Печерний монастир у Бакоті – столиці Дольної Русі

 

Нині одна з найрезонансніших тем для Західного регіону – загроза створення каскаду водосховищ на верхньому Дністрі. Дністрові води можуть поховати під собою не лише села й містечка, чудові краєвиди та родючі ґрунти, а й пам’ятки археології, історії, культури.

 

Бакотська затока Новодністровського водосховища. Світлина Ігоря Меліки

 

 

Зрештою, на Дністрі ми вже маємо такий прецедент. У 1981 році Новодністровське водосховище поглинуло будівлі давньої столиці історичного Пониззя – легендарного села Бакоти. І лише келії печерного монастиря, видовбані в скелях височезної Білої гори нагадують про бурхливе минуле цих місць.

 

Про все це 16 березня розповів львів’янам дослідник Бакоти, археолог із Хмельницького, кандидат історичних наук Сергій Маярчак.

 

 

 

 

Віктор Мельник (модератор зустрічі)

 

Я дуже радий представити нашого гостя з Хмельницького – Сергія Андрійовича Маярчака, кандидата історичних наук, з яким я познайомився через його публікації. Зокрема, він подавав матеріали на конференцію у Львівський музей історії релігії, і як виявилось, у нас є спільні історичні зацікавлення – зокрема, це дослідження Бакотського скельного монастиря.

 

Бакотський скельний монастир, як тепер уже доведено історичними дослідженнями, був на пограниччі Галицько-Волинського князівства, але цю інформацію, власне, уточнить наш сьогоднішній доповідач. Хочу лише сказати, що ми маємо дуже мало пам’яток, які дійшли до нас в зміненому чи незміненому вигляді, з тих глибоких давніх часів, і, власне, Бакотський скельний монастир є одним із тих об’єктів, які дозволяють нам краще розуміти нашу історію, наш родовід як родовід народу, як родовід нашої церковної традиції. Я думаю, що наш доповідач нам сьогодні більше розкаже.

 

Сергій Маярчак

 

Я захищався по історико-археологічній тематиці, по  давньоруському періоду Центрального Поділля.

Загалом територія Поділля зараз займає три сучасні українські області. Західне Поділля – Тернопільщина, Східне Поділля – Вінничина, і Центральне Поділля – це південна частина Хмельницької області. Власне, про Центральне Поділля (або ж лівобережне Середнє Подністров’я, або ж Середньодністровське Лівобережжя – і так, і так, і так правильно) поговоримо сьогодні.

 

 

На першому слайді можемо бачити структуру моєї доповіді.

 

Перед тим, як перейти до викладу, власне, інформації про Бакотський монастир, вважаю за необхідне нагадати і ознайомити з територією, де той Бакотський монастир і сама Бакота (столиця давньоруського Пониззя) розташовувались.

 

 

Казали латиняни: «Inter arma silent musae» («Під час війни музи мовчать»). Спробуймо трошки перенестися від всяких буденних подій, важких подій, в далеке минуле. Але воно було заплутане і складне по-своєму. Якщо ми перенесемося в першу половину XIII століття, то побачимо, що землі Галицько-Волинської держави, яка займала величезні простори сучасної Західної України, також охоплювала смута, також були чвари між правителями різних феодальних утворень. І свій зовнішній завойовник теж був на той час – монголо-татари.

 

Так ось, регіон Середньодністровського Лівобережжя перебував на периферії відносно головних політичних центрів – таких, як Галич, Теребовля, Володимир. І це було причиною слабкої уваги до нього літописців. Про події, які відбувалися у межах регіону (південна Хмельниччина), написано зовсім мало. Звістки присутні передусім у Київському та Галицько-Волинському літописах. Ці літописні повідомлення, які стосуються майже виключно політичних і військових подій, досить рано привернули увагу дослідників. Згадані у літописах населені пункти краю (а їх всього три: Бакота, Ушиця та Калюс) досить давно, ще у XIX столітті локалізовані в районі пізніших однойменних поселень. Такі самі поселення, з тими назвами і залишились.

 

З 1981 року села Ушиця, Бакота і Калюс (тобто, ці літописні населені пункти, що розташовувались в Кам’янець-Подільському [Ушиця та Бакота] та Новоушицькому [Калюс] районах Хмельницької області) затоплено Дністровським водосховищем. Є супутниковий знімок, який показує сучасний стан – власне, Бакотська затока в межах Дністровського водосховища.

 

Бакотська затока Новодністровського водосховища (супутникова зйомка). Зелена позначка – місце колишнього села Бакота, фіолетова –​ Біла гора з печерним монастирем.

 

 

Літописна Бакота була об’єктом тривалих археологічних досліджень відомих науковців (я не буду називати за іменами та прізвищами), внаслідок чого отримано багато цінного матеріалу про місто, значною мірою його проаналізовано. Проте заснування міста Бакоти в історії Подністров’я й особливості історичного розвитку й надалі залишаються перспективними для дослідження. Вбачаємо також необхідність у перевірці окремих результатів наукового вивчення цього міста, в детальнішому з’ясуванні історії його вивчення та меж літописної області Пониззя, центром якої воно було.

 

Світлина Ігоря Меліки

 

 

Ще з XIX століття початок формування історичної області Поділля історики значною мірою інтуїтивно, а не шляхом глибинного аналізу пов’язували з (у давньоруському написанні) Пониззям. Це Пшездецький, Зубрицький, Барсов, Молчановський, Петров тощо. Ярослав Романович Дашкевич у своїй розвідці 1990 року «Поділля. Виникнення і значення назви» зазначив: «Мало правдоподібно, щоби Поділля, в територіальному відношенні замінило назву Пониззя, яка активно вживалася в XIII столітті. Або Пониззя і Побожжя разом. Бо територія самого Пониззя (або Пониззя разом з Побожжям) не тотожне з Поділлям. Поділля XIV століття охоплювало значно більше земель, ніж описане Пониззя». Тобто, Дашкевич якогось прямого зв’язку між Пониззям і Поділлям не бачить.

 

У 2004 році вийшла друком монографія Білецької «Поділля в другій половині XIV – першій половині XV ст.» (зроблена, я думаю, під впливом Дашкевича). І висновок: початок формування історичної області Поділля припадає лише на другу половину XIV століття. Відповідно, літописне Пониззя та Поділля не мають послідовної територіально-адміністративної наступності. Тож доцільно перевірити і ці висновки, зокрема, проаналізувавши роль Бакоти на Пониззі на підставі писемних джерел.

 

 

Коротко щодо історіографії Бакоти. Наприкінці XIX століття були опубліковані праці Катерини Мельник, Володимира Антоновича, Юхима Сіцинського з інформацією про старожитності літописної Бакоти. Ці праці мали переважно описовий характер, але, на відміну від студії історика Никандра Молчановського, значною мірою базувались на результатах власних археологічних досліджень. Під впливом побачених розкопок християнського печерного монастиря у Бакоті, подільський краєзнавець Сіцінський вважав цілком реальними народні перекази про те, що засновник Києво-Печерського монастиря Антоній на шляху з Афону зупинявся на Дністрі і тут копав печери у скелях, а вже згодом оселився на березі Дніпра і став відомий, як фундатор Києво-Печерської Лаври.

