Три перші дні подружжя

По шлюбі взяв тесть зятя попід руку і ска­зав не як мужчина до мужчини (як це звичайно водиться), але як батько до сина:

— Уважай на Лідочку, хлопче! Вона химерна трохи, розвезена навіть дещо, те... з ґрунту добра дитина... Це наша вина, що вона така, а не інакша... Але-ж, Боже мій, коли хто має тільки одну дитину і запевнення лікарських поваг, що більше дітей не може бути, то дуже трудно, то просто немож­ливо не розвести тієї дитини... Але з ґрунту Лі­дочка добра дитина... Можеш бути певний, що ніколи не зрадить тебе, ані, як це в сучасних жі­нок водиться, не руйнуватиме тебе на строї... Тіль­ки не переч їй у нічому... Бачиш, вона звикла до того, що ми старі все вволюємо їй волю..... Роби так і ти, хай їй, здається, що вона далі ще коло батька і мами... Каже вона „так”, хай буде так... Нічого злого, чи неможливого вона не забажає, але ти навіть у дрібничках не переч їй... Навіть... коли б вона не мала рації... Обіцяєш мені це, хлопче?

Зять подивився у надто блискучі очі тестя і зворушений простяг руку:

­— Будьте спокійні, тату... Я не міг би сказати, що я знаю жінок так, як деякі молоді люди нашого часу... Але одно знаю: жінки люблять, щоб з ними поводитися ніжно, як з хорими. Ви кажете ще, що Лідочка не любить, щоб їй перечити... Щиро дякую вам за раду і ось моя рука, що в ні­чому їй ні пів словом не перечитиму... Навіть ко­ли б правда була по моїй стороні...

І зять з тестем на знак взаємного порозу­міння і любови до Лідочки поцілувалися.

Ще того самого дня відїхали молоді вечір­нім поїздом на нове господарство. Молода жінка була захоплена новим своїм гніздечком, що його так старанно на її приїзд приготовив її чоловік. Спальня ввела її в подив: з такою прецизністю, з таким ніжним смаком розложено тут кожний найдрібніший предмет.

­—Ти це все сам, без нічиєї поради закупив, вибрав, уложив?

— Сам — відповів чоловік.

Тоді молода жінка підійшла навшпиньках до чоловіка, закинула йому обидві руки на шию і потираючи своєю голівкою до його бороди, спи­тала пестливо, як тільки одиначки це вміють: — А коли ти стелив це ліжко... не подумав собі нічо­го „злого” про мене, ну... про нас... Не було при цьому в тебе ще інших думок, крім тих... щоб я похвалила узір капи... Ге?

Чоловік отворив уже рамена, щоб їй нагляд­но доказати, які думки можна мати, коли стелить­ся ліжко напередодні шлюбу, але, пригадавши со­бі пересторогу тестя, сказав непевним голосом: — Нн-і-ніяких думок не мав я... запевняю тебе...

— І все будеш такий чемний? — спитала.

— Побачимо... — відповів виминаюче. Але побачивши її захмарене личко, додав скоро: — Розуміється, що все буду таким, яким ти собі ба­жатимеш мене бачити...

Так, але сказав це вже запізно: жінка зняла свої руки з його шиї, сіла в найтемніший кутик отомани і не хотіла вже оглядати його робітні. — „В нічому не перечити, тільки в нічому не пере­чити” — повторив собі кілька разів у думці пере­сторогу тестя і на пальцях вийшов до своєї ро­бітні.

Коли біля сьомої ніхто не кликав його вече­ряти, чоловік розложив фотель, накрився блюзою і положився спати, надслухуючи заєдно, чи не кличе його хтось. І справді: за часок причулося йому, що хтось в їх спальні плаче. Встав, підійшов до дверей: у спальні плакала його молода жінка. Цього вже забагато! Сльози вже першого дня їх подружнього співжиття: що подумав би собі про нього його тесть!

Чоловік застав свою молоду жінку на їх ліж­ку, зігнуту в клубочок, як голосно хлипала. З її уриваних слів зрозумів тільки те, що він її не лю­бить і через це їй життя немиле.

