У дні веселі, коли нам так хочеться ще більше сонця й більше вітру, приходить Свято Матері. Дивлюсь на свою матір, тримаю її за руку — і хочеться мені сповнити всі її бажання, які вона каже й про які думає.
Коли дивлюсь на свою матір і тримаю її за руку, мені здається, що тримаю грудку пахучої глини, що її я підняла з широкого поля, по якому ще недавно приїхав хтось із дужими руками й покраяв його на рівні борозни... І думаю собі, що моя мати, яка відчуває мою руку в своїй, коли розгорне її, побачить на своїй долоні зерно, те зерно, яке створилось так несподівано для неї самої, яке б без цієї долоні не жило, не розвивалось, яке бере від неї все, що вона може дати.
І моя мати, як те поле — розлоге й широке, така ласкава, як сонце і небо, світить мені на дорогу своїми радами й заохотами.
Дивлюсь на неї — і бачу той шлях, який вона перебрала від своєї матері і передала його мені, щоб я його подала далі...
Ні, моя мати є щось більше, що не можна порівняти ні до родючої глини, ні до великих осель, які зродилися на ній, ні до твердинь і мурів, що ніщо не може їх звалити.
Моя мати — це як вітер, що пориває вперед, вона нічого не каже, вона лише нам дала життя, серце і переповнила його вщерть любовю.
І ми всі з тією любовю вихопились на поріг нашої хати, сонце бризнуло нам за повіки повно радостей, ми зробили кілька кроків за наше подвіря, а там уже десь вихопився вітер, навіяв хмари, а з ними перші холодні різкі краплини. А ми знаємо — там на луках цвітуть такі ясні квіти, треба їх зірвати і принести матері, принести одного свіжого ранку, покласти їй на коліна, обтрусити їх росою і покласти на обличчя тієї соняшної радости, яка ще не зійшла з наших повік, коли ми вперше виступили на поріг. Так багато перед нею голубих квітів і стільки сонця влилось із обличчями дітей у білу світлицю!...
Наша мати весела й мудра — вона все стоїть, як образ, перед нами, як взір, як ціль, як порив, як щось велике, найбільше — для чого ми так яскраво живемо і так гідно вмираємо.
Катерина Білецька
