До чинників, впливаючих рішучо на долю кожного европейського народу, як і на долю людства взагалі, належить і релігія. Цей факт засвідчується недвозначно історією й тому мусимо з ним числитися, без різниці наших поглядів на реліґію.
Беручи суть реліґії, а не її форми та прояви, мусимо ствердити, що вона є відбиттям природного відчування людини, вищої, всемогучої сили над собою і над усім життям та світом. Цю всемогучу силу зве кожний нарід на своїй мові Богом Творцем, що проявляє свою святу волю в природі, її силах і законах. Тому й людське поняття невидимого Бога Творця випливає з природи, її сил і законів, що ставлять Його перед нами, як необхопиме часом, простором і розумом джерело вічного життя, сили, правди, краси, чистоти й любови. У своїй тузі за наближенням до цього джерела — до Бога, напружує людина зусилля, щоб увіковічнитися своєю істотою й своїми ділами, плекаючи в житті силу, правду, красу, чистоту й любов. Такі зусилля людини виливаються в її реліґії, яка наближує людину до Бога, коли вона живе й діє по Божій волі, вяжучися твердо з природою й її законами. Коли ж людина обосновує свою реліґію не на Божій волі, що проявляється в природі, її силах і законах, а виключно на тих, чи інших людських догмах, що криють у собі завжди і людські слабощі, то ця реліґія тратить свою суть і віддаляє ісповідуючу її людину неминуче від Бога.
Завжди однакова по своїй суті реліґія може мати різні форми й прояви, в залежності від крови, душі, розуму й культурного розвитку тих, хто її оформлює та ісповідує, як і в залежності від часу, обставин і подій, в яких реліґія оформлюється й розвивається. Тому то різні історичні часи та різні культури оформлюють реліґію завжди різними реліґійними культурами.
Порождений з вимог часу, обставин, культурного розвитку й світоглядового напрямку, реліґійний культ мусить завжди йти з часом, обставинами, культурним розвитком і світоглядовим напрямком, ґрунтуючись твердо на реліґійній суті. Це означає, що реліґійний культ мусить додержуватись постійно законів природи та підпадати своїм реформаціям, що ставили б його завжди у переді життєвого, культурного й світоглядового поступу людства. Інакше прийде неминуче до застою реліґійного культу, що означає, за законами природи, початок завмирання та відставання від життя і веде до занепаду, ба навіть упадку. Підтвердження цього дає нам історія на прикладі неодного реліґійного культу, який по тисячолітнім процвітанні занепав через свою ексклюзивну консервацію та замкнутість.
Доля реліґійного культу залежить завжди від тих, хто його оформлює та стоїть на його сторожі, творячи з усіма ісповідуючими плеканої ними реліґії спільноти віруючих-церкви. В спільноті-церкві, паства і пастирі мусять злитися в одну неподільну реліґійно-національну родину, яка живе й діє по відбиваючійся в природі і її законах волі Бога Творця, тримаючи завжди твердо крок із життям та його поступом. Коли ж пастирі відмежовуються від пастви й життя та його поступу муром ними потворених і викликаних доґм, відокремлюючися в своїй замкненій касті, тоді церква перестає бути єдиною, соборною й живою. Утративши звязок з природою й життям та відірвавшись від реліґійного свого ґрунту, вона перестає провадити своїх вірних по шляху наближення до Бога, а заводить їх на лихі манівці людського еґоїзму з жадобою влади, посідання й почестей. Цим самим віддаляється церква від Бога в обійми темних сил, пориваючи за собою і своїх вірних.
Згідно волі Бога Творця, породила природа окремі народи, наділивши їх кожного своєю власною національною кровю й своєю національною душею. Тому кожна спроба розірвання цієї національної душі народу несла б їй із собою страшне каліцтво, перечила б Божій волі й тягла б за собою сувору Божу кару. Це означає, що Бог звелів, щоб кожний нарід єднався завжди неподільно в одній своїй реліґії й церкві. Кожне порушення такої волі Бога Творця тягне за собою тяжку кару для церкви, її слуг і проповідників, як і для всього народу. В доказ цього дає історія чимало різних прикладів, одним із яких є й приклад з українською церквою. Доки український народ мав спільну реліґію й побудовану на ній одну свою українську національну церкву з одним реліґійним культом, доти мали ми державу — Богові на славу, Україні ж на добро. Коли ж прийшло в українській церкві до поділу, що розривав і калічив українську національну душу, українську реліґію й саму церкву, розбиваючи українську національну й церковну силу на радість ворогам України, тоді кинув Бог у кару за це Україну, український нарід і українську церкву в тяжку недолю та неволю. Віками мусіли ми нести цю тяжку Божу кару за порушення нашої національної й церковної єдности та сили, омиваючи наш тяжкий гріх українськими слізьми й українською кровю.
