"Чим сильніший буде український консерватизм, тим більша буде й сила українських поступовців" — ці слова Липинського звучать для пepeciчного українця як неймовірність. А проте таке твердження — це свята правда. Бо якщо ми національну будівлю уявимо собі у формі будови-піраміди, в яку кожне покоління наверствовує свої осяги-здобутки, то ясно cтaнe, що верхня верства буде тим сильніше держатися, чим триваліше вмурована спідня верства, на якій вона наложена. Щоб видвигнути нове наверствування вгору, треба очевидно зусилля, бо кожний похід вгору це зусилля і кожне попередне наверствування стоїть на дорозі як здержуючий чинник. Цей здержуючий чинник — це консерватизм. На його опорі нові сили справджують свою життєздатність, змаганням із ним відпадає те, що на данім щаблі розвитку не підходить. Коли ми на спідне наверствування наложимо тягар, що ці спідні наверствування його не видержуть, тю ціла будівля валиться. В наших визвольних змаганнях трагедією було те, що ми не мали тієї сильної консервативної верстви, чи мали ослаблену відчуженням від народу через виховання у чужій культурі. Тому українським поступовцям легко вдавалося переперти свої пляни без контролі життєздатности і їх органічної придатности для української будови. Адже ясно, що соціялізація на тлі українського привязання до землі — була смішним експериментом. На жаль, не було консервативної сили, щоби могла цей експеримент спинити і вибирати з нього те, що виявилося би пожиточним і потрібним.
Повторяється дещо подібне й тепер. Діють іноді сили, які видвигають максималістичні гасла, говорять про ґранітне майбутнє, хоча цей ґраніт мусить мати якусь підставу, щоб вдержати наложений тягар. Чи ця слабка ще підвалина зможе такі амбітні пляни видержати? Очевидно, що ні. Бо слабонька підстава не видержить і з нею проваляться всі ґранітові мрії. Отож треба вперед цю підставу зміцнювати, цементувати, консервувати, а тому потрібний нам і консерватизм.
Маємо вже вартості, які треба захищати, розбудовувати й закріплювати: українське громадянство обєднується коло українських комітетів, українці мають доступ до урядів, українська мова осягає права з уряді, школі, є змога розвивати національну культуру, в Україні творится завязок українського, відрубного від москалів життя. І далі: Україна винищена, змучена. Літ цілих треба на відбудову не лиш матеріяльних, але й духових дібр. З чим же й передовсім з ким має йти українське життя вперед? Ясно, що життя нації не може закостеніти в одних рямцях. Але процес росту всякої реально існуючої нації може відбуватися лише органічно, від бувшого до майбутнього, а не навпаки. Дійсність ніколи не відповідає вичаруваним бажанням і мріям. А цього в нас часами не розуміють і коли реальна дійсність не відповідає тому, що хтось собі бажав у своїй емоціональній мрії, то він попадає у розчарування і в незадоволенні дальше творить і змагається за якісь нові мрії, маючи перед і за собою лише пустку.
Отож завданням консерватизму є, як каже Липинський, через боротьбу з поступовцями випробувати цих поступовців: хто з них є дійсно молодою силою, якій треба дати місце в національному проводі; хто є фантастом, якому треба дати викричатися і попектися в дотику з дійсністю; хто є амбітником, який сам себе своєю злістю заїсть; хто є дурнем, якого самі однодумці засміють; хто врешті злодієм, якого треба дати під замок. Коли опору консерватизму нема, то поступові сили самі розділюються між собою і не годні самі потім визнатися між собою. Всі вони "за народ", всі мають найкращу програму, але нема ніякої змоги реально провірити, хто між ними руїнник, а хто чесний, ідейний творець. А створити єдиний фронт між цими й тими неможливо, бо це реальне тільки тоді, якщо поступ бореться зі сильним консервативним опором і коли в цім змагу ясно вирисовуються творці, а відпадають руїнники.
Загибіль консерватизму означає і смерть нації, бо сила консерватизму є синонімом сили нації. Цієї сили не може бути, коли консерватисти не обєднані, не здисципліновані, не зорганізовані і не звязані з історичною традицією. Наш консерватизм існує. Але поняття консерватизму у нас чомусь то викривлене, неслушно звязане з "опортунізмом", а поступ, мовляв, з "ідейністю". Звідси походить таке модне означення на "примирних" і "непримирних". І те, що консерватисти застрашуються тією нагінкою, не боронять своїх позицій. І консерватистам і поступовцям не повинні бути чужі ідеї Липинського, саме тому, щоби зрозуміти, що немає іншого виходу з тієї відвічної трагедії руїнництва, як гармонійна гра між консерватизмом і поступом, як єдиний шлях до росту вгору...
О. Г.
