Львівська скульптура другої половини XIX століття. Лекція.
***
Ви можете робити порівняння і проводити певні асоціації між давньою скульптурою, сучасною і тою скульптурою, про яку я буду говорити, тобто, скульптурою Львова другої половини ХІХ століття – частково початку ХХ століття.
Деякі скульптори, можливо, продовжили традиції Лоренцо Берніні. Цей скульптор був дуже модний в кінці ХІХ століття – особливо це стосується течії необароко. Необароко було дуже популярним напрямком в архітектурі та декоративно-монументальній скульптурі на Західній Україні в останніх двох десятиліттях ХІХ століття – частково в першому десятилітті ХХ століття.
Особливо велику шану дав цьому напрямку Петро Війтович. Ті скульптори, про яких я сьогодні буду говорити, також працювали в цьому напрямку. В другій половині ХІХ століття скульптори, які прикрашали будинки (сьогодні я буду говорити переважно про таких митців), пристосовувались під архітектурні напрямки.
У цей час панували напрямки історизму. Історизм як комплекс різних ретроспективних течій мав у цей час, у другій половині ХІХ століття, такі напрямки, як неоренесанс, неоготика, середньовічні стилі (неороманські, неовізантійські), а також необароко та неорококо. І наші львівські скульптори всі в тій чи іншій мірі працювали в цих стилях. Але ще були напрямки, не характерні для архітектури, а характерні для образотворчого мистецтва: академізм (тоді панівний напрям у світовому образотворчому мистецтві) та реалізм. Ці два напрямки між собою взаємодіяли. Можна говорити про розвиток у цей час скульптури академічного реалізму чи реалістичного академізму (а подекуди і барокового академізму). Це зрозуміло, тому що всі ці скульптори закінчували не одну академію. Вони намагалися часто якнайдокладніше передати і анатомію людини, і рух, у композиції, в об’ємі також застосовували академічні прийоми. Так що це було загальнопоширеним явищем.
Сьогодні буду говорити про Марконі, про його сучасників і послідовників ¹. Він мав дуже велику майстерню і школу. Також про іншого скульптора-монументаліста, який фактично також вийшов зі школи Марконі, – це Петро Герасимович. І такі скульптори, пов’язані з Герасимовичем та Марконі, як Вуйцик, Плішевський і Солтис.
Отож, спочатку про Леонарда Марконі.
Почнемо від початків його діяльності. Походив він із родини скульптурної, адже його батько, італієць за походженням, також був скульптором. І, напевно, Леонардо навчався в нього, в майстерні Ферранте Марконі. Потім він учився у Варшавській школі образотворчого мистецтва, в Академії святого Луки в Римі, й італійський неокласицизм, який тоді був популярний в Римі, вплинув на ранній період його творчості (це 1860-1870-ті роки).
Серед його ранніх монументальних робіт у 1871 році, коли Марконі працював у Варшаві, є оздоблення палацу Кроненберга, зокрема, відомі каріатиди в неокласичному стилі, які він виконав для цього палацу. Цей палац був сильно зруйнований в часи Другої світової війни, потім Польща хотіла його відновити, це тягнулося до кінця 1950-х років. Тоді, напевно, була зроблена ця фотографія каріатиди, але врешті-решт його розібрали. І ці скульптури Марконі відомі тільки по фото.
Натомість зберігся такий скульптурний фонтан. Він стояв на Банковій площі, зроблений був у 1866 році. Після Другої світової війни був реставрований і перенесений на вулицю Генерала Андерса.
З січня 1874 року Марконі працює вже у Львові. Його запросили з Варшави до Львівської політехніки. Він спочатку був, як зараз ми говоримо, позаштатним професором скульптури й орнаментального рисунку. З 1893 року став «звичайним» професором. Був навіть деканом будівельного чи архітектурного факультету у 1885-1886 роках. Відомий був як добрий педагог, мав здібності до викладання і дуже багато в нього було учнів, потім відомих скульпторів.
Його ім’я було відоме й поза межами Галичини, зокрема, в Італії він був обраний почесним членом Академії Пантеону в Римі.
Його скульптурна творчість головним чином була пов’язана з архітектурою. Він сприйняв ідею свого дуже близького друга Юліана Захарєвича. Захарєвич часто запрошував Марконі оздоблювати свої споруди.
Фактично з приїздом Марконі, від 1874 року починається активний розвиток декоративно-монументальної скульптури у Львові. В 1870-1880-х роках цей скульптор працює у стилях неоренесанс і неоготика.
Перші прикрашені ним львівські будинки – це корпуси Політехніки. Насамперед була зведена хімічна лабораторія (тепер хімічний інститут). Там Марконі створив рельєфи на фасаді (бачимо їх на ілюстрації в актовому залі). Потім будується головний корпус, і Захарєвич доручає Марконі прикрасити фасад головного корпусу. Це, зокрема, алегорії у високому рельєфі, вони розташовані в архівольтах над вікнами. Зокрема, бачимо дві алегорії – це «Слава» і «Наука». І, безумовно, відома трифігурна група на аттику, яка символізує інженерну науку, архітектуру та механіку – тобто, три основні факультети чи відділи тодішньої Політехніки.
Світлина Ігоря Мельника
Марконі мешкав тоді в будинку, нинішня адреса якого – Гоголя, 8. Він був збудований в 1874 році і, вірогідно, Марконі оздобив фасад цього будинку статуями атлантів.
Світлина Ігоря Мельника
Він тоді пробує різні техніки, різні матеріали. У 1876 році відливає в гіпсі різні твори і робить моделі дерев’яних скульптур, які були розташовані в бібліотеці Львівської політехніки. В актовому залі Політехніки він проектує (також у дереві) велику раму портрета імператора Франца Йосифа, ім’я якого носила тоді Політехніка.
