ІІ.

Вистава українських мистців, що недавно відбулась у Львові, викликала оживлену дискусію та обмін думок. Ці дискусії стали потім вихідною точкою для обговорення такого питання, як мистецька критика та взаємовідносини між критикою та мистцем. Підчас дискусії чулося різні голоси: що треба би малювати, або що не треба би малювати, який напрям потрібний чи непотpібний. З того всього найбільше радісним явищем було те, що такі питання ставлено голосно. Хоча нам видається, що це ще не змінить так скоро всіх цих недотягнень. В дискусії підчеркувано, що в мистецьких творах мало української тематики та що в творах немає відблеску сучасної історичної доби. Були голоси, що на виставі в кількох авторів є дуже позитивні рішення образу, що при завершенні опрацювання могли б бути повноцінними картинами (М. Дмитренко). Якби! Оце маленьке "якби" в мистецтві розбивається інколи все. Були й голоси, що мистців треба активізувати; одним словом: однорічка!

Спробуймо застановитись, з чого складається оте кляте "якби". Уже на кілька років перед теперішньою війною були серед українського суспільства й у пресі голоси, щоб давати картини з українським змістом, творити національне мистецтво. 2 березня 1932 року писав у "Ділі" Михайло Драган у своїй статті п. з. "Про національне мистецтво": "Ми так звикли до поверховних познак національности, що коли їх не бачимо — починає нас це бентежити. Вириваються тривожні заклики: завертаймо до традиції! Творім "національно-творче" мистецтво! Нема нічого легшого, як кинути таку патріотичну фразу"... Знаємо, що мистці перед війною турбувались тим завданням. Але пригадаймо собі, що вже тоді зацікавлені ворожі чинники, або люди під впливом тих чинників, роками пропагували праці, де нічого спільного не було з національним змістом ніякого народу. Про це писав д-р В. Залозецький у статті "Шляхи нашого новітнього мистецтва" (див. "Діло" з 22 грудня 1936 р.) з приводу однієї вистави у Львові: "Отож, не вищі духові потреби українського громадянства, не гаряче бажання духово піднести і переродити це громадянство є рішальним чинником такої вистави, а далекі від його потреб проблеми модерністично-інтернаціонального мистецтва". Таке тривало роками й молоде мистецьке покоління на цьому виростало та формувало мистецький світогляд. Не ставило перед собою завдання: якнайбільше навчитися, якнайбільше вміти, щоби могти свобідно висловлюватись формою (техніка й рисунок), яка має щось виражати, лише бути за всяку ціну оригінальним. По друге: після світової війни багато мистецьких шкіл в Европі не давали добрих підстав (підготовлення) для виковування фігуральних картин. Це було загальне явище — цьому підпали й українські мистці. Скажім собі ясно, що багато (краще не окреслювати яка частина) українських мистців не панує над технікою — одним словом: не вміє рисувати. Це явище не лише українське, та українці через свою вдачу особливо радо й несвідомо підпадали під цей неґативний вплив. Чейже для того, щоби мистець міг дати працю, яка має в собі мистецькі вартості (маємо в цій хвилі на увазі праці історичного характеру) — він мусить опанувати в першу чергу рисунок (форму) та чесно підготовитись до тієї праці. Скільки ж то в останніх роках було дешевих спроб дати історичну, патріотичну картину й що з того вийшло? Зразок того роду творів — це між інш. "Крути" Климка — що в слабих репродукціях були так розповсюднені перед війною. Хтож може поважно не ставитись до тій праці. А проте вона намальована під впливом поверховного гасла. Гасло само собою ще не творить картин, бо воно належить до ділянки політики чи суспільного життя, а не мистецтва. А пригадаймо іншу картину: "Бій за Маківку". Чейже та праця виглядає, як українська славетна листівка (також українського мистця) а часів 1-ої світової війни, де двох брата-українців з австрійської й російської армії флєгматично впихають собі багнет і штик.

