Сергія Рахманіна знають як політичного журналіста, що змушує найвищих посадовців України рахуватись із собою. Протягом останніх двох років він дедалі частіше залишає своє крісло в офісі «Дзеркала тижня», щоби поїхати у відрядження до зони бойових дій. Втім, запевняє, що не перекваліфікувався на воєнного кореспондента. Каже, що робота поблизу лінії зіткнення дає змогу краще зрозуміти все, що відбувається в українській політиці.

 

– 2 травня ми згадували трагічні події, що сталися в Одесі 2014 року. Нещодавно депутати тамтешньої міської ради вирішили змінити назви вулиць, перейменованих у процесі декомунізації. Майже одночасно із цим рішенням в іншому місті, яке має трагічний досвід весни 2014-го, – Маріуполі – місцеві політики закликають «зупинити нацизм», натякаючи на дії теперішньої української влади. Наскільки сьогодні, на четвертому році війни, можливий реванш проросійських сил в Україні?

 

– Кров під час Революції гідності обумовила війну. Олександр Пасхавер говорить: «Війна є сертифікатом правдивості революції». Це виклик і страждання, але водночас це певний шанс.

 

Джордж Орвелл, який був на війні в Іспанії, казав, що легкий доторк до війни може спалити наші мізки, але цей же доторк може їх прочистити та полагодити. Вона дала шанс нашим державі та політикам розпочати з нуля певні речі. І ми його почасти проґавили: згаяли час, з’явилася традиція списувати на війну незроблене. Із цієї точки зору реванш можливий.

 

Проблема, що реванш сприймають як суто механічну дію: мовляв, повернуться ті, хто був при владі, і буде те ж саме. Того самого не буде. Банальне повернення до влади Партії регіонів у вигляді «Опозиційного блоку» не означає реваншу. Повернення у владу принципу придушення людської гідності означатиме реванш. Майдан відбувся саме через придушення гідності.

 

Сьогодні придушення людської гідності відбувається непомітно, в інший спосіб. Якщо раніше це пояснювали політичною доцільністю, то тепер – питаннями безпеки чи необхідністю відстоювати патріотизм. Придушення гідності, придушення свобод є жахливим, неприйнятним, неправомірним, незалежно від того, під яким гаслом це відбувається. Сьогодні це реванш без фізичної зміни влади. Принципи, якими користувалися у попередній владі, фактично, взяті на озброєння теперішньою владою. І з такої точки зору реванш можливий.

 

Що ж до власне проросійських настроїв, то в Україні велика кількість людей, які не поділяють принципів  Революції гідності. Країна лише 2014 року отримала незалежність. Більшість усього, що було нашою державою до того, лишалося декоративним. Підмурок незалежності, усвідомлення суверенітету заклали лише 2014-го. Цей процес буде тривалим. Кількість людей, які усвідомили себе як громадяни, як українці, є більшою, ніж три роки тому. Головне, що зросла кількість активних громадян, які живуть за принципами Революції гідності. Це означає, що реванш у класичному розумінні, у розумінні вектора розвитку країни, неможливий.

 

– Ви зауважили, що влада в Україні використовує війну для пояснення якихось заборон чи своїх невдалих дій. Із цим пов’язане ще одне неприємне для українського суспільства питання – Мінські угоди. У декількох останніх статтях ви говорите, що Україна повинна вийти з Мінського процесу. Чому він не працює?

 

– По-перше, дорожньою картою руху не може бути документ, що суперечить Конституції.

 

По-друге, Мінські угоди, попри те, що в них є позитивні моменти, були мертвонародженими із самого початку, адже фактично не враховували українських інтересів. Цей документ був синтезом двох планів, один із яких писали в Москві, інший – у Берліні. Він не має перспектив розвитку ситуації після закінчення війни.

 

По-третє, не можна говорити про перспективність того, що не працює. Вийдемо ми з Мінських угод чи ні, будуть вони продовжені чи денонсовані – вони не працюють. І це визнали всі учасники переговорного процесу.

 

Мінські угоди вже приречені. Питання лише в тому, чи замість них буде щось інше, чи їх насичать новими положеннями. Зараз це лише умови припинення бойових дій і мрія про те, якою може бути подальша доля цих територій за умови, якщо… За цим «якщо» є ціла низка обставин, через які Мінські угоди виконані не будуть.

 

– Тобто українська сторона цього документа із початку не сприймала всерйоз?

 

– Взимку 2015 року не було бажання воювати далі, не було розуміння, що робити далі. Щоби зменшити кількість жертв, українська влада пішла на ті вимоги, що висувала Москва. Задум був таким: Мінські угоди дозволяють, з одного боку, припинити бойові дії, з іншого – підтримати санкції проти Росії. Мовляв, це єдиний ефективний спосіб впливати на Москву та чекати, що буде далі. Коли українська влада давала згоду на Мінські угоди, то думала, що все одно зможе не виконувати домовленостей і що інша сторона їх все одно не буде дотримуватись.

