Ротфельд відвідав місто Ньюпорт (США) з дипломатичним візитом, де випадково зустрівся з відомим кардіохірургом Леоном Хамейдесом. То був його друг з унівського сиротинця – Левко Хамінський, який повернувся до свого родинного прізвища. Чоловіки не одразу впізнали один одного. Допоміг випадок. У 1943 році всіх вихованців учнівського сиротинця сфотографували, і кожен із хлопців отримав групове фото на згадку. Адам Ротфельд просто впізнав цю фотографію. Вже пізніше професор Хамейдес віддав фото до музею Голокосту у Вашингтоні разом із коротким описом своєї власної історії порятунку:

 

Леон Хамейдес з батьками та братом

 

Отець Петро Галадза і Леон Хамейдес

 

 

Батько Леона, рабин із Катовіц, на початку осені 1941 року звернувся до митрополита Шептицького з проханням допомогти зберегти сувої Тори та релігійні тексти. Митрополит завірив, що заховає цінні книги у безпечному місці та запитав, чи потрібна допомога родині рабина. Той лише попросив врятувати свого сина, якому тоді було 6 років. Таким чином маленький хлопчик Леон попав під опіку греко-католицьких отців. Спершу він жив у монастирі Василіан у Брюховичах, а потім опинився в Уневі. Отримав нове ім’я Левко Хамінський і почав нове життя у сиротинці поміж українських дітей. Йому було дуже важко, бо на той час він практично не розмовляв українською. Та під пильним оком монахів, які ним опікувалися, зокрема, отця Даниїла, він освоївся в новому середовищі ¹⁸. За словами пана Леона, він поводив себе, як і всі інші діти, брав активну участь в житті сиротинця ¹⁹.  Невідомим залишилося питання, чи був хлопчик охрещений, оскільки хрещення не було обов’язковою умовою для переховування, але давало трошки більше шансів бути невпізнаним. Свідоцтво про хрещення на руках ставало ще одним доказом «арійськості». Леон Хамейдес згадує, що в сиротинці проживав іще один хлопець із єврейської сім’ї Одед Амарант (українською його кликали Одерко). Однак його спогадів не вдалося знайти. Єдине, що відомо про Одеда Амаранта, це те, що йому вдалося емігрувати після війни і зараз він живе в Ізраїлі ²⁰.

 

Курт Левін

 

 

Четвертий випадок щасливого порятунку – історія Курта Левіна. Він був старший від інших дітей і переховувався не в сиротинці, а в самому монастирі. У книзі спогадів, яку він написав одразу після війни ²¹, хлопець розповідає, що прибувши до Лаври за порадою митрополита Андрея, він зрозумів, що про його приїзд ніхто не знав, і Курта там не чекали. Юнака прийняли до монастиря як справжнього кандидата до новіціату під іменем Роман Митка. Лише згодом ігумен о. Йосип та й інші монахи дізналися, хто він. Проте Курт Левін і далі жив згідно з розпорядком дня ченців і виконував усю роботу: так було безпечніше і таким чином він не викликав підозри. Та й справді, мало хто знав, що в самому монастирі живе єврейський хлопець. Ні діти зі сиротинця, ні його працівники не здогадувалися, що поряд із ними жив син рабина ²².

 

Отець Гедеон Сироїд, який частково опікувався єврейськими дітьми в Уневі і був залучений до акції порятунку євреїв, про Курта нічого не згадує. У своєму інтерв’ю він розповідає лише про трьох хлопчиків, що жили в сиротинці ²³, про єврейських дівчаток в Якторові, проте, мабуть, він не знав про те, що Роман Митка – єврейський хлопець. Звісно, це лише припущення, однак, фактом залишається те, що система переховування євреїв у монастирях була продумана добре, і таємниця суворо зберігалася. Спершу юнаку було неймовірно важко звикнути до аскетичних умов життя в монастирі, але згодом він навіть радів вільній хвилинці, коли міг віддатися спогадам і роздумам. Хлопець згадує, що єдине, чого уникав, була сповідь. Мотивував це тим, що має своєрідну покуту.