Омивали ми й зрештою омили, щоб жертвенною й запеклою працею та боротьбою вибитися знов на шлях нашої національної єдности, волі й державности, ставши твердо на ґрунт націоналізму, що ліг тепер у основу творення Нової Европи. Подбала про це наша українська національна кров, підперта твердо природою й її законами, тобто й волею самого Бога Творця. Мусимо тепер цей здобуток української національної крови й душі та незломного українського національного духа зміцнити й розбудувати на добро України й Нової Европи. При напруженні для цього всіх українських національних сил, не сміє забракнути й української національної церкви.
Таку конечну вимогу хвилі, як виконання обовязку перед Богом, українською нацією й Европою, зрозуміло українське громадянство й усі вірні своїй нації українські священики із своїми Архієреями на чолі. Доказом цього стали два пастирські листи Митрополита Галицького й Архієпископа Львівського, Андрія ґрафа Шептицького, "До Всіх Високопреосвященних і Преосвященних Православних Архієреїв в Україні і на українських землях" з дня 30 грудня 1941 р. та "До української віручої православної інтеліґенції" з дня 3 березня 1912 р. У своїй відданості українським національним ідеалам та в непохитнім дотриманні реліґійної суті, звертається в обох цих своїх листах Голова Греко-Римського Обряду Української Церкви до українського православного духовенства й до української православної інтеліґенції із закликом стати рішучо до служби українській національній і реліґійній єдності. Цей високопатріотичний вчинок Митрополита Шептицького є наглядним взірцем для всього українського духовенства, без різниці обряду, й для всієї української інтеліґенції, як треба поступати для осягнення української національної й церковної єдности та сили. Такий взірець дає нам високоосвічений українець патріяршого віку й багатого досвіду, займаючи вже здавна високе церковне становище, поруч із впливовою участю в українськім національнім житті та змагові. Тут маємо повчаючий приклад і доказ гармонійного узгіднення служби Богові із службою нації й навпаки, бо та й друга служба випливає з одних і тих же законів природи, що відбивають собою святу волю Бога Творця. До цієї служби пориває людину завжди голос крови й голос душі, промовляючи перший для нації, а другий для Бога. Тому ж, що кров і душа належать завжди разом до людського життя, мусить і людина служити завжди разом Богові і нації. Звідціль витікає природне получення між реліґією, що дбає про службу Богові, й між націоналізмом, що дбає про службу нації. Таким чином реліґія й націоналізм доповнюють себе взаїмно, дбаючи про службу Богові, нації й людствові взагалі і створюючи своїм полученням одну природну цілість.
У свому закликові до українського православного духовенства й до української православної інтеліґенції стати на службу справі української національної й релігійної єдности та сили, говорить Митрополит Андрій Шептицький не тільки про засадничу, а й про практичну сторону справи. Практично вбачається тут обєднуючою площиною для Православного й Греко-Римського Обрядів повернення їх обох до звичаїв Української Церкви 16 і 17 ст., які були звичаями Київської Церкви.
В українській історії означають-ся 16 і 17 ст. нашою славною козацькою добою. В цій добі високого національного й реліґійного підйому українського народу, з козацтвом на чолі, керована Києвом, Українська Церква була заразом вогнищем української національної й реліґійної боротьби проти всіх ворогів України. Тут проявилася особливо яскраво споконвічна властивість нашої церкви, що визначається широкою участю громадянства в церковнім житті та міцним повязанням між пастирями й паствою в національнім, церковнім і громадськім діянні. Виливається ця особливість української національної церкви у формі існування церковних брацтв, що, розсіяні по цілій Україні, стояли у проводі національного, культурного й реліґійного життя нашого народу, посідаючи до того ж великі матеріяльні засоби та маєтки.
З усього вище сказаного виходить, що на згаданий заклик Митрополита Андрія Шептицького має своїм національним і реліґійним обовязком відгукнутися українське православне духовенство, як і українська православна інтеліґенція, а українське греко-римське духовенство й українська греко-римська інтеліґенція мусять цей визначний почин свого високоавторитетного Митрополита підперти щиро словом і ділом. Треба памятати, що кожне реліґійне розірвання народу розриває й його національну душу, несучи з собою для нації незгоду та слабість, на радість ворогам, а їй самій на лихо. Такого лиха зазнала українська нація аж занадто багато й тому маємо тепер своїм святим обовязком перед Богом і Україною його за кожну ціну усунути та запобігти на майбутнє. Для цього потребуємо насамперед своєї національної й церковної єдности та організованости, про що й мусимо усі рішуче подбати.
Готовість до такого дбання мається в рядах українського православного духовенства, як це видно із відгуку Архієпископа Краківського та Лемківського, Паладія, на заклик Митрополита Шептицького. Такий відгук мусить дати найшвидше й усе українське православне духовенство та вся українська православна інтеліґенція. Так само рішуче мусить підперти справу й українське греко-римське духовенство та українська греко-римська інтеліґенція. Маємо своїм національним і реліґійним обовязком підперти цей почин Митрополита Шептицького, який для нас є почином великої ваги.
[Український Вісник, 17.05.1942]
17.05.1942