Наближається премієра знаменитої комедії знаменитого українського драматурга Миколи Куліша: Львівський Театр ставить пєсу "Мина Мазайло". Коли ми на початку двічі вжили слова "знаменитий", то це властиво ніяке перебільшення, можна б сказати — скромність. Ставить цю пєсу відомий український драматичний артист Осип Гірняк.
Застрічаємося з ним в Літературно-Мистецькому Клюбі. Я всього два роки був із большевиками, а він на власній шкірі зазнавав щастя бути одним із "будівничих найпередовішої в світі країни" повних 23 роки. Від першого дня, від народження тієї кривавої потвори, що називалася Совітським Союзом, аж до приходу, німецьких військ О. Гірняк жив в Україні. Працював у театрі. На його очах, за його участю розвивався чудовий український театр. Він був свідком його народження, чудового росту, а потім загибелі. Був заприязнений і якнайтісніше співпрацював з усіми тими людьми, що їх імя ніколи не загине в українському народі. З теми, що склали своє життя, задивлені й закохані до безтями в Україну. Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Остап Вишня, нарком освіти Скрипник, Досвітній, Майк Йогансен, Яловий, Микола Куліш та інші. Про них усіх розказує. Про їх життя, працю і смерть. А вони — це ж живі уривки історії української культури. Він, Осип Гірняк, їхня жива хроніка. Разом із ними працював, радів і терпів.
З театром уперше зустрівся Гірняк у 1916 р., в часі першої світової війни. Як підхорунжий Січових Стрільців брав участь у виставах Львівського Театру "Бесіди", якого директором була тоді славна наша артистка К. Рубчакова і якому підчас цих воєнних часів щиро і безкорисно допомагали січові стрільці з львівської станиці. Опісля разом із Галицькою Армією та разом з іншими українськими акторами — Бучмою, Copокою, Бенцалем і т. д. — О. Гірняк перейшов за Збруч, де ці галицькі артисти-вояки оснували у Винниці театр ім. Ів. Франка. Там він зустрінувся з учнями Леся Курбаса — Калином, Лопатинським, Гнатом Юрою та ін.
Воєнна хуртовина поволі вщухала. Рік 1922. Лесь Курбас заснував у Києві свою театральну майстерню "Березіль". Сама назва майстерні взята із слів знаменитого норвезького письменника Бернзона: "Я вибираю березіль тому, що він ламає все старе і новою весняною течією вривається в життя". Курбас поділив працю в своїй театральній студії на чотири майстерні. Три перші готували акторський нарибок, четверта обєднувала акторів старших, професіоналів. Хоч праця в майстернях ішла безперебійно, все ж таки театр не грав ще повних два роки. За той час студіювали основно театральне мистецтво, здобували всесторонню театральну освіту.
"Джіммі Гіґґінс", інсценізація повісти Ант. Сінклєра, це була перша премієра "Березіля". А далі: "Макбет" Шекспіра та Кайзера "Ґаз", виставлений акторськими засобами першої майстерні. Та це ще не був оформлений справжній театр. Він повстав згодом, коли Курбас зєднав першу майстерню з четвертою та надав назву Театр "Березіль". Актори жили за той час власними коштами, власним промислом. Працювали на удержання, як хто міг. Нпр. Гірняк і Бучма працювали робітниками на цукрозаводі в Бровках біля Києва. За два роки "Березіль" дістав першу підмогу від української кооперації. Після двох перших премієр "Березіль" є на удержанні державного театру і працює далі в Києві.
В 1926 р. театр переїздить до Харкова, як столичний театр. І власне на цей час припадає період найкращого розквіту театру, час його найбільшої слави. Тоді ставляться найкращі премієри, м. ін. "Мина Мазайло" М. Куліша. Театр тісно звязаний із життям і народом, відзеркалює його пориви та змагання. Слава "Березіля" переступав межі України та Сов. Союзу і доходить до Зах. Европи.
Та прийшов злощасний 1933 рік. З Україні шаліє наймит Сталіна — Постишев. Голод, терор і жах запанували всюди. Йдуть арешти за арештами. Процеси, заслання, розстріли чергуються в несамовито швидкому темпі. Дня 26. грудня 1933 року арештують у Москві Леся Курбаса. Чергового дня арештують у Харкові Гірняка. На день раніш арештований Остап Вишня. Арештований і письменник Ірчан та інші. Курбаса під замітом приналежности до УВО засудила й вивезли на далеку північ. По сьогоднішній день за ним загинув усякий слід.