 

– Які пункти повинен містити альтернативний план?

 

– Залежно від того, яку концепцію ми приймаємо. Проблема в тому, що ми ніколи не замислювалися про стратегію розв’язання цієї ситуації. Усе, що до цього робила Україна, – реагування на пожежу. Проблеми війни, миру, деокупації та реінтеграції не розглядали як сталий ретельний план. Цей документ має базуватися на об’єктивній інформації, на аналізі ситуації та наших можливостей, на вивченні зовнішніх чинників. До цієї роботи мають бути залучені всі, хто володіє необхідними даними, хто може запропонувати якісь розв’язки. Цей план має передбачати довгий перелік дій на роки, з урахуванням різних форс-мажорів.

 

– 2 травня у Сочі Путін та Ангела Меркель спільно заявили, що альтернативи Мінським угодам немає. Вихід України з цього переговорного процесу викличе незадоволення не тільки у наших ворогів на Сході, а й у наших союзників на Заході. Як відмовитись від Мінських угод і зберегти лояльність Заходу?

 

– Позиція та логіка Берліна, Києва та Москви не можуть збігатися. Адже кожна держава має власні інтереси, а їхні очільники мають обов’язки перед своїми громадянами. Не можна примусити Путіна любити Україну, не можна примусити Берлін воювати за Україну. Це ми себе загнали у пастку, коли погодилися на ці угоди. Але це не означає, що їм немає альтернативи.

 

Для початку, вихід із цього процесу означає юридичне і практичне доведення того, що Мінські угоди не виконуються і не можуть бути виконані. Коли ми говоримо, що для них немає альтернативи, ми не працюємо над альтернативним планом. А якщо з Мінських угод вийде Москва? Що ми тоді говоритимемо? Це треба пояснювати на Заході.

 

Також нам треба доводити, що Мінські угоди порушує перш за все російська сторона. Понад те, вона не збирається їх виконувати. Є дуже важливий момент: проміжне рішення Міжнародного суду ООН, де Росію фактично визнано стороною Мінського процесу, а не посередником. Це дає підставу представляти Москву як дійову особу цього конфлікту. До них можна висувати такі ж вимоги, що висувають до Києва.

 

Питання відповідності Мінських угод національним інтересам України до порядку денного повернула блокада торгівлі з окупованими територіями. Наскільки виправданим був цей крок з огляду на те, що неконтрольовані райони Донеччини та Луганщини приносили життєво важливі енергетичні ресурси нашій країні?

 

Ми загнали себе у ситуацію, коли будь-який рух є неправильним. Тож треба зважати, яке із лих є гіршим. Ще 2014 року РНБО ухвалила цілу низку заходів, що мали послабити енергетичну залежність України від окупованих територій, передбачали диверсифікацію постачання енергоресурсів і модернізацію енергетичного комплексу. Жоден із цих кроків не було зроблено.

 

Була б блокада чи ні – питання «що робити із нашою енергетикою?» постало б все одно. Якби АТО не називалася б АТО, Росія була б відкритим агресором, а окуповані території офіційно було б визнано окупованими, ми б торгували з окупантом усупереч міжнародним документам? Якщо наша держава не спроможна вижити без вугілля з окупованих територій, ми маємо щось робити. Погано, що три роки ми витратили на бездіяльність.

 

Сьогодні сама ситуація змушуватиме робити певні речі: модернізувати електростанції, переходити на сонячну енергію, запровадити режим енергозберігання, провести аудит енерговитрат виробництва, нарешті диверсифікувати джерела енергоресурсів. Не буває проблем, що не мають розв’язання. Набагато простіше пояснити, чому чогось не треба робити, ніж шукати можливостей це вирішити.

 

Реакцією на блокаду з українського боку стала націоналізація українських підприємств, що здебільшого належали Ринату Ахметову, окупаційною адміністрацією на Донеччині та Луганщині. У команді президента цей крок трактували як частково позитивний: мовляв, деолігархізація України успішно триває, ще один олігарх втрачає свій вплив. Ви поділяєте думку про те, що деолігархізація триває?

 

– Я не можу сказати, що в Україні відбувається деолігархізація, в умовах, коли президентом є олігарх. Наочних прикладів цього процесу я не побачив. Зараз ідеться про перерозподіл сфер впливу між різними групами з урахуванням апетитів конкретних осіб у владі, зокрема президента. Вплив олігархів був і залишається суттєвим.

 

Зрозуміло, що цей вплив зменшується через об’єктивні причини: війна, економічна криза та захоплення територій і активів. Але загалом їхній вплив – на економіку, на владу, на громадську думку – нікуди не подівся. Усі історії, пов’язані з ослабленням олігархів, – втрата «Приватбанку» Коломойським, зменшення прибутків Пінчука, захоплення активів Ахметова – це обставини, що стосуються війни або внутрішніх бізнес-воєн.