„Але ж це неправда, десять разів неправда!” Хотів уже голосно заперечити цій очевидній не­правді, як нараз подумав, що заперечувати їй те­пер, коли вона зовсім виведена з рівноваги, значило б доливати оливи до вогню, тому сказав компромісово: ­— Можливо, кохана, що я не люблю тебе так, як ти заслуговуєш на це...

Це було найгірше, що він міг сказати: моло­да жінка аж плакати перестала з великого дива, чи жалю.

Проте вони ще того вечора помирилися. В першім дні подружжя гнів і перепросини нале­жать до найроскішніших хвилин. Вони зїли вече­рю таки у спальні. Вона не дозволила йому спати в кабінеті без подушки, а він, щоб не перечити їй, залишився з нею.

Рано за сніданком сказала молода жінка до свого чоловіка: ­— Так зле сьогодні виглядаю, що аж дівчина звернула увагу на мій вигляд. А ти якої думки? ­— Йому пригадалася пересторога тестя і відповів скоро: —Ти справді, серденько, дещо блідонька сьогодні... На дівчиву не звертай уваги: якщо ця тобі не подобається, я приведу тобі іншу... ­— І бажаючи перепросити молоду жінку за нечемність служниці, нахилився над сто­лом, щоб поцілувати її в лікоть. Але жінка зовсім не бажала собі його перепросин. Гнівно відкину­ла його руку, встала ізза стола і без слова відій­шла з кімнати.

„Щож сталось знову?” ­— подумав чоловік.— „Я ж їй в нічому не перечив... В нічогіському.”

За обідом знову перепросились.

— Вона дійсно добра дитина, тільки не тре­ба їй у нічому перечити — признав рацію тестеві.

Третього дня падав дощ на дворі. Молода жінка захотіла поїхати на почту, але рішуче від­мовлялася взяти парасолю з собою.

Тут уперше за три дні чоловік, забуваючи про пересторогу тестя, почав намовляти жінку, щоб таки взяла парасолю.

Але і цим разом це не вийшло йому на до­бре. Молода жінка розплакалась у приявности фірмана: ­— Багато поможе мені твоя парасоля, як вітер з усіх сторін завіває дощем... Багато це поможе... Я і з десятьома парасолями все одно ді­стану катар... І буде колоти мене... Так, якби ти хоч трохи, хоч дрібку любив мене, то ти не пу­стив би мене в таку негоду з дому... Так, так, ти хлопця відправив би, коней на сто вітрів розі­гнав би, а мене не пустив би...

Само собою, що небагато помогло, коли він вияснював і оправдувався, що саме тому, що її ко­хає, не хотів дозволити їй їхати в негоду без па­расолі.

Вона, голосно хлипаючи, втікла до спальні, замкнулася там і в розпуці почала писати лист до батьків.

Та як прийшла ніч, їй стало жаль його, бо не зважаючи на свою вередливість мала добре сер­це, щоб він знову не вибрався ночувати сам до кабінету і... дала перепроситися...

В ліжку вже витягла зпід подушки лист і на збитки почала читати з нього деякі місця: — „...Мій чоловік зовсім без виховання, мамо. Ти ві­рити не хотіла би, що він уже першого дня сказав мені: що я (мені соромно таке тобі писати, але я хочу, щоб ти все знала!) як жінка не роблю на нього найменшого вражіння... Другого дня, що за брак делікатности, мамо, сказав просто з моста, що я зовсім зле виглядаю... А третього дня... зна­ючи моє здоровля, мав серце висилати мене, на­віть без парасолі на почту так, начеб не можна було заждати, аж листонош прийде...”

І багато було ще жалів у тому листі, але чо­ловік не міг про них довідатися, бо жінка подер­ла листа і не можна було вже клаптиків склеїти, Засипляючи вже, шепнув чоловік до ушка своїй молодій дружині: — А все ж, якби не твій батько, я не пізнав би був своєї жінки в три дні по шлюбі.

[Химерне серце, 1936, с.50—55]