 

У праці 1891 року професора Київської духовної академії Петрова «Подолия. Историческое описание», виданої в рамках програми з відзначення століття приєднання Поділля до Російської імперії, висловлено думку, що внаслідок свого географічного положення, тиверці, уличі й решта слов’яно-руських племен, «должны были подчиниться греческому влиянию и получить возможность ознакомится с православной верой».

 

Таким чином, на підставі народних переказів, вражень від розкопок Бакотського монастиря кінця XIX століття і міркувань географічного характеру, в історіографії сформувалася гіпотеза про відносно ранню – не пізніше X-XI століть – і значну християнізацію населення Дністровського Лівобережжя. Протягом 1960-1980-х років на території Бакоти і на околицях проводили розкопки експедиції на чолі з Винокуром, Горішнім, Кучерою, Юрою та іншими. Це експедиції Кам’янець-Подільського педінституту й експедиція Інституту археології Академії наук СРСР.

 

 

В 1994 році була видана книга у співавторстві І.Винокура та П.Горішнього «Бакота – столиця Пониззя». Вона підсумувала дослідження Бакоти і власне монастиря. В 2005 році місцевим краєзнавцем Тарасом Васильовичем Горбняком було видано літературно-художнє видання «Бакота – затоплена доля».

 

Пізніше, серед інших дослідників, зацікавила і мене тема «Бакота і Пониззя». Отож, переходжу до другого пункту:  «Бакота як столиця Пониззя»

 

Походження топоніму «Бакота» не з’ясоване. Пізньосередньовічний історик Станіслав Сарницький вважав, що він – татарського походження. На думку Масенко, назва того ж походження, що і староукраїнське «буката» (шматок) або білоруське «букота» (гора округлої форми). За Вейнтрубом, назву «Бакота» можна перекласти на сучасну українську мову як «бажане місце».

 

Світлина Ігоря Меліки

 

 

Місто згадується в Галицько-Волинському літопису в описі подій 1241-го, 1242-го та 1252 років як адміністративний центр історичної області «Пониззя». Таким чином з’ясування історичної ролі Бакоти є в тісному взаємозв’язку зі з’ясуванням (хоч би у загальних рисах) політичного минулого регіону, центром якого вона певний час була.

 

Назва «Пониззя» вперше фігурує в літописі в 1227 році. Тоді вже немолодий і, ймовірно, хворобливий тесть волинського князя Данила Романовича, галицький князь Мстислав Мстиславич, усупереч попереднім домовленостям і волі більшості галичан, внаслідок погіршення відносин між ними і під впливом окремих бояр, віддав галицький стіл іншому своєму зятю, угорському королевичу Андрію, «а сам узяв Пониззя, звідти пішов до Торчського». Незабаром Мстислав пошкодував про свій вчинок і вже в березні 1228-го звернувся до Данила: «Сину! Завинив я, не давши тобі Галича, а давши іноплеміннику за радою Судислава обманника [галицького боярина, прихильника проугорської партії. – С.М.]. Обманув бо він мене. Якщо Бог захоче, ми підемо оба на них [на угорців. – С.М]. Я посаджу на коней половців, а ти підеш зі своїми. Коли Бог дасть його [королевича Андрія. – С.М] нам обом побити, – ти візьми Галич, а я – Пониззя». Тобто, такий план походу тестя. Та невдовзі Мстислав Удатний помер, спільний похід так і не відбувся, й Данило Романович зосередився на певний час на укріпленні своєї влади у Волинському князівстві. У 1230 році галичани – прихильники Романовичів – направили до Данила послів з пропозицією зайняти місто: "Судислав пішов у Пониззя, а королевич у Галичі зостався. Піди-но боржій!". Данило Романович послухався поради. Частина його війська на чолі з тисяцьким Дем'яном йде на Судислава у Пониззя, і той перед ним, як пише літопис, "не встояв". Сам Данило з іншою частиною війська зайняв на якийсь час Галич і розорив Судислава Бернатовича, галицького боярина, який вмовляв віддати галицький стіл Андрію.

 

Вказані літописні повідомлення дають змогу інтерпретувати Пониззя як історичну область, навіть говорити про формування у цій області удільного князівства, що виокремлювалося на початку XIII століття з Галицько-Волинського князівства. Поділяємо погляд Романа Миська про те, що певний час центром окремої адміністративно-територіальної одиниці або волості, яка формувалась у XII столітті вздовж Середнього (а, можливо, частково й Верхнього) Дністра, міг бути згаданий у літописі в 1144 році Звенигород на Дністрі. Його залишками є городище біля села Дзвенигород Борщівського району Тернопільської області. Інший літописний центр під назвою Звенигород існував, як відомо, неподалік Львова.

 

 

Усі писемні згадки, а також власне географія й особливості матеріальної культури регіону, дають підстави вважати, що імпульс адміністративного освоєння та підпорядкування Середньодністровського Лівобережжя в досліджуваних межах у другій половині XII століття йшов передусім із заходу, з територій вище по Дністру.

 

 

Але називати «Пониззям» землі, що підпорядковувались Звенигороду на Дністрі, можна лише гіпотетично, та й застережливо. Жодних джерел для такого твердження не відомо. Ототожнення літописного Пониззя і неологізму (тому що це новий термін, досить недавно придуманий) «Дністрова» або «Дністрово-Берладська волость» тим більше вважаю необґрунтованим.

 

Ще Зубрицький міркував, що у 1227 році Мстислав Галицький, «лишившись Галичи, довольствовался только Понизьем и своим Торческом».

 

 

Натомість Олександр Борисович Головко схильний вважати, що після втрати галицького столу Мстислав через Пониззя лише проїздив, прямуючи до Торчеська, яким справді заволодів. На нашу думку, ігнорування літописного взяття (саме про «взяття» мова йде у літописі) князем Пониззя, відображене у двох епізодах, помилкове. Тут не йдеться лише про переїзд Мстислава через зазначену область, а доповідається саме про оволодіння сформованим адміністративним регіоном, уділом, що задовольняв амбіції найдосвідченіших із руських князів. Не виключено, що на Пониззі Мстислав з якихось причин не зміг утримати владу надовго, тому переїхав до Торчеська. Однак пунктирність викладу подій і наша довірливість до літописного тексту в конкретному місці («Мстислав взяв Пониззя, звідки пішов до Торчська») не дозволяють сприймати цю версію як безальтернативну. Так Мстислав Мстиславич міг наприкінці свого життя водночас володіти двома уділами – Пониззям і Торчеськом (Торчеськ – це місто в Пороссі). Переїзд Мстислава до Торчеська, можливо, був пов’язаний з його планами організувати антиугорську коаліцію і піти на Галич, про що Удатний-князь інформував свого тестя Данила. У будь-якому разі оволодіння князем Пониззя –реальне, нехай і короткочасне – свідчить про факт існування цього уділу, його виокремлення зі складу Галицької землі.