У цей час – це перші роки його діяльності у Львові, а саме 1874-й, 1875-й, 1876-й – Марконі намагається вдосконалити технологію своїх монументальнrих скульптур і створює власну будівельну суміш, в яку входили подрібнене гідравлічне вапно, подрібнений вапняк і так званий романський цемент. І цю свою будівельну суміш Марконі робить на власній фабриці. Він засновує невелику фабричку в селі Велдіж (нині це село Шевченкове Долинського району Івано-Франківської області). І відразу, вже в 1876 році, декілька своїх скульптур в цьому матеріалі Марконі дарує Художньо-промисловому музею у Львові.
В цьому новому матеріалі виконує тоді ж, у 1876 році, каріатиди на фасаді міського казино на вулиці Академічній (тепер це бібліотека на проспекті Шевченка, ці статуї не збереглися).
Зразки своїх скульптур Марконі експонує в 1877 році, коли у Львові відбулась перша велика крайова аграрно-промислова виставка. Марконі тоді критикує програму скульптурного оздоблення галицького парламенту, Крайового сейму. Друкує ці статті у львівській пресі, і його погляди були враховані. Архітектор сейму Гохбергер переробляє цю програму скульптурного оздоблення. Проводиться конкурс у 1879 році, перший масштабний скульптурний конкурс у Львові, в якому Марконі бере участь. Він не отримує права на основні скульптури, але робить каріатиди на головному фасаді, скульптурний декор в інтер’єрі, зокрема, в головному залі А на зовнішній стіні головного залу зберігся круглий барельєф в стилістиці пізнього неоренесансну авторства Марконі. Всередині головного залу засідань сейму були виконані за проектами Марконі (не збережені нині) сидіння крісла маршалка (спікера) сейму і депутатів, а також трибуна. Це було вирізьблено в дереві.
Сходова клітка Галицького намісництва
В 1879 році, коли оздоблюється сейм, Марконі починає декорувати сходову клітку Галицького намісництва (це тепер Львівська обласна державна адміністрація). І робить – вже в алебастрі – балюстраду.
Він в алебастрі активно працює від 1879 року. Зокрема, в цьому матеріалі виконує головний вівтар костелу францисканок. Проект безпосередньо реалізовували Марконі і Захарєвич. Цей вівтар мав форму євхаристичного трону, з великим куполом-балдахіном на арках, і ще було п’ять мармурових статуй ангелів. Вівтар до нашого часу не дійшов.
Масове виробництво скульптур з алебастру Марконі розгорнув з 1870 року в селі Берездівці (нині Миколаївський район Львівської області). Він відкриває свою фабрику виробів з алебастру.
І ці комерційні успіхи дозволили йому побудувати власний будинок. Він одноповерховий, але все ж таки там була велика кімната для його майстерні. Це нині будинок на розі вулиць Антоновича та Русових. Тут він замешкав разом з численною родиною (Марконі мав семеро дітей – п’ять доньок і двоє синів).
У червні 1880 року він отримує консенс, тобто, юридичне підтвердження, право на скульптурні роботи, скульптурний промисел, як тоді казали у Львові. Але він не отримав аналогічний архітектурний консенс, що було його помилкою. Треба було йому все ж таки здати той екзамен і тоді би він не мав таких проблем, які потім в нього виникли.
Цим закладом алебастру в Берездівцях Марконі володів до 1889 року. У цей час він виконує в стилі неоготики скульптури химер на головному фасаді парафіяльного костелу в Стрию. Цей костел будується тоді за проектами Захарєвича та Долинського. Після того, як була велика пожежа, Стрий сильно постраждав, зокрема, треба було зовсім перебудовувати старий костел. Всередині Марконі виконує в своєму власному алебастрі амвон, який дійшов до нашого часу.
Але у 1889 році настає фінансова криза. І після цієї скрути Марконі закриває свою алебастрову фабрику в Берездівцях. Не полишає працювати в цьому матеріалі, але користується вже алебастром села Колоколин Рогатинського району (цим закладом володіла Олена Бармільська). З цього алебастру він різьбить у 1891 році балюстраду сходової клітки Галицької ощадної каси, нового тоді будинку (тепер це Музей етнографії). Також виконує в алебастрі вівтар парафіяльного костелу в місті Горлиці (тепер це Польща), а також п’єдестал погруддя Франца Йосифа I у львівському Палаці правосуддя.
Крім алебастру, він працює в кераміці, фаянсі й теракоті. У 1887 році засновується крайова станція керамічних дослідів при Львівській політехніці. Там у співавторстві Захарєвича, Марконі проектує численні вази. Дві такі вази з неоренесансним декором збереглися в збірці Львівської музею етнографії.
У 1880-1890-х роках Марконі прикрасив статуями зі штюковою ліпниною численні львівські будівлі. Він мав хист архітектора, робив креслення фасадів, намагався їх перетворити в самостійні художні твори. Колега митця, архітектор Тадеуш Мюніх про нього писав, що Марконі – архітектурний скульптор, але йому було недостатньо оздоблювати споруди, він, як сам говорив, «бавився в архітектора», брав участь майже в усіх архітектурних конкурсах тоді в Галичині. Писав Мюніх також, що в його мистецькому хисті сполучались три напрямки: архітектурний, рисувальний і скульптурний.
На загальнокрайовій виставці у Львові в 1894 році Марконі отримав похвальний лист за архітектурні проекти. Але досі він не здав цей іспит і не постарався, щоб отримати консенс архітектора.
Балкон музею Крушельницької
Такими синтетичними архітектурно-скульптурними творами Марконі можна вважати фасади кам’яниць на нинішній вулиці Крушельницької, що була заснована як вулиця Крашевського. Майже всі будинки тут не тільки декоровані скульптурами Марконі, але він брав участь і в проектуванні фасадів разом з архітекторами. Зокрема, будинок під №7 (це балкон із скульптурою орла), будинок №15 з різними алегоріями, будинок з атлантами на цьому ж будинку та будинок №19а з атлантами. На балконі будинку музею Крушельницької збереглися великі алегоричні статуї – також, можливо, авторства Марконі (це 1884 рік).
Разом з архітектором Вінцентом Равським-молодшим Марконі виконує неоренесансний декор фасаду будинку на вулиці Панській (тепер це вулиця Івана Франка, 2). Це типовий пізній неоренесанс, 1882 рік. Цей декор довгий час був у поганому стані. Та нарешті в 2015 році його вдалося відновити, реставрувати і тепер він має оновлений вигляд.
