До джерел національної єдности

Серед кожної національної збірноти є проблеми, які часто треба розглядати, не раз і не два до них вертатись та висвітлювати їх з усіх боків. Це т. зв. вічні теми. Ці теми "вічні" в тому розумінні, що вони є частиною основної проблематики громадського життя даного народу чи держави. Їх не можна вирішити відразу ні одним обіжником чи інструкцією, ні однією чи навіть кількома статтями в часописах. Не вистачають навіть хочби й часті зусилля над розвязкою даних проблем, коли ті зусилля непослідовні та не сягають до їх кореня. Тому до них треба часто вертатись у теоретичному висвітлюванні і в практичному вирішуванні.
До таких проблем належить увесь комплекс питань, звязаних з перевихованням даної національної збірноти і викорінюванням її застарілих національних хиб. Ці хиби є звичайно вислідом неприродного і підневільного історичного буття народу, або ще глибших причин, як расових, кліматичних, геополітичних умовин, тощо. Такі хиби були нераз головною причиною упадку цілих могутніх колись державних і національних організмів та поневолення їх на довгі століття. А тоді до хиб, що стали причиною політичного упадку даної національної збірноти, долучуються ще й інші, які витворилися в часі тієї суспільно-економічної і політичної неволі. Всі вони так глибоко закорінюються і так поширюються, що дана національна збірнота в деяких добах свого історичного буття просто затрачує свідомість їх існування, або усвідомлює собі це тільки частинно й поверховно, часто беручи наслідки за причину, або ще гірше: свої національні хиби вихвалює як — національні прикмети.
Але з часом, під впливом внутрішніх духових і суспільно-економічних перемін та зовнішніх поштовхів, приходить пробудження і ступневе національне самопізнання. У слід за цим усвідомлюється необхідність викорінити ці застарілі національні хиби, коли національне відродження має бути повне й сягнути до основ. Необхідність поборювати закорінені національні хиби особливо чітко проявляється у переломових хвилинах, на грані двох епох, коли заіснує можливість повної моральної обнови народу та виконання ним його історичного призначення. Таку саме велику добу переживає тепер український нapід, коли йде на всесвітню міру кривавий змаг за будову нового укладу політичних, національних і суспільно-економічних сил м. і. також на українських землях і для українського багатострадального народу.
В таку то величню і неповторну пору слід нам глибоко застановитися, всебічно висвітлити і послідовно та з самовідреченням попрацювати над одною з передумов нашого повного відродження, над скріпленням національної єдности і солідарности серед усіх членів українського національного орґанiзмy, без огляду на їх реліґійну, обрядову чи клясову приналежність.
На цю тему в нас нераз уже писали й говорили, та все ж таки повного зрозуміння її немає і в практиці вона нераз проявляється у схибленому виді. Бувало часто й таке, що ті, які мали повно на устах фраз про національну солідарність, на ділі викликували — національне розєднання. Робили це свідомо й несвідомо. Свідомо тоді, коли з демагогічних, партійних, гурткових чи й особистих мотивів відсуджували від чести й патріотизму, а то й від української національної приналежности, поодиноких українців, чи навіть цілі їх групи. Несвідоме розєднання проявлялось деколи тоді, коли доходили до голосу різниці культурних умовин, виховання і світогляду підчас практичної зустрічі та співпраці українців, що походили з різних займанщин. Такі прояви зустрічаємо не тільки серед українців, але й серед усіх тих народів, що довгі часи були позбавлені нeзaлежности та були поділені чужими державними кордонами.
Тут треба признати, що в останніх часах свідомість того, що нас єднає та що розєднує, стає чимраз більш загальна і сягає чимраз глибше. Ми були і є свідками нераз просто стихійного прояву української національної солідарности, яка обхоплювала всі верстви нашої суспільности. Але, на жаль, вона частіше виступала тільки в сфері почувань і не досить тривко, під впливом якихось зовнішніх поштовхів. Натомісць ще далеко до того, щоб вона, ця солідарність, була постійна та проявляла себе все і всюди — і в сфері почувань і в сфері розуму. Особливо в нашому політично-громадсько му житті ця єдність була досить рідким гостем. A проте треба ствердити, що в останніх часах і в цій ділянці ми пішли досить далеко вперед, доказом чого є м. і. зріст авторитету й послуху, яким тішиться серед українців Галичини та цілої Генеральної Губернії наша єдина і всеобіймаюча суспільно-громадська організація — Український Центральний Комітет та підпорядковані йому низові клітини. Ці останні, Окружні й Повітові Комітети та Делеґатури, здобувають собі признання й авторитет настільки, наскільки вони вив’язуються зі своїх важливих і відповідальних завдань.
Щоб наша національна солідарність виступила у цій відповідальній хвилині в цілій повноті та проявляла себе у всіх ділянках нашого національного, культурного і суспільно-економічного життя, праця над її скріпленням мусить зачатися від основ українського народу, від найнижчих його клітин, т. зн. від родини. Коли родинне життя в якомусь народі є в стані морального розкладу, коли в подружжях, між батьками і дітьми, братами й сестрами немає згоди і любови — такий нарід є над берегом пропасти.
В нашому народі почуття родинної спільноти ще назагал дуже сильне, бодай тут у Галичині. Одначе цю родинну спільноту часто розбивали сварки і спори за маєткові наділи, за землю між дітьми і батьками, між братами і сестрами. Це випливало не тільки з надмірного індивідуалізму наших людей, але також з господарських відносин та з законодавства, що наші селянські господарства довели до крайнього роздрібнення. Нам необхідно, поки нема ще відповідного законодавства, ввести правний звичай неподільности хліборобських господарств, з тим, що батьки і єдиний наслідник на господарстві матимуть обовязок дати рівновартне вивінування іншим дітям, посилаючи їх до вищих шкіл, до ремесла, торговлі, промислу, тощо.
Ці спopи за землю, за "морґи", ще в більшій мірі, ніж у родинах, розривали в нас почуття родової спільноти. А власне почуття кровної приналежнoсти до одного роду є тим вищим звеном, з якого повстає почуття племінної, а відтак національної єдности всіх членів одного народу, що говорять одною мовою, мають спільні або дуже подібні звичаї, побут, культуру та найголовніше — спільну історичну традицію.
І тут ми доходимо до суті справи. Коли ми до дна пізнаємо суть української історичної традиції, її творчі й руйнуючі начала, тоді наша національна солідарність матиме сильні обнови, що випливатимуть з духа нашого народу і з духа нашої землі. Тоді ми навчимося цінити та слухати національний авторитет, який має на це історичне право і своєю діяльністю вспів уже доказати, що на це заслужив. Тоді український нарід ясно усвідомить собі, в імя чого він має бути солідарний і яке його історичне призначення. Національна єдність і сoлiдарність не буде тоді однобічна, відрухова, маніфестаційна, але постійна, розумна, всеобіймаюча.
М. П.

14.05.1942

До теми