 

 

Головними причинами формування удільного князівства у Середньому Подністров'ї були: 1) швидке збільшення його населення упродовж XII століття (на картах можна подивитись, там власне фіксують появу нових поселень); 2) окраїнне географічне положення Пониззя у складі Галицького князівства (це була периферія Галицько-Волинського князівства); 3) перманентна – від початку XIII століття – політична криза у Галичі, що послабила вплив центральної влади у регіонах (щось подібне і зараз відбувається). Можна також припустити скорочення надходження додаткового продукту у вигляді податків з периферії до центру, а це стимулювало економічний розвиток периферійних регіонів Галицько-Волинського князівства – таких, як Пониззя.

 

 

Отже, розвиток феодалізму на теренах Середнього Подністров’я у XIII столітті перебував на етапі, відомому як феодальна роздрібненість. Виникла необхідність у місцевому політичному центрі, стабільній і ефективній владі, що вирішувала би проблеми регіону, що динамічно розвивався. Підраховано, що протягом другої половини XII століття – 40-х років XIII століття на Русі утворилося близько ста невеликих князівств. Приблизно по 10 у кожному удільному князівстві, за винятком Новгородської та Переяславської земель, для яких процес виокремлення невеликих князівств не був характерним. Про центр нового князівства в Середньому Подністров’ї у літописі розповідається у 1241 році. Зрозуміло, що виокремлюється нове князівство Пониззя.

 

Тепер перейдемо власне до центру. Розповідається в літописі під 1241 роком, коли йдеться про свавілля і непокору Данилу Романовичу галицьких бояр. Зокрема про Доброслава Судича, який «укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в город Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління». Таким чином, саме Бакота була адміністративним центром Пониззя – за тогочасними реаліями, захоплення центру передбачало заволодіння всією територією, що йому підкорялася (власне, і зараз так – хто в адміністрації сидить, той керує не тільки адміністрацією, а і власне регіоном).

 

 

При всій повазі до класика галицько-волинської історіографії, але з думкою Крип’якевича, що головним містом Пониззя спочатку була Ушиця, а потім Бакота, я особисто не згоден. Тому що вона може спиратися лише на давнішу літописну згадку Ушиці відносно Бакоти 1144 року.

 

Того ж 1241 року Бакоту намагається підкорити чернігівський князь Ростислав Михайлович. Як свідчить літопис, він «зібрав князів болохівських і останок галичан і прийшов до города Бакоти. Але Курило-печатник [начальник княжої канцелярії, канцлер. – Z] був тоді в Бакоті, посланий Данилом-князем і Васильком списати грабунки нечестивих бояр». Я цитую переклад на українську за Леонідом Махновцем. Ймовірний  співавтор Галицько-Волинського літопису, Кирило був вірний своїм сюзеренам і з пішими воїнами зумів відбити штурм міста. Данило Романович, зі свого боку, здійснив похід на союзників Ростислава Михайловича, болохівців, і спустошив їх землю. Наступного 1242 pоку Данило Романович їде до Бакоти, аби укріпити свою владу на Пониззі і, можливо, мобілізувати місцеве населення на боротьбу проти монголів: «Хоть тяжко оставить зємлі, єхать до Бакоти і Калюса».

 

 

Пониззя не постраждало (або майже не постраждало) в результаті монгольського походу 1240-1241 років, а, отже, ще було на той час здатне на опір завойовникам. Але невдовзі князь Галичини, як і Волині, як і інші руські князі, був змушений домовлятися з татарами (поїхав у ставку Батия).

 

Востаннє Бакота у літописі згадується при описі подій, що відбулися 1252 року. І тут вона фігурує як адміністративно-політичний і фіскальний центр. Цитую: «Приїхали татари до Бакоти, і прилучився Милій до них. Данило тоді пішов на війну проти Литви, на Новгородок, але тому, що була розкаль, послав він сина свого Льва на Бакоту. Лев послав двірського перед собою. Напавши зненацька, схопили вони Милія і баскака, і привів Лев Милія до отця свого, і стала знову Бакота королевою отця його. Потім же, порадившися з сином, він, Данило, одпустив його, тобто Милія, а поручником був Лев, запевнивши отця, що той буде вірним. Але коли знову приїхали татари, то він, Милій, учинив обман і оддав її, Бакоту, знову татарам».

 

Світлина Ігоря Меліки

 

 

Наведений уривок Галицько-Волинського літопису має принципові різночитання. Так, у Хлєбніковському списку, на відміну від наведеного вище Іпатіївського, є «Милія баскака», а не «Милія і баскака». Це може вказувати на те, що мова йде про двох осіб, а не про одну. Микола Федорович Котляр і Олександр Борисович Головко вважають Милія місцевим воєводою, комендантом фортеці. Петро Петрович Толочко – татарським баскаком. Погоджуюсь з міркуванням Молчановського, який розрізняв двох осіб – баскака і Милія, вважав Милія представником міської общини Бакоти. Очевидно християнське ім’я бакотського персонажа, названого на честь священомученика Мілія Перського, теж вказує на те, що він не був татарським баскаком, а представником місцевого населення – чи то воєводою, чи то старшим міста. Навряд чи здача Бакоти монголам залежало від однієї людини, мабуть, його підтримувала більшість населення міста. Це пояснює поблажливе ставлення до Мілія з боку князя Данила.

 

 

Таким чином, Бакота, відігравала деякий час роль політичного центру, столиці Пониззя. Процес формування удільного князівства не завершився внаслідок монгольської навали на Русь і зміни політичної ситуації у регіоні та в цілому в Південно-Західній Русі. Місто ще відігравало довгий час роль нехай не князівського, але адміністративного центру регіону, сюди приїздили за даниною татарські баскаки. Однак закладене Мстиславом Удатним підґрунтя для неабиякого піднесення Бакоти як столиці князівства так і не було реалізоване після його смерті.

 

Монголи не сприяли розвитку нових адміністративно-територіальних утворень на зразок Пониззя і не допускали будівництва потенційно небезпечних для них адміністративних центрів на підкорених територіях. Понад те, вимагали зруйнувати уже побудовані. Так, у 1259 році монгольський нойон Бурундай наказав князю Василькові "розметати" галицькі та волинські "городи". Про відсутність укріплень у Подільській землі на час приходу литовських князів Коріатовичів розповідається у литовсько-білоруському літописанні. Інформація про відсутність будівництва нових укріплень у другій половині XIII – першій половині XIV століття на досліджуваній території наразі підтверджується археологічно. Водночас більшість існуючих на середину XII століття укріплень припиняють функціонувати. Монголи використовували з фіскальною метою сформовану ще до їх приходу в Русь систему влади на місцях, дещо пристосувавши її для себе. Недвозначне повідомлення про баскака у Бакоті дає підставу вважати, що вона стала місцем концентрації данини з населення Бакотської округи для монголів, які цю данину більш чи менш регулярно збирали за допомогою місцевої верхівки. Зазначене повідомлення є найдавнішою писемною згадкою про інститут баскатства на Русі, що проіснував близько століття. Фіскальним центром і надалі продовжувала залишатися, місцем концентрації данини.

