Поки влада готує законопроект про покарання за подвійне громадянство, мільйони мешканців країни давним-давно присягнули на вірність іншим квазідержавним утворенням. І не тільки присягнули, не читаючи умов та правил, а ще й все частіше виводять свою ідентичність із приналежности до тієї чи іншої (а)соціальної мережі.
Соціалки впливають не лише на самоідентифікацію, а й на пізнання світу. На своє місце та роль у ньому, формуючи свою віртуальну особистість й викривляючи реальність. Врешті, теперішній варіант максими Декарта звучав би як: пощу, отже існую.
Ми живемо в таку добу, коли люди перепрошують за погану якість фото, але не за власні погані якости. Недарма журналістка Олена Павлова пише: «Фотографувати щось на телефон – це спосіб сприйняття сучасної людини». Продовжуючи міркування Олени, можна піти далі й припустити те, що людність робить селфі на тлі ландшафтів не лише для того, аби ще раз засвітити свою мармизку в соцмережах, а й для осягання простору. В серіалі «Друзі» Джої Трібіані радив «увійти» в карту, аби зорієнтуватися на місцевости. Тепер люди «входять» у сам ландшафт при помочі фотографування себе в нім, аби краще орієнтуватися в просторі.
у книзі «Обмірювання світу» Даніеля Кельмана Олександр фон Гумбольдт каже своєму супутнику: «Пагорб, про який не знаєш, яка його висота, ображає розум і змушує його непокоїтись. Не визначаючи щоразу місця свого перебування, людина не може просуватись вперед» (пер. Володимир Кам’янець).
Так само сучасна людина не може рухатись далі, поки не зоставить свого відбитка в ближнім ландшафті. Не пропустить його через призму фотоапарата й фільтрів.
Ну і, звісно, бо так можна зібрати більше лайків. А лайки для багатьох – це все. А то й більше. Бо лайки – це валюта, передача свого стану, форма бартеру та залежности. Лайки – це слова. І не слова. Бо ними можна вбити, але лайк – не горобець, а ні – горобець, горобець! Лайк – це субстрат, котрий намагається собою підмінити якнайбільше речей, означати максимум, аби врешті стати нічим.
Ми не лише те, що лайкаємо, а й як лайкаємо: багато, помірно, мало чи принципово не лайкаємо нічого. Лайкаємо по-дружньому чи через кохання, аби сподобатись чи підмазатись, підтримуємо ним чи співчуваємо, солідаризуємось чи висловлюємо зацікавлення, дратуємось чи прикидаємось, привертаємо до себе увагу чи відвертаємо підозру. Лайком можна передати не менше почуттів та емоцій, ніж росіянам вдається лайкою.
Хоча ні, ми не те, що ми лайкаємо. Ми – те, що хотіли лайкнути, але стримались. Ми – невідправлені повідомлення та стерті пости чи твіти. Ми – листи-чернетки на пошті. Ми – наша соціальна невпевненість.
Ми дуже би хотіли видаватись такими, як ті наші пости і твіти, які оминають увагою, але для світу ми те, що у нас лайкають. Ми даремно ображаємось на це, бо забуваємо, що од лайкання найкращого більшість стрималося. Тому вимірювати все лайками – даремна трата часу та сил.
Люди не хочуть покидати соціалки, бо перетворили їх у свої зони комфорту, для зручности завісивши вікна ґратками. Це створення свого ідеального маленького ґетто.
Соцмережі – це місце для колекціонування. Творення свого капіталу. Злата, над яким хочеться чахнути. Тому у кожного є своя колекція, котру ніхто не бажає покидати. Маленький ідеальний світ, в котрий поринаємо з головою. Ми – ігрова ферма. Ми – свої та чужі тексти, котрими нашпиговано блог. Ми – збережені картинки вконтакті. Ми – фейворіти в твітері, котрі старожили там використовують як закладки. Себто ми – те, що відклали на потім. Ми – сторіз в інстаґрамі. Чиясь хвиля на саундклауді та плейлист у вконтакті. Ми – відмітки на чужих фотографіях в фейсбуці. Ми – частина чиєїсь колекції френдів та фоловерів. Ми – пандочки на ютюбі.
Людина витісняє все більше себе у віртуальну сферу, тому багато її особливостей невідривно пов’язані з мережею. Все частіше ідентифікація відбувається не із собою реальними, а із тим образом, котрий створений в мережі. Із його взлетами та падіннями, лайками та шерами. Од того люди вигадують собі віртуальне життя й проживають його щиріше, ніж справжнє. Од того депресію в сучасної людини можна розпізнати по тому, що її не радують навіть лайки в соцмережах.
Колись все зло світу пояснювали через недолюбленість, скоро ж його трактуватимуть через недолайканість.
Під впливом соцмереж змінюються й очікування та потреби. Колись у житті важливо було навчитися правильно розставляти знаки пунктуації та пріоритети. Тепер – правильно розставити горнята й книжечки до знимки, а до них геш-теґи для інстаґраму.
Ми більше не тексти, а цитати. Навіть уривки з цитат, вирвані з контексту.
Цей текст фактично постав із твітів, тому найкраще би сприймався в кількох картинках, по цитаті на кожну. І я зробив їх для Вас, аби мали можливість поширювати його в соцмережах. Перекладайте їх мовами світу. Підписуйте іменами знаменитостей та різних вискочок, аби якнайбільше людей це прочитало. Аби кожен та кожна могли впізнати щось від себе та додати чи заперечити. Злісно прокоментувати, залайкати чи в останній момент схаменутися і натиснути на хрестик.