(У нагоди сороклїтнього ювилею лїтературної дїяльности).
Inter arma silent musae (За війни мовчать музи) — сим лише можна пояснити, що так тихо, майже непомітно минув у нашім життю сороклїтнїй ювилей письменської дїяльности Володимира Левіцького. А се незаслужено, цїлком незаслужено, бо українська лїтература й журналїстика по обох боках кордону має багато завдячувати скромному ювилятови. Адже Володимир Левіцький — се той знаменитий Василь Лукич*), що свого часу був знаний по цїлій соборній Українї яко довголїтній редактор славнозвісної "Зорі", котру він зумів зробити всеукраїнським орґаном, та редактор численних брошур і книжок, переважно писань російських Українцїв, як от твори Чайченка (Грінченка), Карпенка-Карого (Тобілевича), Нечуя-Левіцького, Кониського, Коцюбинського, Левенка (В. Леонтовича) й ин. Особливо піднести треба його видання творів Ст. Руданського — се було перше повне збірне й провірене виданнє писань нашого поета.
Вже само се дає Лукичеви право на добру память в українській лїтературі, але се лише частина — правда, найважнїйша й цїннїйша — його дїяльности. Ще перед "Зорею" не був Лукич чужий українському письменству. Він бо належав до того славного гуртка галицько-української молодїжи, котрий гуртував ся коло "Друга" і з котрого вийшов цїлий ряд дїячів — Франко, Павлик і ин. Поминаючи дрібнїйші його писання — в "Дїлї", "Зорі" а "Правдї" — біблїоґрафічні замітки й критичні оцїнки та публїцистичні нариси, згадаємо з сього часу що найважнїйше. Отже уже в 1876 р. бачимо Лукича одним із редакторів альманаха "Днїстрянка", в 1881 р. впорядковує він українську "Антольоґію" й редаґує від сього часу ряд книжечок і калєндарів "Просвіти"; в 1885 р. видає вкупі з Ю. Сельським український "Правотарь", в якім дав широким кругам земляків приступний і зрозумілий виклад австрійських цивільних законів; в 1886 р. видає дуже гарний альманах "Ватра", в котрім між ин. помістив цїлий ряд творів видатних українських письменників з російської України — Кулїша, Кониського, Мордовця, Руданського, Нечуя-Левіцького, Драгоманова, П. Мирного, Грінченка, Самійленка й ин. Тутже надрукована і його ориґінальна розвідка про Угорську Україну, перша у нас розвідка такого роду, що й досї задля зібраного в нїй матеріялу не стратила своєї вартости.
Таким чином, як бачимо, Лукич не був новиком, коли брав ся за редаґуваннє "Зорі". Він мав уже й лїтературний досвід і звязки з письменниками, як у Галичинї, так і на російській Українї. І сей досвід та звязки він потрапив досконало використати, переймаючи на себе тяжке й відповідальне дїло редактора одинокої української часописї "для родин". "Зоря" за його часів (1890—1896) відзначаєть ся найкращою редакцією. Обєктивний, спокійний, далекий від ріжних гуртків і котерій редактор зумів приєднати до часописї найріжнїйші лїтературні сили та зробити її більше нїж звичайним ілюстрованим двотижневником для родин. Се був у тих часах одинокий всеукраїнський лїтературний орґан на цїлу соборну Україну. "Зоря" тїшила ся великими симпатіями й на російській Українї, де будила національну свідомість і — виробляла лїтературні сили.
Для всїх тих російських Українцїв, що приходили до національної свідомости в тих часах, роля "Зорі" незабутня. Вона знайомила нас з кращими творами українського письменства й тим розвивала та поглиблювала повагу до рідної лїтератури, що била ся у себе вдома в тяжких кайданах указу 1876 р., вона тримала нас в курсї цїлоукраїнського життя, звязуючи нас з такою далекою, майже незнаною, але рідною закордонною Україною, що вабила нас своїм вільним національним життєм. Через "Зорю" ми переставали бути тільки Полтавцями, чи Киянами, Чернигівцями або що, ми ставали навіть не лиш Українцями (в межах російської України), а більше — всеукраїнцями, бо наші думки й симпатії виходили поза границї російської держави й обіймали цїлий простір нашої території. А се не аби що в творенню національного світогляду і з сього погляду заслуги Лукича для російської України дуже значні як здібного й талановитого редактора, що зумів зробити часопись живою й цїкавою, далекою від звичайної мертвотности й шкаралупности тогочасних галицько-українських видавництв. Сї заслуги подвоюють ся, коли згадаємо, що саме енерґії й заходам Василя Лукича мусимо завдячувати, що багато письменників з російської України не зломило пера, не загинули для української лїтератури, а розворушені ним і його "Зорею", пробудили ся з того очамріннія, в яке впали через заборону українського письменства в Росії, як от напр. Щоголїв або Василь Мова-Лиманський, а навіть Кулїш. Усіх їх умів Лукич пригорнути до "Зорі" й вернути таким чином рідному письменству. І не буде се перебільшеннєм, коли скажемо, що в "Зорі" Лукича вели перед і надавали тон саме російські Українцї.