Та бувають і додатні приклади. От ще не ніякого народу. Про це писав д-р В. Залозецький у статті "Шляхи нашого новітнього мистецтва" (див. "Діло" з 22 грудня 1936 р.) з приводу однієї вистави у Львові: "Отож, не вищі духові потреби українського громадянства" не гаряче бажання духово піднести і переродити це громадянство є рішальним чинником такої вистави, а далекі від його потреб проблеми модерністично-інтернаціонального мистецтва". Таке тривало роками й молоде мистецьке покоління на цьому виростало та формувало мистецький світогляд. Не ставило перед собою завдання: якнайбільше навчитися, якнайбільше вміти, щоби могти свобідно висловлюватись формою (техніка й рисунок), яка має щось виражати, лише бути за всяку ціну оригінальним. По друге: після світової війни багато мистецьких шкіл в Европі не давали добрих підстав (підготовлення) для виконування фігуральних картин. Це було загальне явище — цьому підпали й українські мистці. Скажім собі ясно, що багато (краще не окреслювати яка частина) українських мистців не панує над технікою — одним словом: не вміє рисувати. Це явище не лише українське, та українці через свою вдачу особливо радо й несвідомо підпадали під цей неґативний вплив. Чейже для того, щоби мистець міг дати працю, яка мав в собі мистецькі вартості (маємо в цій хвилі на увазі праці історичного характеру) — він мусить опанувати в першу чергу рисунок (форму) та чесно підготовитись до тієї праці. Скільки ж то в останніх роках було дешевих спроб дати історичну, патріотичну картину й що з того вийшло? Зразок того роду творів — це між інш. "Крути" Климка — що в слабих репродукціях були так розповсюднені перед війною. Хтож може поважно не ставитись до тієї праці. А проте вона намальована під впливом поверховного гасла. Гасло само собою ще не творить картин, бо воно належить до ділянки політики чи суспільного життя, а не мистецтва. А пригадаймо іншу картину: "Бій за Маківку". Чейже та праця виглядає, як українська славетна листівка (також українського мистця) з часів 1-ої світової війни, де двох братів-українців з австрійської й російської армії флєгматично впихають собі багнет і штих.

Та бувають і додатні приклади. От ще недавно мали ми нагоду бачити такі цікаві, чесні спроби на виставі українських мистців у Варшаві. Між інш. мист. Андрусів доказав нам декілька олійних праць і кількадесять рисунків до картин. Мистець робить тут для кожної постаті докладні студії, шукав типу голови й іншого виразу для кожної особи, напр. кілька голов Володимира Мономаха, де кожна інша і має інший вираз і з них вибирає до своєї картини найцікавішу. На підставі доступних матеріялів старається відтворити одяг епохи, що в історії костюмології має свої документальні дані, а не одяг з побутового театру.

Тимчасом у цьому напрямі в українських мистців здибаємо дуже часто величезні відхилення. Недавно ми оглядали репродукцію картини чи ікони (твір з-перед двох років), де княгиня — св. Ольга тримає в руках модель храму св. Софії у Київі з московськими банями XVІ—XVII в...

Відчуваємо в цій історично-важкій для українського народу хвилині потребу національного Мистецтва (лише з великою М.), яке нас не в один тяжкий момент підтримувало б на дусі. Віримо глибоко, що таке мистецтво поволі таки народиться. Але не народиться воно так саме собою, лише з платонічної любови до нього мистців — мусить у цьому взяти участь і українська "калитка", щоб мистець мав змогу такому мистецтву посвятитися. Не прийде воно й після програмового календаря — на це були і є вистарчальні досвіди, — лише шляхом нормального еволюційного кристалізування завдань мистецтва з одного боку та поглибленої підготови у творців з другого. Всяке приспішування його народження, зокрема при підготові мистців ґазетним навчанням чи якоюсь іншою методою нічого не дасть. На це найкращий доказ ці всі праці патріотичного чи історичного змісту без ніякої історичної вартости. Бо Мистецтво розвивається тільки в культурному мистецькому оточенні та серед загального зацікавлення і запотребування.

З черги і на закінчення перейдемо до найважнішого питання, порушеного ясно в статті інж. Л-кого: "За український стиль", бо це питання насправді турбує в однаковій мірі громадянство і мистецтво.

