(Гумореска).
Др. Юрій Залізний серіозно призадумався: чи не підводить його часом таки рідна сестра?
Сестра-сестрою, а рід все ж таки жіночий.
Коли перед сьоми роками, інколи в приступах сентименту, брав сестрінка Ігорчика на руки й остентаційно саджав його собі на акуратно вигладжені штани, сестра всміхалася поблажливо й ніби то сварила: — Час би вже тобі було такі власні мати, стариґане... Ще рік, ще два й не то мої діти, але ціла „Бесіда“ буде тебе прозивати „вуйком Юрком“...
Потім вже без обиняків приступала до речі й голосом покійної мами давала науки:
— Тільки нехай тебе Панбіг заступить перед якимсь молодим вітрогоном... На твій вік потрібно тобі жінки й господині до хати, а не „реформаторки“ жіночого питання, — очевидно — додавала на оправдання за гострий тон — оскільки про діти загалом ще думаєш.
Юрій вдавав, що не чує. Уважніше нахилявся до Ігорчика, але в душі був невдоволений з балачки сестри.
— Заздрісна небога, що власна „перша молодість“ пятами накивала — думав — тай мені рада б якусь „у старшому віці“ підсунути. А втім Юльця мала все добре серце... може має яку приятельку з молодих літ і хотіла б їй прислугу зробити...
Та др. Ю. Залізний твердо держався народньої пословиці: „Як упасти — то з коня, а не шкапи“ і... ждав.
Один друг оженився, другий, третій вже навіть розвестись вспів, а Юрій все ще ждав.
Зачав частіше заходити до сестри. Щораз тепліше горнув Ігорчика та його молодшу сестричку до своїх старопарубоцьких грудей, але сестра якось перестала йому згадувати про женячку і словом не згадувала більше.
Боліло це д-ра Юрія. Невже ж би рідна-рідніська сестра була того переконання, що йому вже раз на все ворота до подружнього раю зачинені?
Не втерпів др. Юрій Залізний та й якось за недільним чаєм у сестри сам зачепив де питання.
— Чули? — звернувся до шваґра й сестри — в суботу бере шлюб радник Ситко... кажуть, що бере дівчину ледво зо шкільної лавки... Хе... хе! Якби я так, — зиркнув крадьки на сестру, яке вражіння зробить на неї це його зухвальство — мав ще колинебудь зробити таку „дурницю“, — поклепав шваґра по плечу — то ніколи не брав би такого жовтодзюба... Розумію жінку старшу, статочну, таку, як ти колись згадувала...
Але Юльцею щось аж підкинуло: — А власне, як женитись тобі, старшому чоловікові, то тільки з молодою... Тим старшим в голові перевернулося від якогось „фемінізму“... та „самостійности“... їм все ще здається, що мужчини на війні, а вони дома рядять, як хочуть... Видиш, щойно молоді дівчата зрозуміли правдиве призначення жінки, як матері й подруги... Тепер дівчата з вищою освітою, бувалі, а не мають інших вимог, як виховувати діточок і дбати за чоловіка й дім... Я тобі щиро раджу Юрчику, як уже женитись, то не з якоюсь старою „зварйованою“ феміністкою, а молодою дівчиною, що має такі самі погляди на подружжя і родину, як наша, покійна бабка, з дому Пєрацка...
Др. Залізний подивився уважніше на сестру: ідеї ваші ідеями, мода на них модою, але у всій дій балачці сестри щось непевне криється. Таж дурному сказати: перед сьоми роками радила брати старшу, а тепер коли до тодішного його віку прибуло ще сім років, заохочує брати молоду. Чи не криється в цьому якийсь підступ?
Сестра, сказано: жінка, серцем відчула вагання брата та й вияснила:
— Бо видиш, Юрчику, таке тепер настало, що повертаються старі часи. Скажи сам, Юрчику, що тобі прийшло б із такої жінки, що замість припильнувати дівчини в кухні, вхопила теку під паху тай полетіла до бюра... або вечором, скажім, замість зайнятись тобою, як прийдеш з канцелярії, звіялася на якісь жіночі сходини... бо мусиш знати, що ті молоді, мають ще й те добре до себе, що не признають окремих жіночих товариств...
Др. Залізний не зовсім второпав. Щось у голові не могло йому поміститися, щоб люди хай вже буде і жіночого роду, що пятьдесять років боролися за якісь ідеї, по пів століття боротьби добровільно, на один морг укогось німця (коли б хоч українець був той Адольф Гітлєр) відпекувалися тепер своїх ідей руками й ногами... Щось тяжко було це увірити Юрієві.. Ну, але, як Юльця так каже...
Потім, як дальший наслідок тої балачки, якось воно так зложилося, що сестра припадком знала таку панночку, що покінчила університет й зітхала до дітей і кухні, припадком якось пізнався Юрій з тією панночкою і припадком, можна сказати, відбувся їх шлюб.
Оженився др. Залізний та й вже не заходить до сестри попестити Ігорчика. Сказано, як є своє кубелечко, то нема чого до чужого, заглядати.
Аж якось у три місяці по шлюбі стрічає його шваґер на вулиці. Сміється вже здалека, мовляв сам колись з твоєю сестрою, брате, переживав медові місяці — знаю, поклепує фамілійно по плечу й буцім то й не дивується, чому тепер Юрія ні на „Бесіді“, на зборах жадних, ні на сходинах не видно.
Але Юрій і не ждав на таке питання: — Неволя, чоловіче... Сама нікуди з хати не виходить тай мене коло себе держить... Щоб тільки на сміхи по капелюх сягнув, вже як ящірка насторожилася: — Куди?
І щож маю робити? Як інколи дуже збере охота десь показатися між людьми, то мушу на старі літа до брехні втікати: іду до „дентиста“ зуб підлічити...
Нераз повернуся з таких „тайних“ зборів, чи віча, а душа аж рветься... щоб із кимсь поділитися своїми поглядами на ту, чи іншу річ.. а тут нема перед ким... бо жінка, найближча істота на світі, не має знати, що ти був на зборах... Кажу тобі інколи така мене досада 6epe! А часом і думаю собі: що вона винна небога? То той шваб... той шваб, що побаламутив нам жінок...
— Ну... ну... — потішив шваґер — так зле воно ще не є... часи зміняються... жіночі моди й переконання ще скорше... Ще ти діждешся, що твоя жінка у посли кандидувати буде...
— Ой не діждуся, шваґерку, не діждуся... Пятьдесять літ потребувала українська жінка на своє навернення. а я вже за старий... щоб дожити, як вона буде вдруге навертатися....
[Нова хата, 1936, ч.23, с.6]