Характерні орнаментальні мотиви та форми фігур вказують на оздоблення Марконі низки кам’яниць, збудованих архітектором Гарматником. Зокрема, це сучасна вулиця Лепкого, дві спарені кам’яниці 10 і 12. Там є аттик скульптурний і різні алегорії, пов’язані з мистецтвом, на фасадах.
А у вересні 1880 року Марконі робить велику композицію на портику львівської ратуші. Це було зроблено для привітання імператора Франца Йосифа, який тоді, у вересні 1880 року, приїхав до Львова. Крім Марконі, там брали участь Захарєвич і маса інших художників і скульпторів. І була така композиція – це алегорія патріотизму, гостинності та мужності. Скульптура сфотографована була на початку ХХ століття, коли вона вже мала численні втрати. Остаточно вона була демонтована в кінці 1920-х років, коли була ґрунтовна перебудова інтер’єрів ратуші.
Технічні алегорії на колишньому будинку Дирекції залізниць (вул. Січових Стрільців, 3). Світлина Ігоря Мельника
В 1885 році Марконі працює над будинком по вулиці Третього Травня (тепер Січових Стрільців), 3. Це перший будинок дирекції Львівської залізниці. Фасад він проектує разом з архітектором Равським-молодшим, а самостійно розробляє програму скульптурного декору. Це численні алегорії: алегорія електрики, алегорія залізничного руху й інші символи.
Скульптура Александра Фальг'єра «Переможець у боях півнів» і скульптура Меркурія з аттика кол. Дирекції залізниць
А також великий масштабний скульптурний аттик з великою статуєю Меркурія, висота якого – 3,5 метри. Вірогідно, великий вплив на створення цієї статуї мали скульптури, які Марконі вивчав. Знав, зокрема, скульптуру в маньєристичному стилі Джамболонья, яка зображує Меркурія, а також статуя, яка зображує не Меркурія, а людину, яка біжить з півнем на руках. Ця скульптура називається «Переможець у боях півнів», скульптура Александра Фальг'єра [Falguire, Jean Alexandre Joseph. – Z], француза, яку Марконі, вірогідно, бачив. Зараз вона експонується в музеї XIX століття д'Орсе в Парижі. Зокрема, я сфотографував цю скульптуру з тилу, щоби порівняти подібну композицію вже Марконі на вулиці Січових Стрільців.
Учасники ініціативи "Врятуймо Меркурія!", 2012
Декілька років тому, як ви знаєте, скульптура, на щастя, була відреставрована. Натомість всередині, можливо, також слід реставрувати велику кількість барельєфів, орнаментальних композицій авторства Марконі, що знаходяться у вестибюлі цього будинку, на сходовій клітці. Це все в стилі пізнього неоренесансну. Дуже гарний є скульптурний плафон, на якому збереглася поліхромія.
Також у цей час виконуються дві статуї на порталі будинку на вулиці Ґроттґера (нині Смольського), 8. Це 1889-1890 роки. Вони мають схожість зі скульптурами на фасаді Дирекції залізниці, також дві алегорії.
І в цей час Марконі активно співпрацює з Іваном Левинським, продовжує співпрацю з Захарєвичем. Виникають перші вілли на Кастелівці. І, зокрема, одна з перших таких вілл будується на вулиці Марії Магдалини (тепер Кольберга, 6). Там є дві скульптури, алегорії в нішах, вірогідно, авторства Марконі.
Для майстерні (фабрики) Левинського Марконі проектує численні статуї Богоматері, які Левинський випускає в теракоті, майоліці, гіпсі. Вони експонуються на виставці 1894 року. А велика така статуя від 1899 року стояла перед костелом Святої Марії Магдалини. До нашого часу не дійшла.
Також на фабриці Левинського виконують у кольоровій майоліці медальйон у стилістиці Луки делла Роббіа, італійського скульптора XV століття. Це такий чистий неофлорентизм чи неоренесанс. Проект цього медальйону Марконі виконує в 1892 році. Він монтується на фасаді великого будинку на вулиці Снопківська, 16.
Найбільш монументальні, пов’язані з архітектурою скульптури Марконі були виконані в 1890-х роках. У 1891 році він завершив трифігурну групу – «Ощадність, промисловість та рільництво» на аттику Галицької ощадної каси. Центральна фігура Ощадності з факелом у руці була створена під впливом нью-йоркської статуї Свободи скульптора Бартольді. Статуя Свободи Нью-Йорку – це 1886 рік, а 5 років по тому Марконі виконує свою композицію. Але це не статуя Свободи, як іноді помилково її називають, а алегорія Ощадності у відповідності до колишніх функцій цього будинку. Зараз збирають гроші на реставрацію цієї композиції, тому що вона є в досить складному стані, особливо ця недолуга рука самої Ощадності.
Фасади цього ж будинку Марконі прикрашає вирізьбленими в теребовельському камені барельєфами. Це алегорія «Наук, Ремесл і Мистецтв» (серед них є і портрет творця цього будинку – Захарєвича). У вестибюлі за його проектами виконуються рельєфи та фігури грифонів на початку сходів.
Композиція групи «Ощадності» симетрична, вона замкнена в класичному трикутнику. І цю композицію Марконі вирішив повторити, точніше розвинути далі в наступному 1892 році, коли він робить велику кам’яну групу – «Тріумф Справедливості» на аттику Палацу правосуддя по вулиці Баторія (нині Князя Романа, 1/3). Сьогоднішній її стан гірший, ніж композиції «Ощадності» і також вимагає негайної реставрації, адже там є численні механічні розриви, втрати і в цілому ця група потребує стабілізації.
Палац справедливости (світлина 1890 року)
Ті скульптури, що були назовні, вони зараз дуже страждають. Тоді, в кінці XIX століття, вони були в нормальному стані, але в XX століття кардинально змінюється атмосфера: численні бензинові випари, атмосферні викиди. Тому ця технологія, якою користувався Марконі, зараз видається ризикованою. І, можливо, тому є такі численні втрати тих фасадних скульптур.
