Львів, 2. мая 1917.
Подїї в закордонній Українї розбудили в Поляків нові надїї на — спольщенє Східної Галичини. Так бодай виходить з уваг, які з приводу тих подїй присвячує українській справі "Gаzeta Wieczorna", орґан, який тепер трубить у найбільше боєву трубку проти українських домагань в Австрії, а за нею й инші орґани польської преси.
Хід думок, які згаданий орґан висловив в двох статях з 17. і 18. м. м. і при кождій нагодї на ново повторяє, такий:
Доси український рух у Росії був такий слабий, що українського питаня в Росії зовсїм не було. Ті, то пробували звязати український рух в Галичинї з українським рухом у Рoсії в одну цїлість і так зробити з нього питанє інтернаціональне тай на тій основі домагати ся з огляду на російську Україну відповідного трактованя українського народу в Австрії, основно милили ся. Війна найлїпше виказала, що численє на російську Україну зі сторони осередних держав завело та що українське питанє не є нїяким інтернаціональним полїтичним чинником, тільки в Росії внутрішним російським питанєм, бо-ж Українцї не хотять відірвати ся від Росії, тільки домагають ся автономії в російській федерації, а в Галичинї внутрішним галицьким споpом, який Австрія повинна оставити до полагодженя Полякам. Се замкненє українського питаня в Австрії в границї відокремленої Галичини для порішеня Поляками, се один вивід польського дневника з теперішного стану української справи по обох боках боєвої лїнїї. А другий вивід такий, що тепер фронт українського руху повинен звернути ся проти Росії, осередок українського житя повинен перенести ся до Київа, а Східну Галичину з Львовом повинні Українцї оставити Полякам. "Мусїти-ме — кличе "G. W." — з поверхнї полїтичного житя зникнути фраза про конечність утвореня в Галичинї "українського Піємонту, який колись, в будучности, в російсько-австрійській війнї мав пірвати за собою і російську Україну. Практика виказала, що такі експерименти є неможливі, а Піємонту не треба, бо нинї можуть Українцї робити його в себе дома в Київі. Там мусять вони в добре зрозумілїм власнім інтересї зосередити свій рух культурний, цивілїзаційний і полїтичний, там є місце на український унїверситет, а не у Львові, який лежить, з українського становища беручи, на найдальших українських окраїнах."
Коротко кажучи, польська льоґіка така: Доси Австрія не потребувала числити ся в галицькими Українцями, бо з огляду на слабість українства в Росії не могла мати з того на випадок конфлїкту з Росією нїякої користи; в будучности не потребує числити ся знов тому, бо Українцї в Росії будуть такі сильні, що нїчим їх до Австрії не приманиш; зрештою Українцям, які мати-муть Київ, Львова вже не треба. Отже чи Українцї в Росії слабі чи сильні, Східна Галичина повинна бути віддана Полякам.
"Білі нитки" такої льоґіки занадто видні, — та все таки треба присвятити їй кілька уваг.
Отже перше всего та вічна польська пісонька про те, що доси в Росії українського руху властиво не було. Отже все те, чим тепер проявляють себе наші закордонні брати, повстала нагло як "deus ex machina?!" Власне теперішні подїї в закордонній Українї доказують велику силу українського руху, і нехай жалують ті, що тoї сили не бачили тодї, як вона, придавлена царизмом і тому невидна назверх, зростала.
Нїхто инший, тільки польський дневник "Czas" донїс недавно, що на ґубернських зборах в Київі речник Українцїв заявив, що доси Українцї, з непримиримости до царизму, бажали собі побіди осередних держав.
Кождий, хто закидає Українцям, чому вони не зробили революції в користь осередних держав, або не має глуздів, або має злу волю. Коли ж з польської сторони говорить ся, що Україна завела, то запитаємо, як було з Польським Королївством? Чи Поляки зробили революцію в користь осередних держав? Ріжниця між Поляками й Українцями та, що пп. Дмовський і Вєльопольський пертрактували в імени Поляків з царським правительством проти осередних держав (чи мали до сього лєґітимацію, не потребуємо доказувати), а Українцї всї без виїмку держали ся супроти царського правительства з непримиримою мовчанкою, ждучи поваленя царизму.
Поваленє царизму прийшло з внутрі, — і зрозуміла річ, що Українцї разом з усїми, що повалили царизм, стараються устроїти ся на його руїнах. Як? — знаємо! Автономія України в федеративній російській республицї, — се теперішний клич закордонної України. Чи сей клич звернений проти осередних держав, як старають ся (прим. з приводу твореня українського війска) підсунути Поляки? Очевидно, нї! Адже осередні держави виразно заявили, що не мають наміру вмішуватися у внутрішні справи спадщини Миколи II.
Та коли-б так мало статися по волї польської преси, то вона веде просто до ворожнечі закордонної України супроти осередних держав. Вона каже: Закордонна Україна до осередних держав не прилучить ся, вона хоче остати членом російської республики, на неї не мають осередні держави що числити, — отже не потребують числити ся з Українцями в Австрії й повинні через відокремленє Галичини віддати їх під панованє польської державности, гірше від положеня їх земляків в автономній Українї?! При тім Україна за свою автономію не буде для осередних держав зобовязана, отже мати-ме супроти них з огляду на положенє своїх земляків в Австрії морально вільні руки!
Се про інтернаціональне значінє української справи.
Але й незалежно від того держава істнує для добра своїх народів, чи тільки положенє українського нapoду в Австрії має бути виїмком від сього правила? Чи тільки Австрія не має обовязку трактувати український нарід на рівнї з иншими народами держави, тільки повинна віддати його під панованє другого народу держави? Злу прислугу роблять Австрії Поляки, стараючи ся переконати нас, що Австрія власне так з нами поступить!
Ми маємо міцну віру, що цїсар Карло І. буде для українського народу справедливим монархом, монархом вільного yкpaїнcькoгo народу — повноправного господаря на своїй земли!
Нехай також не числять Поляки на нас, що ми, осягнувши в Київі те, до чого змагаємо, з легким серцем відступимо їм спадщину короля Данила з Львовом.
З загально-українського становища — чи історія знає примір, щоб якийсь нарід, розвиваючи ся й ростучи в силу, зрікав ся якоїсь своєї части?! Навпаки, чим більша сила цїлости, тим більша відпорність загрожених частий її! I ми певні, що український Київ подасть спадщинї короля Данила з Львовом усяку поміч проти польських плянів.
А з нашого галицького становища — ми є тут на сїй землї і наш обовязок перед цїлою Україною боронити її перед захланністю сусїдів і зберегти для України. Для нас тут, в Східній Галичинї, місце на вільне житє о українськім короннім краю Австрії; тут, у Львові, місце на полїтичний і культурний центр українського житя в Австрії, місце на український унїверситет, якого Поляки так боять ся! І з сього місця ми не уступимо, — нехай Поляки будуть сього певні!
Радїючи будучнїстю закордонної України, ми тут, в Австрії, мусимо осягнути все, що нас зробить повноправним членом австрійської держави.
[Дїло]
03.05.1917