 

 

Дослідники називають порубіжні зі сходу землі Галицько-Волинського князівства (маємо на увазі передусім територію Пониззя) – "буферною зоною", позаяк на цих землях (це мова вже йде про другу половину XIII століття) стикалися інтереси та зони впливу, з одного боку, галицьких володарів, а з іншого – монгольських воєначальників. Ці прикордонні території не входили до складу Золотої Орди, але політично від неї залежали. Населення "буферної зони" змушене було тримати удар з обох боків.

 

У 1300-1302 pоках Галицько-Волинське князівство, користуючись усобицею в Золотій Орді, включило до свого складу на певний час (до середини 1320-х років) землі Пониззя і території аж до гирл Південного Бугу та Дністра. Проте ординська адміністрація на Середньодністровському Лівобережжі зберігалась, а населення Бакотської округи з перервами, але продовжувало сплачувати данину монголо-татарам. Зокрема, і після перемоги над татарами литовського князя Ольгерда на річці Сині Води 1362-го (або, за Білецькою, 1363-го) року та підпорядкування краю литовцям.

 

 

Після встановлення литовської влади на Поділлі Бакота поступово перетворилася на рядовий центр невеликої округи. Литовські феодали були змушені зважати на колишню самостійність міста й остерігатися відновлення самостійницьких тенденцій у ньому. Тому вони розбудовували нові, альтернативні політичні центри у краї, серед яких особливо розвинувся виділився Кам'янець на Поділлі, сучасний Кам’янець-Подільський. Аналогічно діяли київські князі відносно давніх племінних центрів на Буковині, коли цю територію приєднали до Київської держави. Незалежницькі настрої у Бакоті зберігалися тривалий час. У 1430-1434 роках тут відбулося повстання проти іноземної влади, і певний час місто разом з його околицями не підкорялося ні литовським князям, ні польському королю.

 

Про заснування нової столиці краю, Кам'янця, розповідається у "Повести о Подольской земле", включеній у Супральський і Слуцький білорусько-литовські літописи першої половини XVI століття та у “Хроніку Биховця“ XVII століття. Цитую: "Ино тыи княжете Корьятевечи три браты: князь Юрій а князь Олександръ, князь Костянтинъ и князь Федоръ со князя великого Ольгирдовымъ презволеніемъ и с помочію Литовскія земли пошли в Подольску землю, и тогды в Подолскои земли не был ни один город ни деревом рубленого, а ни каменем будованого, и тогды тые княжата Корьятовичи пришли в Подольску землю от татар, и баскакам выхода [данини. – С.М.] не почали давати и на первое нашли собѣ твержю на рецѣ на Смотрити [а от тут увага! – С.М.], а в другомъ мѣсте были черници въ горѣ, и въ томъ мѣстѣ нарядили городъ Бакоту. и ловячи в ловах пригодилося им так – утонили много олени в тот остров, где нѣнѣ Каменское мѣсто лежить, и посѣкши весь городъ муровали Каменець, а исъ того вси Подолски городы умурували и всю землю Подолскую оселили". Тобто, літопис дає пріоритет в заселенні власне Поділля литовським князям Коріатовичам. Вони прийшли на голе місце, тут «ни деревом не рублено, ни каменем не будованого» і, зокрема, на острові теж нічого не було – ліс. Таким чином, заселили. Є підстави не довіряти цій розповіді, вона має літературний характер, адже описи заснувань столичних міст у білорусько-литовському літописанні виконані за одним взірцем – столичні міста засновуються саме на полюванні. Легенда про заснування Кам'янця вийшла за межі книжного середовища, набувши поширення у фольклорі. А це може свідчити про її свідоме пропагування литовськими правителями.

 

Краєвид з Білої гори на село Дністрівка. Світлина Ігоря Меліки

 

 

Як зазначала Білецька, згідно з актовими матеріалами, і за князів Коріатовичів, і за правління їх наступників Поділля залишалося в данницькій залежності від Орди. Схожа літописна традиція, що пов'язувала прихід литовських князів зі звільненням Поділля від татар відображувала лише сподівання подолян, але не реальність. Археологічно відомо, що острів, на якому було розташоване старе місто Кам’янця-Подільського не був безлюдний – тут є залишки давньоруського поселення XII-XIII століть, життя на якому навряд чи повністю згасло до другої половини XIV століття, коли прийшли Коріатовичі.

 

Те, що литовці прийшли не на порожне місце, відомо точно. Напевне, однак у "Повести" про це мова не йде. Літописець литовського князя намагався донести своїм читачам, що литовці "нарядили" (відбудували чи розбудували) Бакоту. Відомо, що у XIV-XV столітті біля Бакотського монастиря справді була споруджена кам'яна будівля на зразок палацу, розкопана у 1963-1965 роках Винокуром і Хотюном.

 

Проте загалом за литовського (а згодом і польського) володарювання на Поділлі значення колишньої столиці Пониззя дедалі більше слабшало. Так, у "Списку русских городов дальних и ближних" кінця XIV – початку XV століття Бакота згадується вже на останньому місці у переліку Подільських градів після Каменя (Кам'янця-Подільського), Іловеча (Язловець на Тернопільщині), Бряславля (Брацлав на Вінничині), Сокольця (Сутківці на Хмельниччині), Звенигорода на Черкащині, Черкас, Чернена, Нового Городка, Веніча (Вінниця), Скали (Скала Подільська на Тернопільщині). Що такий порядок не випадковий, видно з жалуваних грамот 1395 року на подільські замки польського короля Владислава-Ягайла та королеви Ядвіги краківському воєводі Спитку. І тут Бакота згадується останньою після Кам'янця, Смотрича, Звенигорода та Скали. У цих переліках подільські гради розташовані не в географічному широтному чи меридіональному порядку. Зокрема, після Кам’янця-Подільського в них вказано не найближчу до цього міста Бакоту, а інші поселення, також гради на території Тернопільщини, Вінничини, Черкащини, згадується впереміш. Тобто, в цих реєстрах Бакота згадується на останньому місці серед багатьох інших населених пунктів, які з’явилися.

 

Село Бакота до затоплення. Покровська церква. Світлини з початку XX століття

 

 

У XVI столітті Бакота згадується в писемних джерелах, як звичайне село Кам’янецької округи. Позначення її на європейських картах XVI століття, серед інших найзначніших населених пунктів Поділля, пояснюється консервативністю картографії. Карти передавали інформацію про колишній блиск столиці Пониззя, а не про значення поселення у XVI столітті.