Апостол Симон з Преображенської церкви
Натомість ті скульптури, які він робив в інтер’єрі, добре збереглися донині, зокрема комплекс скульптур в Преображенській церкві у Львові. Працював він над ними 6 років – від 1890-го до 1896 року. Там є під центральним куполом 12 кам’яних статуй, це апостоли, зокрема, апостол Симон Кананіт, апостол Марко та інші.
Від 1893 року у стилістиці скульптур Марконі відбуваються зміни. Він поступово переходить від неоренесансу до необароко. Необароко тоді стає дуже модним у Львові. До прикладу, в цій стилістиці були зроблені кам’яні атланти «Ґранд-готелю» авторства Марконі, а також 8 статуй, що прикрашали електричний фонтан на загальнокрайовій виставці 1894 року. Тут можна згадати і статуї Берніні (так званий «Фонтан чотирьох рік» в Римі на П'яцца Навона, інші кам’яні фонтани в стилях флорентинського необароко). Тут також, як і в Берніні, в Марконі ці статуї символізують різні ріки Галичини. Вони були зроблені в цементі. Розібрані вони були, коли демонтували цей фонтан у 1906 році.
Також у стилістиці необароко проектує Марконі 4 статуї готелю «Жорж». Робить він їх в гіпсі. Ці гіпсові моделі були невеликі, десь висотою 50-60 см. Він прагнув правдиво передати оголене тіло в русі, те, що властиве для необароко. Не встиг реалізувати ці статуї в тривалішому матеріалі. Його модель використав Антоній Попель, коли відлив в цементі ці чотири скульптури, і як данину Марконі статуя Європи Попеля тримає погруддя, портрет Леонардо Марконі.
На фасадах готелю «Жорж», а також філії Австро-Угорського банку на вулиці Січових Стрільців, 9 Марконі виконує жіночі та чоловічі маскарони.
Вул. Ів. Франка, 117
Властиві його пізній творчості технічні прийоми, іконографічні мотиви бачимо також на фасадах будинків в стилі неорококо в кінці 1890-х років. Це статуя Богородиці з малим Христом на фасаді вілли (нинішня адреса – Івана Франка, 117), ліпнина та погруддя Міцкевича на фасаді будинку по вулиці Івана Франка, 104 і також велика статуя цього ж поета на будинку по вулиці Івана Франка, 28 (там, де був жіночий навчальний заклад імені Міцкевича).
Світлина Богдана Скаврона
Свій хист скульптора й архітектора в одній особі Марконі застосовував також у пам’ятниках і нагробках. Так він ще в 1875 році проектує надгробок Гославського на цвинтарі в Станіславові. Тепер це один із небагатьох пам’ятників, який зберігся в центрі Івано-Франківська на старому цвинтарі.
У 1877 році створює проект пам’ятника Софії Хшановської біля замку в Теребовлі. Цей пам’ятник був реалізований в 1900 році скульптором Бохенеком. Вірогідно, він використав цю модель Марконі.
Виконує також проект мармурової меморіальної таблиці Фредерика Шопена для варшавського костелу Святого Хреста.
І звертається до цвинтарної скульптури, причому водночас працює і як архітектор, і як скульптор. Зокрема, оцей неоренесансний гробівець барона Адама Гайдля, що має чисто архітектурну композицію. Це стилізований античний храм близько 1887 року.
Натомість фігуративний пам’ятник – це так звана «Дзюня», вірогідно портретна статуя дівчинки біля хреста, 1881 рік.
До меморіальної скульптури слід віднести також мармуровий пам’ятник поетеси Марії Бартус у львівському костелі домініканців, спільна з Захарєвичем робота 1888 року.
Найбільш плодотворні часи для створення пам’ятників у Марконі це були 1890-і роки XIX століття. Найвідоміша його робота – це пам’ятник письменника Фредра у Львові. Він переміг на конкурсі проектів у 1892 році. Довгий час опрацьовував гіпсову модель, потім вона була відлита в бронзі та урочисто відкрита в 1897 році. Так виглядав цей пам’ятник в кінці вулиці Академічної (так званій площі Академічній). На тому місці зараз стоїть пам’ятник Грушевському. Сам пам’ятник Фредра нині міститься у Вроцлаві.
Другий великий проект Марконі – це був пам’ятник Костюшка в Кракові, над яким він довго працював, починаючи від 1893 року. Якщо монумент Фредра більш статичний, спокійний, то в даному випадку Костюшко вітає народ, скульптор представив його в динаміці як вершника, на затриманому в русі коні. Перед смертю Марконі встиг закінчити лише гіпсову модель, яка мала чверть натурального розміру. А роботу над монументом завершив його зять Антоній Попель. Сам пам’ятник мав висоту 5 м 60 см. Був відлитий у бронзі та встановлений в 1901 році. Спочатку він стояв на площі Ринок, на Маріацькій площі. Потім, коли був знищений німецькими окупантами, був реконструйований і перенесений на Вавель, де він зараз і стоїть.
Менше уваги Марконі приділяв штамповій скульптурі. Робив портретні погруддя, плакетки (зокрема, портрет Юліана Захарєвича був виконаний у сріблі, бронзі та міді). Також був зроблений медальйон Фредра, відлитий у бронзі.
В останні роки життя (це 1897-1899 роки) Марконі зустрівся з ворожим ставлення до себе з боку художніх критиків і деяких колег, особливо Баронча, хоча Баронч був дуже заможною людиною і він ще й отримав замовлення на пам’ятник Яну ІІІ Собеському. Але він постійно конфліктував з усіма львівськими скульпторами, зокрема, з Марконі. Він скаржився на Марконі у львівські газети.
