Ми думаємо про себе як про моральних тварин – зрозуміймо це, і зможемо ладнати краще
У 1980-х євангельський християнин Марк Пієрпонт подорожував світом, проповідуючи, що гомосексуальність – це гріх, і популяризуючи шляхи опору гейським потягам. Це був глибоко персональний пошук. Він сам страждав від сильних жадань, які намагався викорінити в інших, – протиріччя, котре відкрито визнавав.
Отож, питання: яка з позицій Пієрпонта відображала його справжню самість? Чи був меседж про гріховність гомосексуальності зрадою його основного, гейського я? Чи це відображало, що він у глибині душі звільнений від спотворюючого впливу первісних бажань?
На перший погляд, це питання незначної наукової ваги: психологія – це комплексні, індивідуальні речі, і немає частини мозку чи аспекту нашої особистості, який виступає як місце знаходження «справжнього я», тож ми ніколи не знайдемо універсально обґрунтованої відповіді. «Як науковий концепт, ідея "справжнього я" не є логічною», – каже Ніна Стромінґер з Єльського університету.
І все ж вона й інші психологи взялася вивчати його. Більшість із нас переконані, що під поверхневими поставами та поведінкою ховається щось подібне на «справжнє я». Це може бути ілюзією, однак воно повідомляє, як ми бачимо людей – і себе самого в тім числі. Коли б ми зуміли краще зрозуміти, з чого складається ця ілюзія, то могли б навчитися трохи ліпше ладнати з собою та з іншими.
Питання найбільш сутнісного елементу самості століттями турбувало філософів. В 17-му столітті Джон Локк помістив пам’ять на основне й центральне місце, стверджуючи, що самість базується в безперевності свідомого досвіду. Допоки у вас є пам’ять, яка може зшити досвіди у зв’язний наратив, – у вас є стійке я. Це приваблива ідея, однак сучасна наука дала нам підстави сумніватися у ній. Люди з ретроградною амнезією, наприклад, можуть втратити спогади, що передували аварії чи хворобі, яка її спричинила, зберігаючи при цьому здатність створювати нові спогади. Вони, як і їхні доглядальники, не відчувають, що їхня самість була знищена.
Хоча інтуїтивно ідея Локка, що сутністю самості є щось, що триває в часі, має сенс. Якби це було не так, то у вас в найкращому разі були б серії скороминущих «я», жодне з яких насправді не було би вами. Хоча є ознаки, що все не так просто, Але візьміть цю інтуїцію за відправну точку, і ваша особистість могла би видаватися першим кандидатом для забезпечення цього триваючого відчуття свого «я» – коли б не відкриття, що вона може сильно змінитися за якийсь час.
Тож якщо це не пам’ять чи особистість, то що тоді? Нині замість спекуляцій про сутність свого «я» у психологів та експериментально налаштованих філософів нова стратегія: питати людей. Презентуючи їм різноманітні сценарії чийогось змінювання і дивлячись, наскільки вони інтуїтивно відчувають, що особа відхилилася від свого «справжнього я», дослідники сподіваються вловити те, що ми вважаємо «справжнім я».
У 2014 Стромінґер об’єдналася з Шоном Ніколсом з Університету Арізони у Тусоні, щоб опитувати людей про гіпотетичний випадок Джима, жертви серйозної автомобільної аварії, чиєю єдиною надією на виживання є трансплантація його мозку в нове тіло. У різних версіях цієї історії після трансплантації Джим залишається психологічно ідентичним чи селективно втрачає здатність розпізнавати зором об’єкти (стан, який називають візуальною аґнозією), або, наприклад, позбувається автобіографічних спогадів (амнезія).
Коли трансплантація закінчувалася візуальною аґнозією, учасники оцінювали зміни у Джимові як мінімальні. Амнезію відзначали як таку, що спричинила значно більшу зміну в його ідентичності – що співвідноситься з теорією Локка. Але був також і третій сценарій, який вони оцінювали як такий, що змінив його самість найбільше: коли пошкодження мозку закінчувалося втратою його моральної свідомості так, що він не міг більше відрізнити правильне від неправильного чи перейматися стражданням інших.
Виглядає, що це правильно і в реальному світі. У 2015-му Ніколс і Стромінґер опитали членів сімей людей з одним із трьох нейродегенеративних захворювань – бічним аміотрофічним склерозом (БАС), хворобою Альцгеймера і лобно-скроневою деменцією (ЛСД). БАС, стан, у якому живе Стівен Гокінґ, спричиняє прогресуючу втрату м’язів, однак залишає неторканими ментальні здібності; хвороба Альцгеймера поступово витирає спогади; ЛСД веде до змін у соціальній і моральній поведінці. Родичі людей з БАС відчували, що ідентичність їхніх близьких змінилися менше, аніж ті, хто доглядав когось із хворобою Альцгеймера, проте найбільшу зміну помітили родичі людей з ЛСД.
