За "правдиву православну церков".

 

Заява Митрополита кореспондентови "Утра Россіи" перед виїздом із Ярославля.

 

Під заголовком "Розмова з митрополитом Шептицьким "Утро Россіи" ч. 71 з дня 28. марта містить отсю допись свойого кореспондента з Ярославля:

 

Ваш співробітник дня 11. марта мав нагоду розмовляти зі засланим старим правительством у Ярославль унїятским митрополитом Галичими ґрафом Андрієм Шептицьким.

 

Митрополит поперед усього заявив, що не знає, за що наложено на нього aрешт і засланє: нїякого проступку проти російського правительства він не поповнив, та й не міг поповнити, бо будучи головою унїятської церкви в Галичинї, він полїтикою нїколи не займав ся. Примінені до нього старою владою репресії він схильний уважати не чим иншим, як тільки одною з прояв свойого роду розуміня російською властю Галичини в особі ґенерал-ґубернатора ґр. Бобринського задач руссифікації завойованого краю.

 

Після занятя російськими війсками Львова, в якім була катедра унїятської митрополїї, Шептицький, відправляючи богослуженє, виголосив проповідь, в якій сказав буквально отсе:

 

"Братя — христіяни! Ми повинні гарячо дякувати Богови за се, що тепер російський народ, який був віддїлений від нас пограничним кордоном і знав тільки офіціяльне православє, побачить правдиву православну церков в особі процвитаючої у Галичинї унїї".*)

 

На другий день після сеї проповіди явив ся до митрополита воєнний ґубернатор Шереметєв і заявив йому, що його обвиняють у виступі з церковної катедри проти російської армії.

 

Дня 2 вересня 1914 року я, — продовжав своє оповіданє митрополит Шептицький, — був арештований і в автомобілї доставлений у квaтиpу ґенерала Брусілова; арешт трівав тільки декілька годин, ґенерал скоро приняв мене і позволив вернутись до Львова поклавши на мене відвічальність за спокій у містї. 5 днїв пізнїйше на мене знов наложили арешт, сим разом — домовий. Потім мене разом з моїм слугою, 17-лїтним хлопцем — Русином, вислали у Київ. За три днї із Київа під конвоєм жандармів вислали у Нижній Новгород.

 

На сїм злі пригоди митрополита не покінчили ся: незабаром із Нижнього прийшло ся виїхати у Курск, де митрополитови прийшло ся прожити около двох лїт під чуйним доглядом явної і тайної полїції, яка супроводжала його не тільки під час прогульок, але навіть і при відвідуваню костела.

 

Дня 9. вересня 1916 р. — продовжав своє сумне оповіданє опальний митрополит — мене вислали у Владимир в супроводї начальника курського слїдчого віддїлу і низших чинів полїції. Мого служку відібрали менї і вислали в Маріїнський посад Казанської ґубернїї. Тільки вчора вернув ся він до мене після довгої розлуки.

 

По прибутю до Владимира митрополита зустрінули на зелїзничім двірци місцевий полїцмайстер і соборний протоєрей. Полїцмайстер заявив йому: "По розпорядку мінїстра внутрішних справ ми передаємо вас духовній власти, яка визначила вам жити в суздальськім монастирі". Приїхавши 10 вересня вечером у знаменний в історії російського релїґійного ріжнодумства суздальський Спасо-Ефиміївський монастир, вязень був поміщений в келії; вона находила ся в передкімнатї помешканя настоятеля і складала ся з двох маленьких кімнаток, які були перегороджені не досягаючою стелї деревляною перегородкою. При особі митрополита безпереривно дижурило 5—6 осіб стражників, з якими говорити йому було заборонено; також не вільно було входити в які-небудь зносини з проживаючими в монастирі монахами.

 

В суздальськім монастирі ґр. Шептицькому прийшло ся прожити около трьох мiсяцїв, після чого його вислали в Ярославль, куди його везли під доглядом помічника пристава й аґента екранного віддїлу.

 

По прибутю до Ярославля митрополита посадили в приватне винаняте для нeгo на перед помешканє, де йому потім позволили устроїти каплицю для відправлюваня богослуженя по унїятському обряду. Кімната його находила ся в подвірю, у бічнім будинку; сторожа складала ся з трьох полїцаїв, при чім один постійно дежурив на дворі, а двох находило ся в самій кімнатї. Прогульки були дозволені тільки ранками і в супроводї полїцая перебраного в цивільну одїж, зносини з зовнїшним світом також були заборонені, крім відвідуваня раз на дві недїлї костела для сповіди, при чім навіть і в костел, віддалений від кімнати кільканайцять кроків, митрополита обовязково водила полїція. Тільки після появи кореспонденції в "Утрі Росії" митрополитови стали давати польські часописи, які читати до того часу йому було чомусь заборонено. Про революцію митрополит довідав ся з часописий. На передоднї нашої розмови митрополит Шептицький був у комісаря Тимчасового Правительства, члена ґубернської управи Черносвитова, який повідомив його, що з нього арешт знято і він від нинїшнього дня вільний.

 

На закінченє розмови митрополит сказав, шо той день, коли він довідав ся про велику побіду російської революції він уважає "одним з лїпших, одним з гарнїйших днїв свойого житя". Він радїє за Росію, яка добула собі релїґійну свободу.

 

Під теперішний час — кінчить свою допись кореспондент — митрополит Шептицький очікує від центральної власти офіціяльного дозволу на виїзд за границю, по одержаню якого він негайно виїде в Петроград.

 

***

 

З Відня нам пишуть:

 

Брат митрополита о. Климент ґр. Шептицький в Інсбруцї одержав 23 цвітня с. р. зі Стокгольму вістку, що митрополит по увільненю провізоричним правительством прибув 1. цвітня до Петрограду. Тут мав задержати ся лиш кілька днїв, а потім виїхати через Швецію й Нїмеччину до Австрії, та в дорозї з Ярославля до Петрограду митрополит так сильно перестудив ся, що мусїв зараз положитись до лїжка. Покликані лїкарі ствердили запаленє олегочної. Через те приневолений митрополит ще кілька тижнїв проживати в Петроградї, і як лиш лїкарі дозволять дальшу подорож, вибереть ся в дорогу до Австрії.

 

*) Читаючи сей автентичний текст "злочинної" проповіди Митрополита, а якій поза звичайне і навіть й доґматичне становище обовязкове в духовних кругах вивисшуванє сврєї віри над вірою чужою нема абсолютно нїяких національних і полїтичних моментів, — годї вийти з дива, як на такій фактичній основі царське првительсьво зробило з Митрополита полїтичного "злочинця" на українській національній основі і як такого мучило його стільки часу, аж доки упадок царизму не приніч йому визволеня! Справдї хиба крайня релїґійна нетерпимість і крайна самоволя, а чинену з ненавистю до всего, що мало який-небудт звязок з українською справою, могло з сеї чисто віроісповідної справи (що як така заслугувала чей-же на толєранцію!) зробити справу національно-полїтичну, бачити "мазепинство" там, де не було нї натяку про нього!

 

[Дїло]

29.04.1917