Львів, 20. цвітня 1917.
З дуже поважних священичих кругів одержала нинї редакція письмо, яке подаємо отсе на сторінках нашого дневника як з огляду на повагу жерела, з котрого воно вийшло, так з огляду на вагу питань, у письмі порушених. Читаємо там:
Ми чули про прикрий стан нашої справи в Холмщинї і на Волинї, а на днях читали в часописях, що наші репрезентанти робили свої представленя у шефа ґенерального штабу. П. Романчук піднїс справу тамошного шкільництва і адмінїстрації, відкликаня звідти У. С Стрільцїв і їх командантів та спиненя орґанїзованих ними українських шкіл. П. Меленевський вказав при сїй нагодї на культурні потреби українських полонених в австpійських таборах, а д-р Трильовський не залишив і сюди висунути своє стереотипне домаганє збільшеня українського лєґіону. Рiчи, піднесені п. Романчуком, були спpавдї дуже важні, і дивувати ся треба, що вони не лиш в нашім, а і в державнім інтересї стоять доси неполаднанї, навіть не рушені. В справі, порушеній п. Трильовським гадки подїлені, — у всякім разї не уважаємо відповідним при сущних справах підносити такі переходові річи, бо сим ослаблюєть ся вагу головних домагань. Та з болем серця запримітили ми, що наші заступники не піднесли з цїлим натиском справи нашої гр. кат., унїятскої, церкви в занятих областях. Здавалось-би, що ся справа зовсїм усунена з акції нашого полїтичного представництва. Ми чули ще з початком року 1916, що наші ординаріяти мали внести представленя до міродатних кругів о висилку наших священиків і приверненє унії в Холмі і Волини. На жаль дехто з інїціяторів зняв ся скоро іншим дїлом, підданим їм чужими чинниками якби нарочно, инші уважали ся менше компетентними в сїй річи, і так залишено дальше енерґічне підпиранє важної справи. Розумієть ся, коли не піддержано річи належно, то й застрягла вона без yспiху. За те заходили ся наші противники уже ревно і систематично, щоби стопа унїятського священика і українська робота туди не сягнула і вони, маючи всюди моїх впливових людий, осягнули вповнї свою цїль. Припадковий побут деяких війскових гp.-кaт. куратів в тих сторонах не значить нїчого, бо вони остають там лиш хвилево, є звязані війсковим реґуляміном і не можуть займатись місійною aґітацією, а в кінци стрічають ся, як урядові священики другої держави, з деяким упередженєм місцевої людности.
Гадаємо, що справа гр. кат. церкви має в Холмщинї і на Волинї нетілько природну підставу в нeвигacлих давних почуванях людности для неї, a що вона має також важне національне і полїтичне значінє. Церковна унїя є з одної сторони оборонним валом нашої народности проти пoльонїзації, а з другої сторони проти московщини, котра створила собі в російській пpавocлaвній цеpквi знаряд для своїх обєдинительних цїлий. Автономія супроти російського правительства унїятська церква була би сильною помічницею національної і полїтичної автономії укpаїнського народа. Се зрозуміли вже навіть многі поважні закордонні Українцї і дивно, що у нас cя спpaвa й досї не доцїнюєть ся. А що говорити про значінє поширеної унїї на сходї для міжнародного житя народів!
Та годї спихати вину лиш на других, жалїтись на самих cвітських репрезентантів. Ми мусимо вдарити ся в груди і признати cя, що наш клир тут в першім рядї завинив. Найперше виннї наші начальства, що видвигнувши зразу многоважну справу приверненя унїї в західних областях і маючи перед coбoю отворену велику місію розширеня її й на дальших землях, не доросли до великої хвилї, покинули скоро те дїло, не підпирали його дальше, а замість того підняли иншу річ, котра була цїлком не на часї, а котра нас у внутpі розстроювала і перед світом ослаблювала. Дальше маємо жаль до наших послїв священиків, що вже з свого духовнього званя повинні були розуміти вагу сеї справи і підпирати її всїми силами як в нашій полїтичній репрезентації, так і у всїх міродатних кругах. Ми ж вибирали їх на те послами, щоби мали там речників також наших церковних справ; а тимчасом не бачили ми з їх сторони в сім дїлї належної акції. Дивно нам також, що в самім Відни остає нинї під боком парляментарної репрезентації значне число наших поважних священиків, котрі повинні би живо відчувати наші церковні потреби і за ними у відповідних кругах побивати ся; а тимчасом поводять ся там пасивно і допускають, що всякі противні люди інформують міродатні круги по свойому про наші дїла, а наслїдком того спадають на наш нарід і духовенство ріжні наглі несподїванки. Далї маємо ще наших людий в капітулах, котрі вже із свого уряду взяли обовязок вести провід в церковних справах, — і знов не можема розуміти, що вони внесені меморіяли своїх ординаріятів лишили без дальшого підпертя і що в загалї для важних церковних справ не виявляють більшого заінтересованя і дїяльности, а здають ся хиба на те, що їм судьба принесе. А що говорити про решту столичного клиру? Він творить значну інтелїґентну силу і повинен би при добрій воли сторожити над справами нашої церкви і ставати в їх оборонї, давати напрям в церковнім житю і нести сїльському клирови многу поміч в його душпастирських працях. Однак на жаль ми мало зазнаємо звідти оборони і помочи, та лишені на наші власні сили. Навіть з консисторій не дістаємо в поважних справах належної поради і директиви. Дехто каже, що львівські священики занадто заняті у всяких світських інституціях господарських, фінансових і ин. і що тому не стає їм вже часу до працї на церковнім поли. Воно може й добре мати голос і в світських інституціях, однак думаємо, що головна праця повинна звертати ся таки на Христову ниву, бож для неї ми передовсім призначені і за неї будемо головно відповідати перед Богом.
Прикро се писати, але дарма. Занедбанє справи нашої церкви в занятих областях показало ся тепер надто разячим, тай хвиля для сего пориву була така рідка в історії, щоби можна на сю рівнодушність довше мовчати. В провінціональнім клирі панує з огляду на сей стан велике невдоволенє. Говорить ся вже голосно, щоби устроювати зїзди клиру з усїх епархій, обговорювати на них цepковні справи і потреби, та домагатись радикальної віднови наших відносин і дїяльности. Нехайби мужі, що заняли у нас чільні або репрезентаційні становища, посвятили ся справам з цїлою ідейністю і любовю, та давали нам справдї якийсь провід. Колиж нї, нехай уступлять відти і віддадуть виноград иншим дїячам. Boни ж стоять на своїх становищах, щоби послужити церкві і народови, а не на те, щоби ті становища або церков і нарід їх особам служили.