 

Давні мапи околиць Бакоти

 

 

Піднесенню Бакоти як головного політичного центру Пониззя у XIII столітті сприяла сукупність кількох чинників. Розташування у великій і давно заселеній родючій долині, що давала змогу прохарчувати порівняно значну кількість населення. Наголошую на великій родючості ґрунтів Бакотської долини. Розташування у центральній частині Пониззя, що давало змогу ефективніше управляти краєм. Функціонування тут потужного культового центру – печерного монастиря. Важливість Дністра, на березі якого розташована Бакота як транспортної та торгівельної артерії. Наявність біля міста броду через Дністер, що сприяло комунікації з правим берегом річки.

 

Скельний монастир

 

 

Вірогідно, територія Пониззя і, відповідно, Бакотської волості (оскільки Пониззя – це волость міста Бакоти) не включала в себе правобережжя Дністра на захід від (приблизно) сучасного Хотина, хоча правобережжя Середнього Дністра до річки Прут, за літописним повідомленням 1229 року, належало до Галицької землі. Князь зібрав все військо – до Ушиці і Прута. «Всю землю Галицкую, до Ушици и Прута» – таким чином окреслено.

 

Картографування археологічно відомих поселень XII–XIII століття на Буковині показує їх значну кількість на захід від притоки Пруту, річки Сталінешти, і, навпаки, відносно незначну – на схід від цієї річки. На захід, а точніше на північний захід від річки Сталінешти розташовувалися літописні поселення Плав, Онут і Василів. З огляду на значні археологічні матеріали, ці пункти не поступалися по розвитку столиці Пониззя. Василів, можливо, був навіть значнішим, займав більшу площу, був густіше міським центром, аніж Бакота. Онут і Плав більше тяжіли географічно до Василева, аніж до Бакоти, а всі разом – до Галича.

 

Використовуючи термінологію представників школи Фроянова, можна сказати, що названі населені пункти не могли бути "пригородами", "молодшими містами" Бакоти, але були такими стосовно до Галича, як і, сама Бакота до початку XIII століття.

 

Отож, є підстави припускати, що зазначені літописцем поселення Буковини політично залежали не від Бакоти, а від Галича і розташовувалися за межами Пониззя. Припускаємо, що обумовлені території західної частини сучасної Чернівеччини вже в XIII столітті являли собою якесь окреме адміністративно- територіальне утворення у складі Галицької землі. У XIV столітті саме вони входили до Шипинської землі. Принаймні ніяких відомостей про політичну залежність буковинських літописних поселень від Бакоти нема.

 

Щодо етимології та семантики макротопонімів "Пониззя" і "Поділля", то, на думку одних дослідників йдеться про "низ", «дол» відносно Карпатських гір, тоді, як інші тлумачать цю назву як "країна, що розташована у долинах", "країна-долина". Таким чином, обидві версії спираються на специфіку ландшафту краю, але друга версія, очевидно, вірніша. Дійсно, ця територія порізана густо річковими долинами, річки течуть строго мерідионально з півночі на південь, впадаючи в Дністер. Їх тут багато, і поступово їх течії утворили глибокі каньйони. Дійсно, багато річкових долин саме на цій території. Трактування походження назв «Пониззя» і «Поділля» як «країна річкових долин», зокрема, може підтверджуватися лінгвістичним спостереженням Адріана Юськовича. Так, у літописному повідомленні за 1223 рік єдиний раз згадуються «выгонцы галицкіе», що їх по-різному інтерпретували дослідники. Одне зі значень слова «выгон», на що звернув увагу польський дослідник, – «відток води в усті ріки», відповідно слово «выгонцы» стосується людей, що живуть коло «устья реки». До речі, «выгонцы» згадуються як учасники походу руських князів до Калки 1223 року. Нещодавно географ Денисик запропонував своє пояснення походження назви «Поділля» від слова «ділити наділ», акцентуючи увагу на перерозподіл цієї землі у XIV століття між Литвою, Польщею та татарами. Однак ландшафтна версія переконливіша, вона підтверджується і писемними джерелами. Так католицький архієпископ Антон Вранчич у своїй праці «Опис Трансільванії, Молдавії та Валахії» 1549 року зазначав, що в часи воєводи Петру Рареша (у 1527–1546 роках – з перервами – правив цей воєвода): «Молдавія межувала на півночі з трьома Русями – Руссю Білою, Руссю Горішньою і Руссю Долішньою, яка називається ще Поділля».

 

Історична паралель Пониззя – адміністративне утворення «Подгор’є» (Підгорайська волость), що існувало в межах Грядового Побужжя, північніше Львова. Як і Пониззя, Подгор’є займало відносно невелику територію; пов’язану з ландшафтом свою назву отримало не від головного осередку. Тобто, зазвичай, Володимир – головне місто Володимирського князівства, а тут, власне, від ландшафту. Перша писемна згадка (1235 рік) наближена в часі до першої писемної згадки про Пониззя. Саме в цей час Галицько-Волинське князівство, раніше єдине, розпадається на ряд феодальних утворень, які раніше, насмілюсь сказати, не настільки звертали увагу дослідників. Зараз дослідники все глибше і глибше «копають», і все стає дедалі більше зрозумілим.

 

Попри те, що назви "Пониззя" і "Поділля" мають однакове походження, межі згаданих історичних областей не збігались. Пониззя охоплювало Середнє Подністров'я. Кажуть: «Галицьке Пониззя», «Дністровське Пониззя» – це сучасні назви, в літопису просто Пониззя. І якщо ми говоримо, наприклад, про нижні течії Дністра і Дунаю, то краще, як на мене, використовувати нейтральні географічні терміни. «Землі нижньої течії Дністра», «землі нижньої течії Дунаю», а не пониззя Дністра, пониззя Дунаю, якщо ми говоримо про цей конкретно давньоруський період нашої історії. Тому що власне Пониззя в джерелах до цього часу – це землі Середнього Подністров’я, передусім лівобережжя Середнього Подністров’я.

 

Переходжу до пункту третього. Бакотський печерний монастир.

 

 

Археологічне вивчення Бакоти почалось наприкінці XIX століття з розкопок заснованого в давньоруський час печерного монастиря на околиці села, на горі Білій. Бажання знайти скарби, начебто заховані там, спонукало місцевих селян копати при нагоді. Була легенда про те, що там є якісь скарби, час від часу вона дійсно підкріплювалась випадковими знахідками. Особливо активними розкопки були у 1870-1880-х роках. У 1883 році у селі проводили археологічні дослідження Володимир Антонович і його майбутня дружина Kатерина Мельник. На вершині гори Білої Антонович дослідив спіралеподібну печеру, що спускається двома обертами вниз. Нижній її отвір виходив у скелі на обрив, що перпендикулярно спускається до підніжжя гори. У нижньому оберті печери Антонович виявив дві невеликі келії. Дослідник інтерпретував печеру як хід, що сполучав монастир з вершиною гори, де, як він припускав, був колись замок. Принагідно скажу, що повторно печера Антоновича (її так назвали) була досліджена лише 2002 року (оскільки там небезпечно спускатись) групою спелеологів на чолі з Богданом Тарасовичом Рідушем. У підсумку тут було виявлено фрагменти давньоруської кераміки та людських кісток.