(Д. буде)

[Краківські вісті, 22.05.1942]

ІІІ.

Після перервання державної праці 1920 року, прийшов період, де співучасники тієї праці довгими роками на еміґрації переаналізовували події минулих часів, десятки разів насвітлюючи критично всякі осяги й недотягнення. Дещо пізніше покоління ще в більшій мірі стало аналізувати цей вимріяний державний період, якого не бачило, беручи з нього те, що було до вподоби, і відкидаючи те чого ще не розуміло, що видавалося безвартісним — особливо людей. Але по кільканадцяти роках і ті і ці зійшлися несвідомо в одній площині. А саме: що було — мало свої окремі завдання й власне обличчя, та ще більше те, що прийде, має мати виключно таке обличчя, яке в їх часто вузьких кругозорах містилося. Але інше ніж у людей, інше ніж у сусідів. Чується навіть такі думки, що коли це щось примітивно-хаотичне, то нехай буде, тому що воно українське. Поминаючи таке становище, треба признати, що туга за власним національним обличчям, власним зовнішнім виразом була сильна. Це по суті було — несвідоме шукання в тій ділянці української окремішности, стилю. Так було в інших ділянках українського збірного життя.

Пізніше бажанням стало, щоб ,усе було в українському стилі, а особливо в зовнішній формі: в нашому оточенню, в мистецтві, в одязі і т. д. Згодом це питання виринуло на сторінках української преси, в дискусіях мистецьких організацій; почали всі вживати й надуживати цього незясованого поняття: український стиль. По роках наслідки поверховного сприймання зовнішніх познак чи прикмет української окремішности прийняло щонайменше вартісні форми. Ремесло довгими роками було в чужих руках. Пересічне помешкання, наше оточення не мало сутнього українського обличчя, чи йдучи по лінії найлегшого переймання прикладу, особливо неґативного — виповнювали ми наші помешкання, читальні, школи, церкви хрестиковою вишивкою, кораликовими тарілками, вишиваною мужеською сорочкою, скроєною на московський зразок (т. зв. "косоворотка"), лякерованими різбленими рамами і т. д., та вважали такий стан, бодай частинно, за вистарчальний. Не багато людей ясно представляло собі дійсну вартість такої поверховности та мистецьку беззмістовність того роду предметів. А навколо тільки й чулося, що це або інше зроблене та влаштоване в українському стилі. Таке психологічне наставлення та зясування собі змісту самого поняття стилю — неправильне, поверховне і примітивне. Раз, що на самий зміст стилю складається багато ділянок життя, друге, що кристалізування характеру плястичної культури кожного народу в цілому відбувається довгими десятками років, зусиллям і працею поколінь та викваліфікованими працівниками з різних ділянок мистецтва. Одне покоління не має ніякої фізичної змоги окреслити чи створити мистецький характер своєї епохи — воно може уявити собі ясно характер (чи обличчя) лише тієї епохи, що вже проминула та водночас більше або менше причинитись до розбудови деяких ділянок мистецтва, даючи більший або менший вклад у літературний дорібок своєї доби, а щойно це все згодом підсумоване, може виявити певну прикметну цілість, виразно приналежну якомусь народові та може бути стилем.