Висновок полягає у тому, що коли доходить до нашого сприйняття інших, ми бачимо «моральне я» як «справжнє я». Стромінґер каже, що це має сенс для нас як для соціального виду. «Ми турбуємося про моральний характер людей, тому що ми хочемо знати, якими соціальними партнерами вони будуть», – каже вона. Саме тому, переконує дослідниця, на першому місці в нашому сприйнятті «справжнього я» людей може бути та вагомість, яку ми надаємо відслідковуванню їх соціальної поведінки.
Але щодо цього є ще один інтриґуючий поворот. Враховуючи велику кількість собі поблажливих упереджень, вже розкритих психологами, від нас можна очікувати менш великодушного бачення моральності інших, ніж своєї власної. Це не так: виглядає, що ми бачимо «справжнє я» кожного не лише моральним, а також морально добрим, де «добре» визначається нашим власним моральним світоглядом.
Значною мірою це стало зрозумілим з серії нещодавніх досліджень психологів Єльського університету Джорджа Ньюмана, Джошуа Кноба і Пола Блума. Вони розповідали людям історію Марка Пієрпонта, суперечливого проповідника, та подібні випадки й просили прореаґувати. Виникла чітка закономірність: люди з ліберальними цінностями більш схильні були думати, що гейське «я» Піепонта було його справжнім «я», а люди з більш консервативними схильностями переконані в протилежному.
Самовдосконалення
Узагальнюючи: якщо чиясь поведінка є хорошою у наших очах і відповідає нашим цінностям, ми вважаємо її вираженням «справжнього я». Якщо ж ні, то вважається, що вона належить до менш фундаментального «поверхневого я». Кноб стверджує: «Я можу думати про тебе, ким ти є на поверхні – і, можливо, побачу, що ти не настільки ідеальна особа. Але коли подумаю про те, ким ти є в глибині душі, то існує сильна тенденція побачити тебе морально хорошим». Такий самий ефект було помічено у різних культурах по всьому світу. Це справджується навіть щодо людей, яких вважають песимістами і мізантропами, від яких ми найменшою мірою очікуємо, щоби вони бачили чесноти в серцевині інших.
Чи може ця тенденція – бачити людей морально добрими в глибині душі – бути використана як сила для добра? Можливо, заохочення такого сприйняття поможе зменшити напругу й упередження між групами, які звикли дивитися один на одного з ворожістю.
Цю можливість нещодавно протестували Юліан Де Фрейтас і Міна Сікара, обоє з Гарвардського університету. Ми знаємо, що люди схильні оцінювати членів своєї групи – тих, з ким вони себе найбільше асоціюють – більш позитивно, аніж зовнішньої, особливо щодо яких існують стереотипи, що вони становлять загрозу. Два місяці після інспірованої ісламістами cтрілянини у грудні 2015-го в Сан-Бернардино, Каліфорнія, Де Фрейтас і Сікара опитали онлайн більше тисячі білих громадян США, оцінюючи рівень страху і загрози, яку вони відчували до арабів. Тоді вони презентували їм історії, описуючи, як хтось змінився на краще: чи то білий громадянин США, чи араб у Сирії, чи арабський імміґрант до США. Потім вони запитали учасників, чи ці зміни на краще відбулися завдяки справжньому чи поверхневому «я» цих осіб.
Учасники вважали моральні покращення у білого громадянина США вираженням його справжнього, морально доброго «я» – і точно таке ж уявлення у випадку араба. Незважаючи на те, що вони були членами зовнішньої групи, яка стереотипно становить загрозу, їх як індивідів усе одно вважали фундаментально добрими. Більше того, коли учасникам було запропоновано подумати про «справжнє я» членів зовнішньої групи, вони розповідали, що відчувають менше страху. Це втручання навіть змінювало поведінку: думаючи про «справжнє я», суб’єкти охочіше жертвували більшу частину бонусного платежу на благодійність зовнішньої групи, у цьому випадку Сирійському Арабському Червоному Півмісяцю.
Тож виглядає, що в нас є досить добра можливість, пов’язана принаймні з тим, що інші вважають нашим «справжнім я», – навіть якщо їхні інтерпретації моральної доброти нашої сутності не завжди відповідають нашим власним. Вірите ви в те, що гейське «я» Марка Пієрпонта було його справжнім «я» чи ні, може залежати від вашої власної моральної перспективи, але в остаточному підсумку Пієрпонт вирішив сам. Він відмовився від свого життя, присвяченого прозелітизму супроти гомосексуальності, і вирішив, що є все ж таки геєм. Як це у Шекспіра: "to thine own self be true" [вірним будь собі самому (пер. Ю.Андруховича)]
Dan Jones
Your true self: Why it’s morals that make the human
New Scientist, 22.04.2017
Зреферувала Леся Стахнів.
19.05.2017