 

Печера Антоновича

 

 

Катерина Мельник зосередилась на дослідженнях урочища «Монастирище», у підніжжі гори Білої (нижче згодом були відкриті келії монастиря). Площею майже два гектари воно займало похилий високий берег, що заходив у Дністер у вигляді півострова. Півострів навіть під час повені не затоплювався водою і був добре захищений, оскільки зі східного боку прилягав до схилу, що переходив зверху у круту скелю, а з інших боків був оточений водою або ж болотом. У північній частині урочища Катерина Мельник обстежила залишки «стіни циклопічної будови» без цементу, яка тягнулася від великої брили, що лежала над самою річкою, до підніжжя гори. Там же були виявлені, на її погляд, мегаліти зі стародавніми петрогліфами. Дослідниця припускала, що саме на цьому місці раніше був монастир. За інформацією мистецтвознавця Костя Широцького, який опублікував 1912 року свої враження від екскурсії до Бакоти, у 1886 році обстежені Катериною Мельник стіну та мегаліти нібито розібрали, бо «вони вибивали зі строю галери». Тобто, суднам, які плавали по Дністру, заважали в навігації.

 

 

Середньовічні, складені з необробленого каміння і без використання зв’язуючого розчину стіни, що тягнуться упоперек річкової долини від гори до води, пересікаючи шлях вздовж води, відомі в азіатській частині Росії у схожих ландшафтно-топографічних умовах глибоких річкових каньйонів. Можливо, обстежена Мельник стіна була споруджена для захисту Бакотської долини, передусім, від кінних ворожих заходів зі сходу на шляху вздовж лівого берега Дністра. Тому що власне Бакота розташовувалася в глибокій долині, і можливість швидкого кінного нападу була обмежена і, в принципі, якщо нападати на ту долину, то найкраще було не спускаючись з гори, а вздовж берега Дністра. Можливо, та стіна, яка йшла перпендикулярно берегу Дністра, мала зупиняти такі загони.

 

 

У липні 1889 року між урочищами «Курник» і «Монастирище» на скелі гори Білої бакотські селяни розкопали вирубані у скелі ніші, де стали траплятися різноманітні предмети. Були також знайдені наскельні написи уставом: «Григорій воздвигъ мѣсто се», «Благослови Христосъ Григорія Игумена давшаго силу Святому Михаилу» та фрагменти інших. Прорис напису зроблено Антоновичем. Так було виявлено основну частину печерного монастиря та з’ясовано, що він був чоловічим, заснованим Григорієм на честь Святого Михаїла. На підставі згаданих написів початок функціонування монастиря датують давньоруським часом. Написи за палеографією датував, за спогадами Винокура, Микола Тихомиров, відомий палеограф, який відвідав монастир у 1962 році: відповідно, перший напис – кінцем XI – початком XII століття, а другий – кінцем XII – початком XIII століття. Тобто, якийсь час минув після заснування монастиря, і в ченців виникла ідея: щоби не пропала пам’ять, увіковічнити фундатора.

 

 

Антонович припускав, що бакотський ігумен Григорій був тим самим Григорієм, ігуменем монастиря під Полонним (це місто в північній частині Хмельниччини), («человѣкъ святъ, єгоже не было предъ нимъ и по немъ не будетъ»), про якого згадується у Галицько-Волинському літописі під 1255 і 1267 роками. Але таке ототожнення суперечить датуванню написів, де йдеться про ігумена Григорія, за Тихомировим. Біля надписів про Григорія, вирізьблено рівносторонній хрест, утворений трикутниками, що сходяться вершинами усередину. Такого ж типу хрести–петрогліфи виявлені в культовому печерному комплексі на горі Білій поруч сусіднього з Бакотою, затопленого тепер села Студениця, а також у Новгородківському печерному монастирі (теж середній Дністер).

 

 

При розкопках 1889 року селяни натрапили також на кам’яну стіну на вапняковому розчині, завдовжки близько двох сажнів і завширшки 1,75 аршина. Один її кінець упирався у скелю, а інший — опускався вниз по схилу навпроти стіни, обстеженої Катериною Мельник на півострові. Висота Білої гори над звичайним рівнем води у Дністрі тоді становила 75 сажнів, а селянські розкопи проводились на висоті 27 сажнів над рівнем води у Дністрі, за 45 сажнів від річки.

 

У Бакоту знову приїхав Антонович і керував розкопками, що тривали протягом одного тижня липня 1891 року і з 7 до 25 серпня 1892 року. В історіографії не зовсім точний погляд на нібито спільну з Антоновичем участь у цих розкопках Михайла Сергійовича Грушевського. Відомо, що в другій половині травня 1891 року, під час своєї подорожі по Поділлю, головною метою якої був збір матеріалів по тематиці «Баскак – староста», над якою працював молодий Грушевський тоді за рекомендацією свого вчителя Володимира Антоновича, він справді, в числі інших населених пунктів краю, відвідав Бакоту. У квітні 1893 року завдяки вчителю він також підготував якусь інформацію про Бакоту, очевидно історичного характеру, про що залишилися нотатки у його щоденниках. Виходячи зі змісту і хронології записів в щоденнику Грушевського, власне у Бакотській експедиції Антоновича Грушевський участі не брав. Утім, Михайло Сергійович у своїй Історії України–Руси, писав, що «учасником розкопок Бакотського монастиря був і я у 1891 році…». Отже він здійснив тоді якісь попередні розвідкові дослідження монастиря, ще до початку розкопок Антоновичем.

 

Печерний монастир (Винокур І., Горішній П., Бакота, с. 223, рис. 113). 

I - скельна стіна по лінії південь-північ з печерами-келіями і отворами для дерев'яних конструкцій тамбура (1-3 - печери; 4 - ніша вівтаря церкви; 3 - місце напису); II - скельна стіна по лінії захід-схід з нішами для захоронень і пазами для дерев'яних конструкцій; III - скельна стіна по лінії південь-північ з пазами й отворами для дерев'яних конструкцій.