Не маловажною справою є і вимога, що її кожний народ кладе в основу стилю свого життя, культури чи мистецтва. При будові своїх доріг чи автострад німці обсаджують між інш. ці дороги деревами, що мають жити сотки років — напр. дуб. Усе робиться під кутом монументальности, в історичній перспективі. Недавно була прецікава стаття ("Кр. Вісті" ч. 83 з 23. IV 1942 "Під подихом ідеї" — О. Г.), що заторкує міру, яку кладуть нісці в кожну свою працю та розгін. Автор пише там: "...творчий дух звернув увагу на то, що дороги, мости повинні гармонійно зєднуватися з краєвидом, щоби практичність і вигоду повязати з красою, для насолоди кожного, що проїздить цим новим шляхом". Передбачення різнородні та найдрібніші створять характер, у тому випадку, краєвиду, даючи підставу говорити про стиль. Не можна й мріяти про народження стилю там, де справу береться поверховно, не силкуючись розвязати дрібніші чи важливіші питання до повної монументальности. Українське народне мистецтво має в собі прикмети монументальности скрізь: в архітектурі, у предметах щоденного вжитку, в одязі, окрасах і т. д. Монументальність дає гармонію, впорядкування, спокій. Негармонійна річ не дає спокою, не робить вражіння порядку й тим самим якнайдальше стоїть від напрямної до стилю. В цей історичний, переломовий мент ці питання тимбільше мусять нас турбувати. Розвязка подій іде в історичнім промірі — монументальність розгону аж неймовірна. На наших очах молоді, поверховні кроки сходять до зера. Немає й не може бути в ніякій ділянці місця на домові, всезнайські методи. Час від часу читаємо в пресі та чується від людей, що українська церква має тепер перед собою великі христіянські завдання, по страшних большевицьких духових і матеріяльних знищеннях вона відродиться, матиме цілком інший характер, обтрясеться від московських впливів і т. п. Тут насувається кілька завваг: не розвяжеться цього питання впровадженням лише української відправи, українського духовенства. Цього мало. Може бути нaйкpaщий пастир, мати хист, добре вчити. Але при вигляді церкви з цибулястими московськими банями, а особливо внутрі, де все по формі московське (архітектура, поліхромія, хоругви, ікони, хрести і т. д.). Дім Божий буде чужий для духа, буде далі своїм підсвідомим впливом діяти на вірних у московському хаотичному дусі. Вся внутрішня структура церкви, всі предмети повинні бути українські — себто кожна річ, як іконостас, ікона, свічник, павук, хоругви, хрести, накриття престолу, свічник за престолом, лавки, поліхромія — це все мусить бути виконане українськими мистцями чи за їх проєктами*). І то не мистцями, що принагідно беруться за цю роботу, бо їсти треба, а мистцями, які постійно працюють у декоративному мистецтві, слідкують за його розвитком у інших народів, стараючись у своїй праці знайти звязок із духом українського мистецтва в минулому. Кожна наша церква має під тим оглядом великі недостачі. Священики, як господарі церкви, часто не орієнтуються в мистецтві й тому не мають змоги недопускати до виконування праць чи вставлювання до церкви предметів, чужих українській культурі. А їх поради, суґестії мають своє значіння. Бо вірні йдуть за голосом пароха і саме від нього залежний вигляд Божого Дому. Не можна прим. погодитися з такою хоругвою: хтось вирізав з полотна квадрат з трьома на долині звисальними кінцями, обрізаними під гострим кутом (як ріжеться дерево, а не полотно), обшив навколо хрестиками, в середині квадрату вишите без форми й пропорції щось яскраво-червоне й з товстих хрестиків криві лінії в горі (мало бути горіюче серце!) та вставляє до церкви (приклад не зі села, тільки з міста, де повно еліти!). Незручно може священикові цю річ відкинути, але й особа, яка дарує цю річ до церкви, не може змушувати вірних дивитися на це, на цю образу св. місця та людей. І таких примірів багацько і їм кінця немає.

*) Такі прегарні проєкти церковної утварі і предметів внутрішньої прикраси церкви від іконостасу, свічників, хоругов починаючи, на нагрудному хресті кінчаючи — були на недавній виставі у Варшаві, влаштованій саме мистцями: Петром Могиком і П. Андрусівом — прим. Ред.

[Краківські вісті, 28.05.1942]

IV.