 

– Блокада торгівлі з окупованими територіями також підтвердила, що у парламенті немає єдності між політичними силами. Чи можуть позачергові парламентські вибори стати вирішенням цієї проблеми?

 

– Законодавча, представницька гілка влади, можливо, є найважливішою. Головний недолік Верховної Ради у тому, що її діяльність найпомітніша. До Президента, Кабміну та судів у нас менше запитань, бо вони менш публічні.

 

Я б не казав, що парламент не працює. Я б казав, що він працює не завжди ефективно, не так, як це міг би робити парламент країни, що потерпає від економічної кризи та воює. Чи має він бути переобраним? Як розв’язання проблем дочасні вибори можна розглядати, якщо є впевненість, що наступний парламент буде якісно кращим, ніж теперішній. Якби вибори проводили зараз, такої різниці не було б. Дочасні вибори зараз стали би просто випусканням пари, це був би радше психологічний момент. На жаль, нам потрібен іще якийсь час, аби парламент суттєво оновився.

 

У квітні лідера «Радикальної партії» Олега Ляшка викликали на допит до Національного антикорупційного бюро. Пізніше у Спеціальній антикорупційній прокуратурі розповіли, що політик ображав, насміхався зі слідчих під час допиту. Це можна сприймати як символ відсутності авторитету в антикорупційних органів та навіть безрезультатності змін у сфері боротьби із корупцією. За яких умов про цю реформу говоритимуть як про успішну? Чим для цього має пожертвувати теперішня влада?

 

Сама собою поведінка Ляшка не є підтвердженням чи спростуванням ефективності чи неефективності антикорупційної політики. Якщо ви пориєтесь в історії, подивитеся на часи, коли Роберт Кеннеді починав боротися з американською мафією, то Хоффа та його посіпаки поводилися із державними структурами не менш зухвало.

 

Та я не думаю, що боротьба із корупцією є ефективною. Не тому, що для неї бракує відповідної законодавчої бази, не тому, що бракує якихось структур. Бракує двох системних речей.

 

Перша – чітка державна антикорупційна політика. Я не бачу беззастережного уявлення посадових осіб, що із корупцією треба боротися. Хтось із них є частиною корупційних схем. Хтось намагається боротися, але відбувається лише косметичними змінами. Хтось не усвідомлює, наскільки це глибоко. У когось взагалі відсутній інстинкт самозбереження, адже боротьба з корупцією означає завалення державного апарату, отже, і їхніх посад.

 

Друге – будь-яка боротьба з корупцією буде позбавлена сенсу без реформи судової влади. Є брак якісних кадрів у НАБУ, антикорупційній прокуратурі, Генеральній прокуратурі, у МВС. Є брак досвіду ефективної боротьби із корупцією. Є спротив системи. Є чіткі зв’язки між корупціонерами та людьми із влади. Але без судів, які б ухвалювали вироки за результатами боротьби, цей процес буде приречено. Без двох-трьох бездоганних процесів із чіткими вироками психологічно ніхто не переконається у тому, що з корупцією борються. Судів не змінюють, адже у теперішньому вигляді вони вигідні тим, хто утримує владу. Це система розв’язання власних проблем, задоволення власних інтересів.

 

Умовою ефективної реформи може стати якісна зміна політичних еліт. Після Євромайдану ми цього не побачили. Чому громадянському суспільству України, яке виявило свою силу, допомагаючи армії та починаючи реформи, не вдається створити політичної альтернативи теперішнім проолігархічним партіям? Коли це може статися?

 

– Еліти зміняться природним шляхом. Вони формуються повільніше, ніж нам хотілося б. З іншого боку, цей процес невблаганний.

 

Політика – це казан, довкола якого стоять різні люди. Непомітно вони впливають на вміст казана. Це вариво, у якому постійно щось змінюється. Ми зможемо говорити, що ситуація змінюється на краще, коли зможемо ці зміни помацати. Поки що є лише певні натяки на це: речі, які сталися за три роки, але які не справляють враження системних змін.

 

Можна говорити про зміни незворотного характеру тоді, коли держава визначиться не із тридцятьма, а із двома-трьома пріоритетними напрямками реформ, коли там вона акумулює всі наявні ресурси. Коли запрацюють два-три загальнонаціональні проекти, які можна буде назвати «перемогами» без лапок, тоді можна прогнозувати зміни у політикумі.

 

Думаю, що це зміниться тоді, коли маса людей, які мислять стратегічно і зацікавлені у реформах, буде значною. Тоді ми пройдемо точку неповернення: хоч що буде далі, відкат буде неможливим.

 

Поки що ми хитаємось. Суспільство змінюється, кількість активних людей, навіть якщо вони розчаровуються, зростає. Вона вже більша, ніж 2013 року. Та можна говорити про незворотність процесу, якщо є історії успіху. Успіхів у нас наразі немає.

 

Розмовляв Михайло ДРАПАК

 

12.05.2017