 

У своїх спогадах Курт Левін часто наголошує, що вдячний унівським ченцям не лише за прихисток, а також за те, що вони надавали психологічну допомогу: його ніколи ні про що не розпитували, не жаліли, а у важкі хвилини підтримували і розраджували.  Після кількох місяців життя в монастирі вийшов наказ, аби всі ченці виробили «кеннкарти». Курту потрібно було їхати до Львова, аби привести до порядку свої документи. Він отримав фальшиву метрику і повернувся назад до Унева. Але хтось таки впізнав його у Львові і доніс до гестапо Золочева ²⁴: «Протягом двох тижнів волочився я по монастирях Львова. У той час уже чудово володів українською мовою. Одного дня ігумен Климентій повідомив, що знайшов для мене відповідне місце далеко від людей» ²⁵. Це був скит св. Андрея в Лужках, де хлопець жив аж до приходу Червоної армії. Одразу по закінченню війни він емігрував до Польщі, а згодом – до США, де вже в дорослому віці написав ще одну книгу спогадів «Мандрівка крізь ілюзії», яка 2007 року була перекладена українською мовою ²⁶.

 

Ці чотири щасливі випадки порятунку єврейських хлопчиків Унева є особливими, як і кожна історія збереження життя в час війни, але в той самий час не є винятковими. У всіх містечках і селах Галичини знаходилися люди, які ризикували своїм життям, допомагаючи тим, хто в небезпеці. Про це свідчать і нагороди «праведників світу» від «Яд Вашем». Хоча неможливо, звісно, сказати чи підрахувати, кого серед українських сусідів було більше – рятівників чи співучасників убивств. Можна лише припустити, що ставлення українців до євреїв в час війни характеризувалося широким спектром, на якому безпосередня участь у Голокості чи, навпаки, допомога його жертвам були його крайніми точками. Більшість українського населення містилася десь посередині і займала позицію мовчазних свідків ²⁷.

 

 

Використано світлини з електронного архіву «Яд Вашем». 

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Буцманюк І. Унів і єго монастирі. – Жовква, Печатня оо. Василіан, 1904. С. 13

² Там само. – С. 5.

³ Шематизм духовенства Львівської архиєпархії, 1935-1936 рр. Львів – 1935.

⁴ Там само.

⁵ Інтерв’ю з Галиною Мокрій. Записано з уст від 29.09.2011.

⁶ Інтерв’ю з Параскевією Піп від 3.11.2010 Львівська обл., Перемишлянський р-н, с. Унів

⁷ Інтерв’ю з Галиною Мокрій…

⁸ Інтерв’ю з Ігорем Дюком від 10.05.2011 Львівська обл., Перемишлянський р-н, с. Унів

⁹ Згідно з інформацією, яку надала Галина Мокрій

¹⁰ Інтерв’ю з Ігорем Дюком.

¹¹ Вірші Роальда Гоффмана присвячені його перебуванню в Уневі. Джерело: архів «Яд Вашем»

¹² Вірш «Games In The Attic» (архів «Яд Вашем»)

¹³ Інтерв’ю з Ігорем Дюком.

¹⁴ Избранные истории. Весь мир через щели в ставнях. Микола и Мария Дюк (Украина) // Архів «Яд Вашем».  

¹⁵ Rotfeld Adam. Sprawedliwi są wsród nas / Ze wstępu do albumu „Polacy ratujący Żydów w  czasie Zagłady. – Przywracanie pamięci“, Warszawa 2008.

¹⁶ Варто звернути увагу, що українські прізвища дітей перегукувалися з оригінальними, у цьому випадку  «Червінський» –  «червоне поле».  Вже значно пізніше, коли після війни хлопець знайшов свою старшу сестру, він дізнався і своє справжнє прізвище – Ротфельд.

¹⁷ Rotfeld Adam. Tyle pamietam…

¹⁸ Інтерв’ю з Леоном Хамейдесом / Архів Унівської Лаври. – F 017 S 10 DVD 046

¹⁹ Там само

²⁰ Там само

²¹ Lewin Kurt. Przeżyłem. Saga Swiętego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa. – Warszawa, 2006.

²² В інтерв’ю з Адамом Ротфельдом, Леоном Хамейдесом немає жодної згадки про «єврейського новака» в Унівській Лаврі. Виглядає, що вони дізналися про Курта Левіна щойно після виходу його спогадів.

²³ Інтерв’ю з єрм. Гедеоном Сироїдом / Архів Унівської Лаври. – F017 S 010 DVD 403-007-010 від 13.09.1997 р.

²⁴ Lewin Kurt. Przezylem… S. 146

²⁵ Ibid S. 149

²⁶ Левін К. Манідрівки крізь ілюзії. – Львів. 2007.

²⁷ Більше про цю проблему можна почитати: Gross J.-T. Ten jest z ojczyzny mojej, ale go nie lubie / Upiorna dekada. Trzy eseje o stereotypach na temat Żydów, Polaków, Niemców i komunistów. Austeria – 2006   

 

05.06.2017