Ще недовго перед теперішньою війною писав проф. М. Осіньчук ("Діло" 21. ІІІ. 1931 — "Про поліхромію церков") між іншим: "Не менше важна й складна справа при поліхромії церков — це її стилевий напрямок, тому, що ми є "національною меншиною" (річ написана 1031 p.!), в якої образ ідентифікується з національною приналежністю, поліхромія та ціла внутрішня обстановка нашої церкви мусить мимоволі прийняти такий характер, який цей наш обряд скріпляв би, а тимсамим зміцнював і нашу національну окремішність. Вагу цього домагання розуміє наше громадянство, але саме завдяки ньому дається "набирати" через різних неуків, які, використовуючи національний момент справи, ввели в нашу церковну поліхромію т. зв. "синьожовтий, вишиваний, український патроновий стиль", а в різьбі т. зв. "гуцульський стиль" себто подлої сорти інкрустовану й пацьорковану сецесійну peшітку. Через безладний зліпок деяких елементів нашого народнього мистецтва не можна створити ніякого своєрідного стилю... Творення свого стилю у поліхромії це питання десятківліття плянових, обдуманих зусиль цілого ряду визначних мистців серед відповідного культурного середовища... Одиноко можлива при сучасному творенні стилевої поліхромії лише дорога еволюційна..." Ці слова не перестала бути актуальними досі.

У львівській дискусії говорилося про недостачу української тематики та про т. зв. кризу в нашому мистецтві. Виходить якась плутанина.

В малярстві мають неабияке значіння рисунок, кольор, композиція. Самої теми ще мало, щоби вийшла добра мистецька праця.

А вже про криву говорити передмово xочa би тому, що наше мистецтво в нових часах не мало змоги розгорнути своїх крил до всестороннього лету, показати свої найбільші можливості й досягнення. Те, що частинно здобуте завдяки одиницям упродовж цих останніх 40 років, то не здобуто його спільним прямуванням суспільства й мистецтв до вищого ступеня української пластичної культури, а може й стилю, лише відокремленим зусиллям навіть не збірних мистецьких сил, тільки дуже великими зусиллями окремих мистців часто навіть проти бажань громадянства, що від мистецьких справ стало оподалік та ним майже не цікавилось.

Мистецтвом цікавилися у вас лише "білі круки" — одиниці. І це можна ствердити на кожному кроці. От хоча би заглянувши в наші помешкання, які не мають ніякої мистецької культури (чи навіть культурного характеру), не переховують у собі ніяких творів мистецтва — ані народнього, ані картини, ані різьб, ані культурної мистецької книжки. Справжня українська культурна хата — це рідкість у нас. Бо не відчуваємо в тому напрямі органічної потреби. І в тих умовинах українське мистецтво могло показати час від часу великі, тільки поодинокі осяти, але на високий загальний розгоновий здобуток у розумінні стилю не могло спромогтися.

Врешті й підготова пересічного мистця не вистарчала для такого розвитку. Наш мистець вживав прим. такої самореклями — "що його малярство краще від іншого, бо він малює лише англійськими фарбами (це говорилось звичайно не мистцям), або, що він вивчив 87 (1?) напрямків мистецтва й тепер найкраще знає, як треба малювати, чи як треба робити..." Це найкращий доказ примітивізму таких мистців і таких слухачів, та водночас пояснення, чому наше мистецтво не могло розвинутися в такій дійсності. І що тут говорити про якусь кризу. Це ще передчасно. Зайво також вказувати на приклади, які в мистецтві та його розвитку не можуть бути для нас тими прикладами, бо мистецтво кожного народу, якщо має бути духовим твором його — повинно йти власною дорогою, тимбільше українське мистецтво, яке має такі великі, власні досягнення в далекому минулому та ще більше можливостей у майбутньому.

