Фатіма, Волинь і Донбас, або «Теологія» бухгалтерії кривд

 

У найновішому номері "Nowej Europy Wschodniej" (3-4/2017) є продовження дискусії про польську версію орієнталізму. Окрім голосів публіцистів та аналітиків, яких у попередньому числі різко розкритикував Адам Бальцер, є там інтерв'ю з професором Пшемиславом Чаплінським. Познанський літературознавець, перекладач та есеїст так коментує те, що Сейм назвав злочини УПА геноцидом: «Використовуючи Волинь, Польща очікує – точно, як це диктував [Генріх] Сенкевич, – щоб Україна визнала свої злочини, зреклася своїх "солдатів виклятих" і визнала за Польщею цивілізаційну вищість. До цього можна додати колоніальне ставлення до працюючих у Польщі українців. А також такі справи, як фільм "Волинь", що – в офіційному поясненні, не обов'язково згідно з волею режисера, – набуває характеру доказів українських злочинів і польського мучеництва. Тому не дивно, що відмова актуального уряду підтримати відзначення сімдесятої річниці акції "Вісла" здобуває суспільну підтримку. Це означає, що прагнення зміцнити Україну перестало бути стратегічною метою польської східної політики. І хоч важко окреслити, що взагалі є ним, але одне видається певним: більшість членів уряду «думає Сенкевичем», а не Ґедройцем".

 

Однак у випадку радника міністра закордонних справ РП Пшемислава Журавського вель Ґраєвського говорити про цілковитий відхід від лінії Ґедройця все ж, певно, не варто. Цей політолог називає переконання, що гасло "Ляхи за Сян" буде інструментом консолідації української політичної сцени, маренням. Він також звертає увагу на різницю перспективи в підході до драми часів II Світової війни: "Пам'ять про польсько-західноукраїнський конфлікт все ж має вплив на політику в Польщі і в Україні. Над Віслою історична свідомість цього конфлікту має національний вимір, а не локальний. Над Дніпром же вона має вимір локальний, бо це був конфлікт у п'яти з нинішніх двадцяти п'яти областей України".

 

Після лектури текстів з "NEW" стосовно України, текстів, що є свідченням далекого від чорно-білих схем мислення, розмова з римсько-католицьким Львівським архієпископом Мечиславом Мокшицьким ("Niedziela", 21/2017) опускає на землю. Описавши спричинені війною на Донбасі драми, ієрарх констатує: "На мою думку, Україна потребує певної рефлексії і відповіді собі на питання, чому так діється. Господь Бог не є Богом, котрий карає свій народ, своїх дітей, а Він дає нам знати, упімнувшися про своє право любити іншу людину. Думаю, що ця відповідь, зокрема, мусить з'явитися тепер, в рік ювілею одкровень Божої Матері в Фатімі, котра говорила, що комунізм є карою за гріхи, за відвернення від Бога, але водночас взивала до навернення, покути і перепросин Господа Бога. На українському народі все ще тяжіє гріх геноциду, який йому досі важко визнати і з якого важко очиститися, хоч було декілька спроб такої постави, серед іншого — з нагоди 70-х роковин подій на Волині. Прикладом цього був комунікат Конференції Єпископату Польщі спільно з Синодом Греко-католицької Церкви та Конференцією Єпископату України латинського обряду. На жаль, його не прочитано в Україні. Висловлюю переконання, що поки той народ не визнає своєї провини, не стане в правді і не очиститься з цього гріха, то не зможе тішитися благословенням. Однак маю надію, що Фатімський рік сприятиме усвідомленню, що відсутність миру в Україні вимагає цього жесту, на який ми чекаємо з любові і з любов'ю. Треба просити прощення і пробачити цей великий гріх геноциду. В цьому контексті ми молимося також про навернення Росії – щоб поважала інші народи".

 

Маю насущний досвід. Кільканадцять років тому на шпальтах "Благовісту" я критикував "теологію" Катинської кари за гріх політики денаціоналізації українців, що була викладена в статті певного василіанського монаха в канадійському часописі. Процитую сам себе: "Бога зведено тут до рівня племінного кумиря, який прикладно карає ворогів, відомщаючи в десять разів наші жертви. Назвати таке думання поганським не хочеться, бо можна образити декого з поган. Трагічна історія Другої світової війни є для автора якимсь вирівнянням польсько-українських обрахунків".

 

"Теологія" кари в версії ієрарха є тоншою: "Господь Бог не є Богом, який карає свій народ, своїх дітей, але дає нам знати". Як понад десять тисяч смертельних жертв війни на Донбасі і понад мільйон внутрішніх еміґрантів має свідчити про Боже нагадування щодо "свого права любити іншу людину"? Абстрагуючись від корінного населення і "добровольців", що спішать зі своєю "допомогою" частині корінних, що зробити зі смертю двохсот дев'яноста восьми пасажирів малайзійського "Боїнга"? Аж так настирно Господь Бог упоминається про любов, що мусять загинути, відлітаючи на вакації, діти?

 

Що робити з висловлюванням колишнього папського секретаря, в якому Фатіму і комунізм як кару за гріхи пов'язано з неспокутуваним гріхом геноциду? Опустити завісу мовчання.

 

Окреслення "той народ" ["ten naród"] з уст ієрарха, котрого послали до Львова, щоб був він усім для всіх, свідчить, що досяг він тут певної межі.

 


ks.Bogdan Pańczak
Fatima, Wołyń i Donbas albo "teologia" rachunku krzywd
Proschomen! 24.05.2017
Переклад О.Д.

31.05.2017