Ви його не знаєте? Того гладко вибритого, добре відготованого панка, який до вересня 1939 р. витирав штанами крісла львівських каварень, присідався від столика до столика, загадочно всміхався і шепотом кидав згуртованому товариству перлини своїх політичних мудрощів?
Той панок належить до т. зв. еліти. Його соціяльне становище — неокреслене. Найчастіше це був представник вільної професії, інтелектуаліст, підприємець, або й меценат (як ще можна було на цьому заробити). Його погляди — "поступові", бо духовними батьками й авторитетами цього поступового панка були Еміль Людвіг, Вассерман чи навіть Сталін, духовою мамунею — мадам Табуї чи інша якась Iрина Гаранд.
У розмові з вами панок прижмурював хитрі очі, глядів на вас згори, вибачливо всміхався, протекційно клепав по плечу і т. п. Так демонстрував він свою вищість. Він знав усе. Bсі сплітки вплотував жадібно, пережовував і розпльовував райдужною слиною на ліво й право. Не залишити на чесній людині сухої нитки — це й була засада поступового панка.
Може — подумаєте — отой поступовий панок був коли-небудь у конфлікті з польською владою? Може сидів колинебудь у вязниці за свої переконання? Може матеріяльно потерпів? Борони Боже! Тут було все в найкращому порядку. Бо такий був — як то кажуть — добре записаний. Це була т. зв. порядна людина (пожондни чловєк).
Тому й не диво, що вересень 1939 р. нічим поступовому панкові не зашкодив. Критичний час пересидів він вигідно в безпечному льоху, закупивши чимало харчевих припасів, а дня 22 вересня побіг на Личаківську рогачку зустрічати "єдинокровних" братів. На грудях в нього широчезна кривава лента. Відзнаку, яка доступному панкові впродовж двадцяти років отвирала навстеж передні й задні двері до установ, людей та їх наївних сердець, знищив, або заховав десь глибоко.
Коли вам, гнаному, довелося зустріти поступового панка після вересня 1939 р., і — пригадавши ваше з ним давнє знайомство — попросити в нього помочі у вишуканні праці, то вам такий панок або бризнув в очі "фашизмом" чи іншим пороком, або вдавав, що собі вас не пригадує або просто заявив, що ваша епоха скінчилася (?!), а зате його, eпоха "прогресу", зачинається. Ви, зрештою, не бувши визнавцем Винниченківської теорії "чесність собою", самі відчувала, що в добі "щасливого й радісного життя" ваше місце або в тюрмі, або на засланні, або на... цвинтарі.
А поступовий панок? Він з перших днів "визволення" пірнув у вир. Віджив і відмолоднів. Бив себе прилюдно в груди. Плював на всіх і вся, на минуле, на рідного батька, брата, на себе. Слав привітальні телеграми "рідному", протестував на мітінгах, транспаренти носив, доносив. В нагороду їздив на "командировки" до Києва, або в Москву подивляти розреклямоване метро, а влітку до живців, на т. зв. "курорти".
День 22 червня 1941 р. для поступового панка був немилою несподіванкою. Проте він встиг ще побувати на мітингу й там пальцем у чоботі погрозити клятий фашистам. А коли в тиждень пізніше сльози радости змішалися з сльозами розпуки, коли із-під львівських тюрем ударив жахливий сопух, поступовий панок спершу обмацав себе і створив з звіринною радістю, що він живий і здоровий, а дедалі начепив різних конюнктурних відзнак і вийшов на розспівану вулицю. Зустрівши таку ж дрянь, як і він сам, поступовий панок кидався на шию, розціловував тричі бефштишові щоки і вигукував на всю вулицю:
— Ви живі? А я був певен...
— Я також був певен — так на це друга дрянь. — Слава Богу, оба ми живі. А щоб ви знали, скільки я пережив...
В тих липневих днях поступовий панок бігав вулицями Львова та виловлював cвoїми хитрими очима всіх знайомих йому "фашистів", які справді чудом врятувалися, а тепер ходили мов сновиди, пяні щастям, що скінчилося "щасливе, paдісне життя". Поступовий панок міцно стискав здивованим "фашистам" руку, розказував, як то він терпів і т. п. На запит: "Адже ви, здається, не могли на большевиків нарікати?", поступова дрянь широко розводилася над здогадними страхіттями, що чигали на нeї, а врешті довірочно шептала про те, як то хтось там, на власні очі бачив його прізвище на списку тих, що їх мали большевики розстріляти, а чомусь не розстріляли.
— Ви не знаєте, скільки я пережив — кінчив він, глибоко зітхнувши...
Сяк-так залегалізувавши себе в днях перелому, поступовий панок став розглядатися за якимось теплим прибіжищем. Як кожний "поступовець" і наш знайомий був меріялістом. Тому й швидко виринає на якійсь відповідній посаді. Він, звичайно, фахівець на всі руки. Він — гнучкий, він — чепурний, він — солодкий як сахарина.
Деякий час ще перший кланяється зустрічним "фашистам", дедалі вимагає від них першенства, а згодом "сліпне й не запримічує". Навіщо? Тепер він — риба, а вони?
Час пливе. На Сході офензива змітає в залізних перстенях червоні полчища. З кожним днем поступовий панок пересвідчується, що "щасливому й радісному життю" немає вороття. Він закріплюється на посаді. Дивним дивом, недавній демоліберал засмакував y провідницькій системі. Щобільше, переліцитовує тих, що ще до вересня 1939 пропагували цю систему і бували через те предметом насмішки поступового панка. Наш поступовець — супердиктатор.
Сніговії та морози і звязане з тим переставлення офензивних дій на оборонні, використовувала ворожа пропаганда для своїх темних цілей. Чого ми за той зимовий час не наслухались в чергах, у трамваях, в потягах? Коли ви намагалися того чи іншого переконати, що ворожа пропаганда оперує фікціями, що дійсність є ярким її за переченням, вам не дуже то вірили.
Що ж робит знайомий вам поступовий панок? Перш завсе розживається, товстіє (звичайно людською кривдою). Він і з "бецуґшайнів" кopистaє, і поза приділом усе купує, він і спекулює. Він — як це не дивно — нарікає. У розмові з вами він, буцім то не хотячи, робить порівнання.
Каварня для поступового панка хвилево недоступна. Проте ви його побачите то тут, то там. Він, як демон таємничости, вештається від скупчення до скупчення, півсловечками кидає отруту, сіє зневіру, розкладає морально.
Інколи поступовому панкові поховзнеться нога і він сідає в Іванову хату. Не за політику (борони Боже!), a за т. зв. зловживання, або хабарі. У такому випадку почуєте хорове співчуття созвучної йому кліки:
— Ви чули? Подумайте, така порядна людина... Яка шкода!
Та, назагал, поховзнення — це рідкість. Поступовий панок занадто спритний. Він, навіть коли й падає, то здебільшого на передні лапки. Як кіт...
_________
Коли випадково зустрінете такого поступового панка, плюньте йому, або просто — в лице. Це єдиний переконливий аргумент. У "високу політику" з ним не заходьте. А коли він все ж таки не дасть вам проходу, поведіть його під тюремні мури, звідкіля ще й досі заносить жахливим сопухом. І бийте! Бийте в пику нещадно.
[Краківські вісті, 26.04.1942]
26.04.1942