Тут писали усї наші визначні письменники, як з старших, так і молодших. І можна сміло сказати, що успішна робота "Зорі" Лукича проложила дорогу дальшим лїтературним підприємствам, а спеціяльно "Лїтературно-Науковому Вістнику", що в 1898 р. заступив "Зорю". І на сторінках "Лїтературно-Наукового Вістника" подана була свого часу перша оцїнка заслуг Лукича як редактора — в статї покійного Ів. Франка "З останніх десятилїть". От як характеризує Франко ту переміну, яка довершила ся з "Зорею" під рукою Лукича**: "Коли галицькі радикали були усунені від її редаґування, старша громада якийсь час пробувала редаґувати її сама. Дїло не йшло на лад. До редаґування брали ся люде, що звичайно не мали поняття про редакторську технїку, самі не письменники, притім обтяжені иншою фаховою працею, а в додатку люде тїсних поглядів, без артистичного смаку, що дивили ся на свою задачу механїчно: аби склеїти нумер, зробити коректу й видати на час; а з чого склеєний нумер, се їм було байдуже. Очевидно йшло на те, що повторить ся історія з давньою "Правдою". Але історія не повторяєть ся. Нові обставини, нові течії виробили вже і по той бік Збруча ряди людей — і серед письменників і серед публики, що не хотїли вдоволити ся самим шлєндріяном. Нові сили перли ся наперед. Серед самої львівської громади не втихали голоси, що жадали реформи; з Київа не переставав добивати ся її Кониський. І ось знайшов ся вихід. Редаґуваннє "Зорі" повірено чоловікови з молодшого поколїння, нескомпромітованому нїяким радикалїзмом полїтичним, але все-таки радикальному в національнім поглядї й рішучому прихильникови духового поєднання Українцїв з Галичанами. Дуже добре обізнаний з редакторською технїкою, охочий до писання листів, незаанґажований у нїякі полїтичні суперечки, Василь Лукич — так звав себе в лїтературі новий редактор Володимир Левіцький — зумів притягти до "Зорі" майже всї виднїйші лїтературні сили з України й Галичини. Великою його заслугою було те, що він рішучо зірвав зі старомодним рутенством, яке не переводило ся і на жаль досї не перевело ся у старій львівській громадї. Певно, се йому дістало ся не без боротьби, але все-таки він зумів поставити себе настільки незалежно від громадських цензурних похопів, що "Зоря" зовсїм наперекір громадським інтенціям зробила ся орґаном далеко більш українським нїж галицьким. Не диво, що се було перше галицьке виданнє, яке здобуло собі в Росії значнїйший круг читачів і доходило в такі закутки, де досї навіть і з наслуху не знали про істнуваннє українського руху в Галичинї. В тім фактї треба бачити велику заслугу Василя Лукича; "Зоря" під його редакцією уперве пробила китайський мур, який дїлив нас від ширшої української громади. При тій нагодї показало ся, що й по найглухійших закутках України, присипанє попелом офіціяльного обрусїння, тлїє невигасле українське почуттє, готове при кождім свобіднїйшім подуві спалахнути ясним полумям; показав ся факт, якого ми в Галичинї догадували ся та який дехто з українських соціялдемократів старав ся нам ґрунтовно вибити з голови. І коли важка лапа російської цензури, запримітивши сей зріст передплатників "Зорі" на Українї, заборонила її, то зацїкавлення до українського слова не вбито, бажання розвитку рідної мови й лїтератури вже були розворушені, сїмя було кинене і швидко почало сходити".
Лукич був редактором перших томів "Записок Товариства ім. Шевченка", що вийшли нїби-то під редакцією Ю. Целевича. В кінці 1896 р. Лукич, що досї жив у Станиславові як помічник нотаря і звідси редаґував "Зорю", дістав самостійну посаду нотаря у Винниках під Львовом. Нові службові обовязки примусили його полишити нелише редакторство, а й загалом усякі лїтературні зайняття. Від того часу цїлих 20 лїт не озивав ся Василь Лукич за ріжними службовими й громадянськими клопотами й само се імя почало у нас забувати ся. Тільки в останнім часї, від увільнення Львова почавши, знову пригадуєть ся Лукич ширшому громадянству яко редактор видань "Просвіти".
Сей поворіт давнього заслуженого дїяча на письменську ниву припав саме на сороклїттє його лїтературної дїяльности. Ся обставина дає нам право пригадати молодшому поколїнню заслуги шановного ювилята. Бажаємо славному дїячеви ще довго працювати на користь рідного народу!
* Уродив ся 1856 р. в Белзцї, золочівського повіту, де батько Лука був парохом. До народньої школи ходив у Белзцї й Золочеві, до ґімназії у Бережанах, а на унїверситет у Львові. Уразу був на судовій практицї, а в 188Зр. вступив до нотаріяту та яко нотаріяльний кандидат відбував практику зразу в Болехові, далї в Стрию, Залізцях і в Станиславові до жовтня 1890 р., кола став самостійним нотарем у Винниках коло Львова. Одружив сл в 1882 р. з Ольгою Гузарівною і має доньку та двох синів. Ред.
** Цитую з книжки "Молода Україна", Львів, 1910, вид. Укр.-р. Вид. Спілки, див. ст. 42—44.
[Вістник Союза визволення України]