Юліан Захарєвич
Тяжким ударом для Марконі стала смерть Захарєвича в грудні 1898 року. І тоді ж, в грудні 1898 року, закінчився судовий процес між Марконі й архітектором Яновським. Йшлося про авторство архітектурного проекту будинку художньо-промислового музею. Коли вони, Марконі з Яновським, виграли конкурс, це був кінець 1880-х років, все було спокійно. Але коли в 1898 році почалася реалізація цього проекту, знайшлись гроші, то Яновський несподівано сказав, що він є єдиним автором цього проекту, а Марконі тут ні до чого. Це скульптора обурило, він судився. Але через те, що він не мав архітектурного консенсу, він не міг нічого довести. І це було його помилкою, яка сильно на нього вплинула. Коли стався програш в суді, Марконі починає сильно хворіти, а відтак у ніч з 1-го на 2 квітня 1899 року, він помирає. Був похований на Личаківському цвинтарі. На могилі митця є надгробок. Вірогідно, що він зроблений за його власним проектом, в неоренесансному стилі, мармуровий медальйон з головою Богоматері. Встановлений був за кошти його зятя Попеля та родини.
Світлина Ігоря Мельника
Марконі мав численних послідовників, учнів – скульпторів, які працювали в його майстерні. Серед них можна згадати забутого нині скульптора Гаврила чи Габріеля Красуцького. Насправді його звати не Габріель, а Фелікс. Він вчився скульптурі у Варшаві, як і Марконі вчився в Римі. Водночас з Марконі працював у Варшаві в 1860-х роках як монументальний скульптор і був одним із найактивніших учасників січневого повстання 1863 року, зокрема, він здійснив замах на російського генерала Теодора Берга. Після цього був заарештований, перебував на засланні в Сибірі. Але звідти втік і в 1871 році приїхав до Львова. Щоб уникнути переслідувань і депортації в Росію, Красуцький прийняв псевдонім Габріель Шмайдель (Gabriel Schmeidel). Він мав деякий час власну майстерню, але фінансово не зміг її втримати та почав працювати в майстерні Марконі, а також у закладі Леопольда Шимзера. Працював переважно як декоратор будинків.
У 1882 році ремонтувався відомий «Будинок пір року» на вулиці Вірменській, 23. Ремонтувався він у зв’язку з пристосуванням будинку для української школи імені Шашкевича. І Красуцький виконав на фасаді композицію «Чотири пори року».
Інші скульптури належать до епохи ампіру, це скульптури майстерні Шімзерів. Скульптури Красуцького водночас пристосовані до назви будинку, але вони виділяються своїм реалізмом. Видно, що це не ампір, а друга половина XIX століття. Тут він у жвавій жанровій характеристиці представляє сцени з народного життя, напевно, це українські селяни з околиць Львова.
Працює також Красуцький над рельєфами на фасаді будинку на площі Ринок, 8. Там він також переробляє ампірні рельєфи у верхній частині фасаду.
Займається він також різьбленням надгробків на Личаківському цвинтарі та виконує три пам’ятники, зокрема, пам’ятник Ядвіні Вагнер. Це фігура дівчинки з квітами в руках біля хреста.
Це був останній його твір. Він помер у крайніх злиднях в загальному шпиталі у Львові в 1885 році та був похований на Стрийському цвинтарі, який нині не існує. Але тільки після його смерті виявили його справжнє прізвище і те, що він був повстанцем. І тому його труна була перенесена на Личаківський цвинтар на пагорб січневих повстанців, де він і зараз знаходиться.
Водночас з Леонардо Марконі в 1870 роках працює у Львові австрійський скульптор Еміль Шредель. Він фактично складає конкуренцію Марконі. Особливо гостро вони стикаються при оздобленні головного корпусу Політехніки. Марконі виконав скульптури на фасаді, але він також хотів робити скульптури всередині. Але брат Еміля Шределя – Віктор Шредель отримав замовлення на всі каменярські роботи для Політехніки. І він вирішив доручити ці роботи не Марконі, а Шределю – оздоблення інтер’єрів. І Шредель став автором усіх статуй і барельєфів на сходовій клітці, де різні алегорії мистецтв і наук. Зокрема, окрім барельєфів, є дві статуї, які також символізують науку та мистецтво. З деякими відмінностями вони повторені як каріатиди в актовому залі.
Працює Шредель також на Личаківському цвинтарі. В 1876 році він різьбить медальйон із головою Христа на неоготичній вхідній брамі Личаківського цвинтаря. Це архітектор Гохбергер.
Далі, на фасаді загальної народної школи імені Святого Антонія (нині це школа на Личаківській 38, архітектор Яновський) – там Шредель встановлює кам’яні погруддя трьох освітніх діячів, зокрема, Онуфрія Копчинського. Сьогодні лише два бюсти збереглись.
Гробівець Равських і Садловських (світлина – Stanisław S. Nicieja. Cmentarz Łyczakowski we Lwowie w latach 1786-1986).
Продовжує він також працювати на Личаківському цвинтарі та виконує спільний гробівець родини Равських і Садловських. Там на високому архітраві є кам’яна статуя плакальниці, що лежить біля урни. Знаходимо там і авторський підпис, і дату – 1877 рік. Характерно, що Шредель підписується не «Львів», бо вважає себе не львівським, а віденським скульптором.
Каплиця Кісельків
Є на Личаківському цвинтарі ще одна робота цього скульптора в барельєфі з зображенням крилатого ангела. Він знаходиться на фасаді каплиці Кісельків і Струйновських.
В другій половині 1881 року брати Шределі залишають Львів і повертаються до Відня, чому Марконі, напевно, був тільки радий. Бо вже такий монументальний конкурент йому не перешкоджав отримувати інші замовлення.
Натомість з’являється у Львові Петро Гарасимович. І створює також конкурентний для Марконі заклад.
Фрагмент фасаду колишнього військового казино (вул. Фредра, 1)
Петро Гарасимович був учнем Марконі. Він вчився у його майстерні до 1879 року. Потім три роки навчався у Флоренції і повернувся до Львова в 1884 році. І відразу ж у цьому році він стає дуже модним скульптором у Львові. Його засипають численними замовленнями. Особливо тісно він працює з архітектором Яном Шульцом. Виконує численний декор будинків у неоренесансному стилі, зокрема, будується військове казино на вулиці Фредра, 1 (у наш час – «Палац шахів», тепер будинок належить Львівському університету). Скульптури як на фасаді, так і в головному залі цього будинку, мають військову атрибутику, і не дарма тут зображений Марс як бог війни.