Це саме відноситься і до майбутньої української мистецької культури й зовнішнього вигляду та внутрішного характеру наших міст, сел, хат, церков і т. д. Годі говорити про такі справи тоді, коли інтеліґентський загал не буде інтересуватись мистецтвом і потребувати його творів, а передовсім достаточно орієнтуватись у завданні, потребах, можливостях, засобах пластичності мистецтва. Тут недотягнення й примітивізм не мають місця. І на це мусимо звернути увагу в народній школі, а головно в середній і професійній усякого типу. Не в тому річ, щоби існував окремий предмет історії української культури, ні — лише щоб кожний учитель при кождій нагоді зумів вияснити підставові поняття в обсягу українського мистецтва. Це повинні робити зокрема учителі рисунків. Коли вже говорити про український стиль, то не можемо цього робити односторонньо — учителі, що мають дати учням бодай якесь підставове знання з ділянки мистецтва, мусять самі вміти в тому напрямі творити. Тому становище Відділу шкільних справ УДК щодо абсольвентів деяких технічних шкіл, які після педагогічної підготови зайняли би ділянку навчання рисунків і предметів звязаних з тим у школах ріжного типу, уважаймо тільки за хвилеву вимогу часу. Бо мистецька підготова таких учителів дуже неповна й тим самим вони не зможуть своїм учням багато передати. Цю справу треба би брати доцільніше й ширше, а на курсах для вчителів треба подавати огляди української плястичної культури. Бо якраз на селі чи то в місті учитель може бути єдиним дорадником у справах усяких мистецьких потреб. Якщо вчитель матиме загальну орієнтацію в мистецьких вартостях і можливостях, тоді його дорадчий голос буде одним з найцінніших, бо само він вже від шкільної лавки буде мати відповідний вплив і давати подекуди напрямні в громадженні мистецьких ціннощів у даній місцевості.

І про це все заздалегідь треба би подумати. Бо з теперішною дійсністю у справах загально-мистецьких ніяк погодитись не можна. Тому зрозумілими стають страх і журба в статті інж. Л-кого, поміщеній у "Кр. Вістях", як буде виглядати українське село, що відбудується по большевиках. Він настоює на тому, що пляни відбудови повинні підготовити завчасу технічні фахівці, малярі й знавці фолкльору. Це величезне завдання, якого ми може й не встані розвязати.

Найближча справа, порушена інж. Л-ким, та справи звязані з розвитком української плястичної культури взагалі, вимагала б таких заходів: 1) Інститут Народної Творчости (існує вже) зайнявся б тією ділянкою на далеку історичну мету, організуючи мистецьке навчання й життя під таким доглядом, щоб всі мистецькі починання мали на меті українське мистецтво в цілому якнайповніше й не принагідно; 2) для підготови потрібних матеріялів, до відбудови українських сел і міст оголосити ряд прилюдних конкурсів, щоби здобути пляни різних осель, типів усіх сільських будинків, огорожі, брам, придорожних фіґур і хрестів, керниць, мостів і т. п. і з надісланих проєктів улаштувати кожноразово виставку, яка дасть і громадянству і мистцям змогу відповідно зорієнтуватися в матеріялі та недостачах (це найважніше!) й лише тоді зможемо далі відповідно спрямовувати спільні зусилля. 3) Перестерігати нашу молодь, особливо усякі "винятково" здібні одиниці, яка нехтуючи відповідну солідну підготовку, посвячується мистецькій праці, а потім ані молодь, ані суспільство, ані українське мистецтво ніякої користи з таких одиниць не має. 4) Усякі вистави, особливо більші, організувати передовсім під кутом якнайширшого перегляду здобутків українського мистецтва в минулому й сучасному. В цьому напрямі українські професійні організації в 1938-39 р. протокулярно обговорили спосіб перепровадження таких вистав у Львові та узгіднили цю справу з Найвищим Меценатом Мистецтва і з українськими науковими установами. Не залишаючи на боці пропаганди українського плястичного мистецтва серед чужинців і власного громадянства (потрібні монографії й добрі репродукції творів таких мистців XIX і XX в.в. як Шевченко, Мартинович, Похитонів, Кричевські, Нарбут, Устіянович, Сосенко, Мурашко, Труш, Холодний, Новаківський і т. д.) при допомозі преси треба інформувати частіше, ніж в останніх 20 роках суспільство, друкуючи короткі розвідки з українського мистецтва, а особливу увагу присвятити цій ділянці культури серед шкільної молоді (майбутнє народу!). Тоді можемо надіятись, що згодом пічне кристалізуватися обличчя української плястичної культури, яке, не осягнувши досі своїх вершин, не могло дати того, чого ми неслушно від нього хочемо. Програючи справи на інших ділянках, не вимагаймо від мистецтва неможливих річей і не плачмо над кризою, якої не будо, бо — не могло бути! Створім наперед умови для розвитку мистецтва, а вже воно розцвіте буйно. В тому будьмо певні.

[Краківські вісті, 03.06.1942]