Всі ці арешти попередила смерть Миколи Хвильового, що гонений аґентами ГПУ, наложив на себе руку. Арештування українських письменників, членів "Вапліте" і Ялового, найближчого друга Хвильового (він, Досвітній і Яловий творили "трьох мушкетерів") до живого заболіли автора "Вальдшнепів". Він протестує проти арешту Ялового, протестує всюди, де тільки може. Клопочеться про його звільнення. Але всі його заходи даремні. Коли дня 11. травня 1933 р. заарештували Ялового, Хвильовий цілий день 12. травня клопочеться, щоб йому помогти. Заодно дзвонить до наркоматів. Його телефони без відповіді. Петля затискувалася. Це був знак. На день 13. травня в ранкових годинах прийшли запрошені Хвильовим до його мешкання Досвітній і Куліш. Розмовляли, пили чай. Хвильовий грав на гітарі. Був у доброму настрої, заспокоював їх. І раптом перепросив своїх гостей та перейшов до другої кімнати, до свого кабінету. Ніхто з них двох нічого не сподівався. Аж раптом із другої кімнати почули постріл. Побігли негайно туди. Хвильовий сидів у фотелі, револьвер ще був теплий від стрілу, але сам письменник уже не жив. Усяка поміч була неможлива.
Залишив Хвильовий записку, в якій написав, що арешт Ялового вважає розстрілом цілої своєї ґенерації. Попередньої ночі перед своїм самовбивством Хвильовий знищив, відібраний із друкарні, свій роман "Комсомольці".
Смерть Хвильового викликала велетенські, стихійні демонстрації. Вся Україна зрозуміла, що для неї надходить чорна година, коли її палкий трибун не встоявся. Його похорони, хоч переведені в шість годин після смерти, все ж таки перемінилися в стихійну демонстрацію. Люди покидали працю, студенти залишали зайняття в університеті й інших високих школах. У почесній сторожі, біля домовини Хвильового в Клюбі Блакитного, стояли: Курбас, Тичина, Куліш і Досвітній. Смерть Хвильового була знаком тривоги для всієї України. Була й знаком для початку нагінки Москви проти України й усього, що українське. Почались масові арешти, вивози, розстріли.
(Док. буде)
[Краківські вісті, 12.05.1942]
(Докінчення)
На деякий час доля звязала Осипa Гірняка з Остапом Вишнею. Сиділи вони оба в одній камері. Разом їх засудили й вислали в той самий табор у Чібю в Комі АССР. Після вбивства Кірова, безумовно зааранжованого Сталіном в 1935 р. Вишню внаслідок репресійних заходів вислали на Печору (Соловки). Разом з ним заслали й українського письменника Ґжицького. Куліша, арештованого в 1935 разом з Курбасом, також заслали на Соловки.
Гірняк, засуджений на 3 роки, відбув свою кару. В 1936 р. формально звільнений, але в Україну повертатись не може. Комендант табору заставляє його ще 3 роки залишитись в цім "лагері" та доручає йому працю мистецького керівника таборового театру. Щойно в 1940 р., коли червона орда рушила на захід, Гірняк переїздить в Україну й улаштовується на посаді мистецького керманича колгоспного пересувного театру в Черкасах, а далі в 1941 переїздить до Києва до театру юного глядача.
Прийшла війна. Німецькі війська йдуть нестримно вперед. В Києві, як зрештою в усьому Сов. Союзі, метушня, безголовя. Евакууються всі більші і менші міста. Гірняк разом з іншими акторами в поїзді, виїздить на схід. Але в Харкові Гірнякові та його дружині вдається втекти з поїзду та скритися в підвалі якогось дому. Ще 28 днів, заритий у вугілля, ожидає приходу німців до Харкова. А тоді вже переїздить до Львова.
Гірняк Осип у Львові. Дирекція Львівського Театру запрошує його до праці на посаду режисера. Гірняк береться за роботу. Ставить пєсу "Мина Мазайло". Ставить із власного примірника, що його врятував і привіз із собою. Дивлюся зворушений на оцю невеличку книжечку в червоній обгортці, з портретом саме Гірняка в характеризації Mини-Мазайла. На книжечці дедикація автора Миколи Куліша для актора Осипа Гірняка: "Тому, хто створив на українській сцені невмирущий образ Мини Мазайла, арт. Гірнякові, з тoвариською пошаною — М. Куліш 6/ХІІ 29". Примірник виданий Держ. Видавництвом України, доручив письменник акторові.
Над Україною пройшло стільки хуртовин і бур, пройшло ціле пекло большевицької неволі, але українське мистецтво залишилося незмінне і незломне як і народ, що відбудовуючи себе, завсіди вмів навязати до своїх найкращих традицій.
Мина Мазайло і Гірняк і Куліш — це власне ці символи, ці знаки доброї української традиції. Нема сумніву, що премієра "Мини Мазайло" українське громадянство Львова так і зустріне.
[Краківські вісті, 13.05.1942]