Світлина Ігоря Мельника
Герасимович також декорує за проектами архітектора Шульца житлові будинки на вулиці Браєрівській (нині Богдана Лепкого). Зокрема будинок №6 – там бачимо над брамою барельєфи геніїв музики та літератури. А вище є розвинута архітектурна композиція зі скульптурними творами, є погруддя Марса, Мінерви, фігурки грифонів і у вестибюлі є цікаві медальйони на античні сюжети. Чотири таких медальйони – роботи Гарасимовича.
Світлини Ігоря Мельника
Оздоблення будинку по вул. Браєрівській (нині Богдана Лепкого), 14. Світлина Ігоря Мельника
Декорує Гарасимович також будинки на цій же вулиці №14, а також №22. Це вже ріг вулиці Листопадового Чину. До нашого часу дійшла на розі цього будинку кам’яна група «Марс і Венера», зроблена в 1891 році Гарасимовичем. Я ще бачив архівне креслення цього фасаду, там уже на фасаді була спроектована ця скульптурна група, тобто, вже архітектор Шульц був у процесі роздумів над фасадом цього будинку і передбачав залучити скульптора Гарасимовича.
Світлина Ярослава Янчака
Ремінісценція ренесансу та класицизму переважала в творчості Гарасимовича в 1880 роках. В тому ж досить насиченому працею 1884 році він виконує декор на розі будинку по проспекту Шевченка, 20. В програмі декору – зображення діячів польської культури – Міцкевича та Словацького.
Властиві Гарасимовичу тогочасні прийоми зустрічаємо також на фасаді будинку органобудівника Слівінського (це вулиця Коперника, 16). Будинок споруджував Іван Левинський у 1888 році. Барельєфи на музичну тематику відповідно до професії замовника, колишнього власника цього будинку, який мав фабрику органів та інших музичних інструментів.
Колишня аптека Міколяша
В 1890 роках Гарасимович продовжує активно працювати з архітектором Яном Шульцом, і разом вони створюють прибутковий будинок Міколяшів, зокрема, Юліуша Міколяша (це вулиця Коперника, 1). В партері на першому поверсі відкрилась (вірніше, вона і давніше існувала та була перероблена) знаменита аптека Петра Міколяша, засновника цієї аптеки, а на балконах Гарасимович поставив 4 алегоричні статуї, які не дійшли до нашого часу.
Ян Шульц замовляє в Гарасимовича й оздоблення свого власного будинку на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, 56. Декор тут стилізує мотиви маньєризму та північного ренесансу (німецького, нідерландського). Це декор на фасаді, а також всередині цього будинку. Будинок братів Шульців, Яна та Карла.
Сусідня кам’яниця також належала братам, це 58-й номер на вулиці Богдана Хмельницького. І там збереглися неорокальні ² кам’яні вазони також авторства Петра Гарасимовича.
У 1891 році Гарасимович прикрашає фасад будинку художньо-промислової школи, яка тоді була на вулиці Театральній, 17. Там були також погруддя з теракоти, які не дійшли до нашого часу, натомість збереглися майолікові барельєфи з емблемами мистецтв і ремесл. А якщо заходити в цей будинок з боку вулиці Театральної, то на сходовій клітці є неорокальні кам’яні вазони, подібні до тих вазонів, що на будинку братів Шульців.
Продовжує працювати Гарасимович також з архітектором Яновським. Тоді вони були друзями, ще не було того судового процесу. І вони разом створюють будинок Владислава Губриновича. Це ріг вулиць Театральної та Павла Беринди. Це книгарня Губриновича. І на прохання цього книговидавця Гарасимович розташовує тут таку своєрідну галерею погрудь різних письменників, зокрема, Красінського. Тут є монограма Гарасимовича, його підпис. Це погруддя Словацького та інших письменників, зокрема Крашевського й Асника.
Колишня фабрика Івана Левинського
Свої скульптури Гарасимович також виготовляв на фабриці Івана Левинського. Він співпрацює з Левинським від заснування цієї фабрики у 1888 році. У бюро Левинського був головний проектант Ян Томаш Кудельський. Потім Кудельський відкрив самостійне бюро та запросив до співпраці Гарасимовича. Ця співпраця виявляється при спорудженні палацу графа Вільгельма Сємінського-Левіцького на Пекарській, 19. Гарасимович виконує тут необарокові рельєфи у 1892-1893 роках.
Разом з Кудельським він працює над головним вівтарем костелу Воскресенців (це вулиця Пекарська, 59). У головному вівтарі стояла статуя воскреслого Христа. Вона була після закриття цього костелу (вже радянською владою) вивезена до Польщі, а зараз збережена в костелі Воскресенців у Кракові. Костел Святого Серця був неоготичним, що було рідкістю для 1890 років, бо переважало тоді необароко, це костел середини ХІХ століття. Отож Гарасимович проектує в цій же стилістиці головний вівтар для цього костелу, це 1892 рік. Архітектор Кудельський переробляв апсиду цього костелу. Сам костел і головний вівтар не дійшли до нашого часу.
Світлина Ігоря Мельника
Спільна праця Гарасимовича та Кудельського в стилі неоготики дала свою реалізацію також у скульптурах неоготичної каплиці Кшижановських і Цетнерів на Личаківському цвинтарі, це 1891 рік. Стилю споруди відповідають такі скульптури Гарасимовича, як Богоматір над входом, а також химери на ринвах.
Про активність Гарасимовича в галузі декоративної скульптури засвідчила його персональна експозиція на будівельній виставці у Львові в 1892 році. Він мав уже тоді реноме скульптора-монументаліста. Активно підтверджує це реноме протягом усіх 1890-х років. А на початку ХХ століття вже переходить до сецесії у своїх монументальних творах. Вже від 1900 року, коли сецесія стає модним напрямком у Львові, Гарасимович виконує скульптури в цьому дусі. Характерні такі капризні рослинні орнаменти, жіночі голівки. Він декорує в такому стилі будинки на вулиці Драгоманова, 48, Руданського, 5 і на проспекті Свободи, 29.