 

 

План скельного монастиря 1986 року

 

 

Зрештою, з’ясувалося таке: на майданчику завбільшки 29 на 8-9 м, що витягнувся смугою уздовж урвища на висоті 70 м над рівнем води в Дністрі, на відстані 8-9 м від краю схилу Білої гори виявлено три печери. У скельній підлозі печер зафіксовано 19 прямокутних довгастих заглиблень – гробниць (аркасолей). Аналогічні гробниці відомі у Непоротівському скельному монастирі у Чернівецькій області, а також у монастирі Бутучень в Молдові. Крім того, відкрито 17 ніш для покійників у стінах печер. Ніші мали видовбини для закриття їх плитами або ж дошками, плит знайдено не було. По боках угорі над нішами виявлено заглиблення від цвяхів чи гачків від лампад. Були виявлені й залишки кам’яних стовпів, які, очевидно, колись підтримували кам’яне чи дерев’яне склепіння церкви монастиря (на чорно-білому фото є вівтарна частина церкви монастиря.) У вівтарній частині решток церкви посередині арки був розчищений престол у вигляді великого каменя з рівною поверхнею у верхній частині. Подібний престол Іоано-Хрестительської церкви Лядівського скельного монастиря на Вінничині. Цитую: «Багато ніш було виявлено і за межами печер, вони були висічені безпосередньо у схилах скелі».

 

 

У ході розкопок траплялися залишки іконопису у православно-грецькому стилі, виконаного водяними фарбами червоного, чорного, синього та жовтого кольорів на вапняку. На час проведення розкопок Антоновича на уламках стін монастирської церкви ще чітко було видно шість ікон. Невдовзі після свого відкриття фрески були частково «оновлені» невдало позолотою, що констатував у ході своєї подорожі до монастиря у 1919 році Осип Назарук. 2011 року при вході до однієї з печер біля залишків монастирської церкви автором зафіксовано лише незначні фрагменти іконопису, частково закриті сучасною побілкою.

 

Рештки фрескового розпису, що виглядають з-під шару крейди

 

 

Тоді ж на стежці, на поверхні ґрунту між джерелами №2 і №3 (згідно з місцевим покажчиком; всього біля монастиря є три джерела) знайдено кілька фрагментів кераміки XII-XIII століть.

 

 

Бакотський монастир – єдиний зі скельних християнських комплексів Подністров’я, де виявлено фрески. Це пояснюється його розташуванням у столиці Пониззя. Припущення Павла Нечитайла про економічну підтримку монастиря місцевими феодалами у формі ктиторських пожертв видається логічним. Наімовірніше, фрески в монастирі з’явилися внаслідок сидіння в Бакоті в 1227-1228 роках (точний період невідомий) князя Мстислава Удатного. (Як ви розумієте, я обстоюю версію, що він не проїздив через Бакоту, а взяв її). З Лаврентіївського літопису відомо, що відчуваючи наближення своєї смерті у 1228 році, Мстислав прийняв схиму. «Того жъ лѣта преставися Мстиславъ Мстиславичъ въ чернеце и въ схиме». Отже, він був людиною досить набожною. Власне, є думка, що він причетний до облаштування Бакотського монастиря.

 

 

Принагідно згадаємо знахідку кінця XIX століття – це знахідка Антоновича, вона потрапила в Київ, і там зберігається досі в Державному історичному музеї. Це виріб у вигляді кістяної трубочки з вирізьбленими на ній двозубами, знаками Рюріковичів. Такі речі, зі знаками Рюриковичів, хоч і можуть бути не в стольному центрі, але всі ці фактори більшою чи меншою мірою говорять про те, що це був князівський центр. Все ж таки концентрація таких виробів (зі знаками Рюриковичів) була саме в князівських центрах.

 

Загалом фрескова іконографія Бакотського монастиря продовжує візантійсько-болгарські традиції християнського печерного живопису. Більш ранні його зразки відомі в Малій Азії та Західному Причорномор’ї.

 

За технологією давньоруських печерних комплексів Бакотський монастир належить до розвинутого кущового-групового типу, до якого дослідники зараховують найбільші монастирі і скити, що розвивалася впродовж значного відрізку часу.

 

Світлина Михайла Грейма 1880-х років. З колекції Ягеллонської бібліотеки (джерело – Kamieniec Podolski: studia z dziejów miasta i regionu, Kraków, 2000, t. 1, s. 8)

 

 

Обабіч залишків церкви Антоновичем були виявлені рештки дерев’яних прибудов, де знайдено мечі, вістря стріл і пік, спорядження верхового коня та вершника, кам’яні ядра й інші речі, датовані ученим XIV-XV століттям. Перелік знахідок дозволив припустити перебування тут частини гарнізону Бакотського замку. Вже зазначалося, що про «чернцы в горе» у Бакоті згадується у «Повести о Подольской земле» під 1362 роком.

 

 

Обвал частини гори, що стався у пізньому середньовіччі, до кінця XIX століття приховав залишки монастиря. На жаль, його розкопки у XIX столітті селяни проводили здебільшого хаотично, без наукової фіксації: «Багато костий в нішах печер, які народ розтяг. Кого боліла голова, брав череп, кого нога – кости з ноги і так далі, аж поки всіх оставших костий не зібрали в одну нішу і не закрили перед побожними віруючими», – писав Осип Назарук. Це на початку XX століття було, невдовзі після відкриття. На жаль, люди почали розтягувати. Невідомо, скільки знайдених тут речей назавжди втрачено для науки: їх розібрали селяни, або ж вони пропали внаслідок різних лихоліть XX століття.

 

Частина знахідок з розкопок Антоновича потрапила в Київ, до Державного історичного музею. У фондах Хмельницького обласного краєзнавчого музею автору трапилася світлина 1891 року олов’яних чаш і дискоса, знайдених при розкопках Антоновича на місці монастирської церкви, їх вигляд не був відомий нашим сучасникам. Відомо, що у 1901 році до монастиря спеціально приїздив робити світлини Юхим Сіцинський (відомий подільський краєзнавець кінця XIX – початку XX століття). А у 1930 році – співробітник Харківського державного художньо-історичного музею Павло Жолтовський (теж відома постать).

 

 

 

1999 року неподалік головного входу в монастир було випадково виявлено чотири поховання. Це місцевий працівник Національного природного парку «Подільські Товтри» Тарас Васильович Горбняк підказав дослідникам – повідомив на історичний факультет Кам’янця-Подільського університету. Одне з тих поховань містило бронзові скроневі кільця. Наявність скроневих кілець у похованні на території чоловічого монастиря варта уваги. Якщо ювелірні прикраси в давньоруський період носили і чоловіки, як вважає Марина Ягодинська, то навряд чи ченці – скроневі кільця. Скроневі кільця, я нагадую, носили  на рівні скронь.

 

 

 

Скельний цвинтар

 

 

У 2006-2007 роках у монастирі виявлено (теж випадково) ще дві ніші та парне поховання. З чого, зокрема, можна зробити висновок, що він наразі досліджений не повністю.

 

У 1963 році плато над залишками монастиря (урочище Білянська Стінка) обстежував Павло Рапопорт. Він не виявив тут городища й гадав, що обстежені кам’яні вали на краю плато є залишками пізніх господарських споруд. Нагадую, Антонович припускав, що на вершині гори Білої був замок, а монастир був, власне, під замком. Але Рапопорт, відомий дослідник давньоруського оборонного зодчества, не знайшов ніяких підстав для того, щоби говорити, що там був якийсь замок.

 

 

Винокур, який обстежував в 1964 році цю територію разом з Хотюном, припускав, що тут був господарський двір печерного монастиря або ж феодальний замок, схиляючись до останньої версії. Таке ж припущення робив і Сіцинський. Під час археологічної розвідки Горішнього і Юри (1974), а пізніше – Кучугури та Якубенка (1995) на цьому місці було знайдено лише поодинокі фрагменти кераміки XII–XIII століть.

 

Загальний вигляд Білої гори

 

 

У 1977 році на ділянці заплави біля підніжжя Білої гори Кучерою і Горішнім було закладено три шурфи, однак у жодному з них давньоруського культурного шару не виявлено. Отже, найвірогідніше, що над монастирем був його господарський двір, причому достеменно невідомо, давньоруського чи пізнішого часу. Тому що монастир і в пізньосередньовічний час функціонував.

Схематичний план городища-замку XII-XIII ст.

 

 

Неподалік вершини Білої гори в урочищі Двір, всього за 500-600 метрів від монастиря, у 1961-му, 1963-му та 1965 роках Винокур і Хотюн дослідили будівлю палацового типу XIV-XV століть. Очевидно, вона й була тим історичним підґрунтям, на підставі якого виникли перекази та гіпотези про замок на Білій горі. Там дійсно був палац пізнього середньовіччя. «Замок Бакота» згадується в жалуваній грамоті польського короля Владислава Варненчика під 1442 роком.

 

Ну, і закінчу коротенько, четвертим пунктом – археологічні дослідження давньоруських старожитностей у мікрорегіоні села Бакота.

 

Територія, виділена пунктирними лініями, власне, про яку я говорю в сьогоднішній доповіді, – ця територія Пониззя. Це поселення по періодах: як формувалася ця територія Пониззя, ядро пізнішого Поділля. Ви можете побачити, що в XI-XII століттях різко зростає кількість відомих поселень. А чим більша концентрація населення, тим більша потреба в організації цього населення.

 

Зверніть увагу на острів (вже не існуючий) і на урочище Скельки.

 

 

Це топографічна карта. Вона показує рельєф до затоплення. Праворуч – Біла гора. Ви можете побачити, що досить великий острів був на Дністрі навпроти Бакоти. Ті острови, які були на Дністрі, не могли на довгий час заселятися, тому що з кожною повінню вони затоплювалися. Тому там жити стабільно не можна було. Але використовували їх «під городи», тому що алювіальний ґрунт постійно покращує властивості цієї землі.

 

Те саме, але в натурі. На задньому плані – згаданий острів.

 

 

Тут ви можете побачити мисоподібний останець – урочище Скельки. В 1974-1975 роках експедицією Інституту археології Академії наук під проводом Павла Горішнього та Романа Юри розкопували це урочище і знайшли тут одне житло і пару десятків поховань пізнього середньовіччя. Спочатку вони гадали, що саме тут був розташований дитинець літописної Бакоти. Але згодом засумнівалися, тому що, як вони пишуть, невеликі валоподібні утворення по периметру, які раніше сприймалися як вали (при першому наближенні), коли їх розкопали, виявилось, що це не залишки оборонних споруд, а наслідок багаторічного розорювання плугом по периметру цього останця. І те, що сприймали як рів, виявилося, що тех. не рів. І чітких археологічних доказів, що саме тут було укріплення літописної Бакоти (а воно було, тому що згадуються в літопису ворота), нема. Як на мою думку, і перед цим висловлював Василь Іванович Якубовський скепсис, що саме тут було це укріплення. Власне, доказів було замало, і там є інші, більш перспективні місця в межах Бакотської долини, де, можливо, було укріплення.

 

Бакотська затока Новодністровського водосховища. На "підводній" ділянці автошляху Колодіївка-Гораївка лежить колишнє село Бакота. Біла гора з печерним монастирем позначена римською цифрою III. Мис південніше села Теремців (західний берег затоки) – урочище Скельки

 

 

Це Бакотська затока зараз, монастир знаходиться ось тут, урочище Скельки – тут. Село Бакота, Теремців – все в оцій затоці.

 

План-схема городища Винокура і Горішнього 1994 року. Повністю стверджувати, що саме тут було городище, я не берусь, але згоден з Якубовським, що археологічних доказів для 400 квадратних метрів розкопок, в принципі, малувато. Лише одне житло виявлене. Спірне питання. Може, й було, але доказів мало.

 

 

 

Це план–схема з тієї ж книги Винокура і Горішнього, план-схема городища. Цікаві річки такі – Лутка і Градівка. Назви вказують на давньоруський період формування.

 

 

 

План печерних приміщень монастиря. Ніші, три печери, а те, що заштриховано, – то це ніші в тих печерах – костиці.

 

 

Це скельний напис про ігумена.

 

Наприкінці XIX століття, очевидно, знайдена от ця шиферна або керафінітова кам’яна іконка святого Георгія-воїна, яка зберігається в Кам’янець-Подільському музеї.

 

 

 

 

Ну і енколпіон – теж показаний з обох боків.

Ще ця сама кістяна трубочка з знаками Рюриковичів.

 

 

 

На цьому знімку – Покровська церква XIX століття, на території села. Було бажання в Середньодністровській експедиції віднайти рештки давньоруського храму, досліджували цю територію, робили шурфи, але не знайшли підтверджень того, що саме тут був давньоруський храм, на місці цієї пізнішої церкви.

 

 

Це фото 2012 року, приблизно як виглядає цей монастир зараз.

 

 

Місце дуже унікальне. На початку я казав, що в історіографії під впливом переказів про Антонія і відкриття Антоновичем цього печерного монастиря, утвердився погляд про масову християнізацію в X-XI столітті. Але згодом виявилось, що все-таки пізніше, в XII столітті відбувалася масова християнізація людності цієї території. Але все одно, Бакотський монастир дійсно є перлиною Східної Європи, не лише України. Один із найдавніших осередків християнства на Україні, на території стародавньої Русі-Україні.

 

Село Бакота до затоплення (1950-і роки) 

 

 

Село Бакота. 1970 рік

 

 

 

 

Лекцію було прочитано 16 березня 2017 року у Львові (Гостинний Дім "Архистратиг"). 

Організатор – Католицьке академічне товариство «Обнова».

 

Відеозапис лекції: частина 1, частина 2.

 

Світлини: КАТ "Обнова", Ігор Меліка, Михайло і Наталія Павлушинські, kamienec.livejournal.comsubscribe.ru/group/ukraina-bez-politiki.

 

При підготовці публікації використані матеріали ресурсів «Прадідівська слава» та “Мислене древо» (Микола Жарких).

 

Підготували Нелі САУЛЯК і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

 

21.04.2017