Світлина Ігоря Мельника
Бачимо, власне, вхід до пасажу цієї колишньої кам’яниці Оранжа, така гротескно-кам’яна голова на порталі, вона ніби запрошує пройти вглиб пасажу.
Виконує також декілька статуй Богоматері для фасадів львівських будинків. З них збереглася лише подібна скульптура на розі вулиць Юліана Дороша та Зеленої. Це вже скульптура 1905 року.
Одна з останніх його сецесійних скульптур – це зображення двох лебедів на аттиках будинку музичного товариства Галичини, нині філармонія на Чайковського, 7. Скульптури відлиті в металі за проектом Гарасимовича, а в стюках, гідравлічному вапні та цементі він виконує інші сецесійні орнаменти на головному фасаді цього будинку. Це були одні з останніх його творів. Він тяжко хворіє в останні роки життя і помирає у Львові 20 липня 1914 року. Був похований на Личаківському цвинтарі.
В майстерні Гарасимовича декілька років працював скульптор Броніслав Мар’ян Солтис. Він був родом зі Львова. Вчився не лише у Гарасимовича, а й у Юліана Белтовського. Відкрив власну майстерню у Львові в 1894 році. Переважно його діяльністю було оздоблення тоді нових львівських будинків в стилі необароко, неорококо, зокрема на проспекті Шевченка, 28 така велика наріжна кам’яниця, яка належала тоді інженеру Ріхтману і була побудована в 1898 році. Там є дуже рясний декор, особливо цікаві є композиції під балконами в такому розвинутому необароковому стилі.
Проспект Т.Шевченка, 26. Світлина Віктора Гуменного
Сусідня кам’яниця під №26 на проспекті Шевченка в тому ж 1898 році отримала скульптурні оздоби, зокрема, ліпнину – статуї атланта та каріатиди. Це архітектор Юліан Цибульський.
Світлина Віктора Гуменного
А за дорученням цього ж архітектора Солтис в тому ж році виконує подібний декор на фасаді іншого будинку – нині Івана Франка, 43.
Світлина Віктора Гуменного
Численні такі необарокові архітектурні декорації 1890-х років також належать різцю цього скульптора. Зокрема, ліпний декор в салоні будинку Лозинського (нині це галерея мистецтв на вулиці Стефаника, 3). Найкращий зал цієї галереї, так званий «салон», має такі неорокальні оздоби 1896 року.
Власне серед інших робіт цього часу – атлант і каріатида на вулиці Пекарській, 24 (це 1898 рік).
Статуя Святого Йосифа з дитиною Ісусом в ніші будинку на вулиці Личаківській, 16 (архітектор Боублік, 1899). З цим архітектором у цей час дуже активно почав співпрацювати Солтис. А подібна статуя Святого Йосифа є і на фасаді костелу кармелітів. Вона стилістично дуже відрізняється від барокових скульптур ХVII століття. Вірогідно, була встановлена Солтисом під час реставрації цього костелу в 1906 році. На межі ХІХ–ХХ століть, можна навіть порівняти ці дві скульптури – на Личаківській і на костелі кармелітів – та побачити роботу одного скульптора – Солтиса.
У самому кінці 1890-х років Солтис продовжує працювати в неорокальному, необароковому стилях і активно взаємодіє з архітектором Карелом Боубліком. Декорує майже всі будинки, які ставить цей архітектор, зокрема, так званий «Дім Шопена» на вулиці Дорошенка 11.
Потім дві спарені кам’яниці на вулиці Котляревського 22, 24 (так звані кам’яниці «Під павою», бо на аттику зображені пави), а також численні сецесійні жіночі голівки. Такі мотиви бачимо на фасаді будинків по вулиці Парковій (зокрема, на Парковій, 6 бачимо жіночі маскарони та сецесійну ліпнину). Це також Боублік замовив у Солтиса.
Але, крім Боубліка, Солтиса запрошують й інші архітектори, зокрема, Зигмунт Кендзерський. Коли він ставив будинок на вулиці Яґеллонській (тобто, Гнатюка), 8, 10, то замовив Солтису виконання цих двох алегоричних фігур – це Живопис і Музика.
В новому тоді стилі сецесії Солтис декорує також будинок на вулиці Руданського 1. Це такі жіночі сецесійні голови.
На замовлення Юліана Цибульського він виконує також модерністичну ліпнину на фасадах будинків на вулиці Потоцького (тепер Генерала Чупринки), зокрема, бачимо маскарон на вулиці Чупринки, 28.
Світлина Віктора Гуменного
Займався він також цвинтарною пластикою. Серед пізніх його робіт (це 1937 рік) виділяється бронзовий барельєф – лицар перед гробом Христа в Єрусалимі. Є там авторський підпис Солтиса. А знаходиться барельєф на пам’ятнику Закрейсів і Трушковських. Фігуру плакальниці вище на цьому постаменті робив Ян Нальборчик.
На могилі архітектора Зигмунта Кендзерського та його дружини Солтис розташував статую жалібниці. Дуже детальне там різьблення, моделювання в пісковику. Можливо, слід датувати цю статую 1903 роком, коли померла дружина архітектора Болеслава.
Значне місце в спадщині цього скульптора займають також портрети, плакети, медальйони в різних абсолютно матеріалах. І він працює реалістично, детально показує різні риси обличчя людей, зокрема, це бачимо в бронзовому портреті Тадеуша Рутовського, тодішнього президента Львова (це 1915 рік).
Поруч із Солтисом в закладі Гарасимовича в 1890-х роках працював скульптор Станіслав Вуйцик. Вуйцик також отримав фахову освіту. Він закінчив Віденську академію мистецтв. У 1892 році переїхав до Львова та показав на виставці будівельної промисловості цементну статую, що зображувала шахтаря.
А на загальнокрайовій виставці 1894 року був такий павільйон, який називався «імператорський» чи «цісарський», і там були такі статуї лицарів, які тримали великі списи. І це була робота Вуйцика.
Він не мав власної майстерні, користувався майстернею Гарасимовича. Гарасимович дуже похвально про нього відгукувався і цінував, зокрема, рекламував його у львівських газетах у 1898 році. Можливо, саме ця реклама подіяла, і Вуйцика запросив до Нового Сонча архітектор Ян Перось). Це насправді львівський архітектор, який переїхав до Нового Сонча. І там Вуйцик декорує погруддями міську школу імені Міцкевича, а також ставить пам’ятник Міцкевичу.
Після повернення до Львова він отримує замовлення на виконання пам’ятника Яну Кілінському в Стрию. Це замовлення він отримав внаслідок конкурсу, тому що його проект переміг у 1898 році. Пам’ятник він різьбить у камені. І відкривається пам’ятник у 1900 році. У 1919 році, під час польсько-українських зіткнень він був знищений і через 10 років замінений іншим, вже авторства Війтовича. Тобто, відомий цей пам’ятник роботи Солтиса тільки на фотографіях.
Декорує також цей скульптор фасад нового львівського театру (тепер театр опери та балету), зокрема, в архівольтах вікон на фасаді він виконує алегоричні скульптури – Комедія та Трагедія.
На завершення розкажу ще про одного скульптора-монументаліста, який був пов’язаний також із майстернею Гарасимовича, Марконі та дуже був популярним у Львові в 1890-х роках (особливо значно вплинув на цього скульптора Марконі). А звали його Едмунд Плішевський. У 1892 році на виставці будівельної промисловості у Львові він створює фонтан, який складався з алегоричних гіпсових фігур, а вази були з алебастру. Відомий він по цій архівній фотографії. Цей фонтан знаходився біля павільйону фабрики Франців, це була відома фабрика гіпсу. І родина Франців, зокрема, Юзефа Франц запросила Плішевського оздобити новий будинок, нову віллу Франців на Коновальця, 47, де зараз розташований медичний заклад. Архітектор Ян Перось (той самий, що співпрацював із Солтисом) робив з Плішевським цей фонтан у 1892 році.
Вілла Юзефи Франц була завершена в 1893 році. Вона має дуже строкатий і навіть перебільшений декор в стилі необароко чи неорококо. Серед кращих робіт – дві алегоричні статуї над головним входом. А також кам’яні скульптури грифонів скоріше в середньовічному дусі. Взагалі цей будинок має комбіновану, строкату стилістику. Там колись були два грифони. Після того, як я дав велику ілюстрацію одного з тих грифонів в путівнику по Львову в 1999 році, коли був надрукований цей путівник у видавництві «Центр Європи», то там була полосна ілюстрація цього грифону. Та вже через кілька місяців одного з тих грифонів зрізали та вивезли в невідомому напрямку. Тож така активна реклама скульптури іноді має негативні наслідки.
Інші роботи Плішевського у 1890-х роках також у такому стилі необароко чи неорококо. Наприклад, 1897 роком був датований барельєф із зображенням голови лева та генія біля картушу. Це житловий будинок, нині вулиця Листопадового Чину, 3.
У 1898 році Плішевський оздоблює фасади й інтер’єри будинку на вулиці Лепкого, 20. Цей будинок має вишукані неорокальні форми і ці форми підкреслені скульптурами, зокрема, наріжна композиція (там була велика статуя Богоматері авторства Плішевського). Нині вона відсутня.
В ґроні найкращих львівських скульпторів Плішевський декорує новий міський театр, починаючи від 1899 року. Особливо високого рівня тут є чотири барельєфи. Вони мають фігурні композиції, розташовані на бічних частинах аттику. Зокрема, авторства Плішевського є оця композиція «Вакханалія» і другий барельєф «Гомер, що читає свої поеми».
На початку ХХ століття Плішевський був дуже активним скульптором-монументалістом, популярним у Львові. Виконує він численні декорації дохідних (чи «чиншових») кам’яниць, зокрема, такі будинки на початку вулиці Нечуя-Левицького (колись вона називалась Ленартовича). Тому Плішевський на початку вулиці Ленартовича (тобто, Нечуя-Левицького, 3) монтує такі два погруддя цього поета.
Підтвердженою є також участь Плішевського в оздобленні будинку Польського політехнічного товариства (нині вулиця Дудаєва, 17). У 1906 році на фасаді цього будинку Плішевський виконує емблеми техніки – це камінь, майоліка. А у вестибюлі досі збережена така сецесійна голова (зображений міфічний бог природи).
Активно працює Плішевський навіть у віці 70 років. Помер він після 1925 року. Точна дата і місце його смерті ще не встановлені.
Отже, на цьому я, мабуть, зупинюсь.
ПРИМІТКИ
¹ Ця лекція є продовженням попередньої, в якій п. Юрій Бірюльов розповідав про львівських скульпторів Дикаса, Блотницького, Марковського та Левандовського.
² Неорокальні – створені в стилі неорококо.
* * *
Лекцію “Львівська скульптура другої половини XIX століття“ було прочитано 4 червня 2016 року в Львівській обласній організації УТОПіК у рамках серії відчитів Мистецького споживчого товариства "Арт-Ключ".
ПРО АВТОРА
Юрій Олександрович Бірюльов – історик мистецтва, кандидат мистецтвознавства. Доцент кафедри дизайну й основ архітектури Національного університету «Львівська політехніка», головний науковий редактор видавництва «Центр Європи». Досліджує архітектуру й образотворче мистецтво західноукраїнських земель, особливо Львова, XVIII – першої половини ХХ ст. Автор численних статей з цієї тематики та монографій, присвячених стилю модерн (сецесії) у Львові та Києві, львівській скульптурі XVIII-XX ст., архітектурі Львова 2-ї пол. ХІХ – початку ХХ ст., львівській поштівці 1890-1944 років, а також кількох путівників по Львову, Львівщині й інших регіонах Західної України.
* * *
Підготували Оксана МАТВІЙЧУК і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
06.05.2017