Тарас Прохасько

 

Швидкісний поїзд зупинився, не доїжджаючи до якогось міста, під якимось бетонним мостом у зоні, яка правдоподібно належала вже залізничній станції. Те, що міст був саме бетонним, було чомусь дуже важливо, бо загальна увага акцентувалася якраз на фактурі сірих конструкцій. Жодних повідомлень про те, що буде далі, не було, тому поїзд видавався вже непотрібним. Вузьким напівтунелем – таким, яким могли би виганяти биків на арену для кориди – якраз проїжджало таксі, і мені вдалося його зупинити. Ми виїхали з привокзальної території і поїхали вуличками з подібними одне на одного одноповерховими будиночками, перед кожним з яких був маленький, але пишний квітник. Часу було обмаль, щоби якнайскоріше виїхати з цього лабіринту, довелося проїхати через чиєсь подвір'я і садочок з морви. Відразу опинилися на просторому роздоріжжі. Вправо – просто до старого міста, вліво – підгору по трав'янистому схилі до межі акуратного лісу. Таксист сказав, що він би хотів поважніше перекусити, і запросив мене пообідати разом з ним. Я запитав, чи по мені видно, що я нікуди не поспішаю. Він сказав, що це видно відразу, а ще зрозуміло, що я все дуже спокійно сприймаю, і поїхав догори під ліс, аж до брами побіленого дерев'яного ресторанчика.

 

Що було далі, я наразі не знаю, бо цього вже не зумів відтворити, коли прокинувся. То був сон, в який, можливо, вдасться ще колись потрапити знов. Мені там сподобалося. Сподобалися ландшафти. Я сам собі там сподобався, бо не у сні мені завжди хочеться нікуди не поспішати і або справді все спокійно сприймати, або принаймні таким виглядати.

 

Колись Анджей Стасюк казав мені майже сорокарічному, що коли людині минає сороківка, то, порпаючись у спогадах, буває тяжко встановити, що було насправді, а що приснилося.

 

Досягнувши віку тодішнього Стасюка, я розвиваю його тезу в ширину і в глибину. І приходжу до висновку, що ці речі не варто сепарувати. Набагато краще сприймати досвід снів таким, що є насправді. Бо сни – наша остання інтимна територія. Те, що дійсно належить тільки нам. Найчистіша суміш, витворена за власним рецептом і призначена для персонального вжитку.

 

Поза снами ми блазнюємо. Керуємося у своїй поведінці тим, що приходить зі всіх сторін і є цілковитим запозиченням. Світ довкола виглядає таким, яким його нам розповідають і показують, тож ми перебуваємо у середовищі не своїх вражень. Суцільні штампи, ілюзії і химери. Натомість сни – справжня автобіографія у світі, де панує власне творення власного буття.

 

Теперішнім людям треба дуже багато всього встигнути. Наприклад, побачити те, чого невдовзі не буде, якусь дику природу, наприклад. Але ще важливіше встигнути поспати і набутися у своїх снах, на своїх властивих ландшафтах, зі своїми властивими особами, у своїх властивих ситуаціях і реакціях. Треба встигнути, заки інформаційні технології не дійшли безпосередньо до наших снів. Заки є ще куди рипнутися.

 

Найкращою стратегією в такому разі є те, щоби побільше спати, знаючи, що нічого важливішого чи цікавішого від цього не буде. (Тим більше, що у сучасному світі, де зроблено так багато всього нищівного і руйнівного, спання хоча б на трохи утримує від шкідливої діяльності). Такий виклик часу.

 

А найважливішою практикою варто визнати тих кілька ранкових хвилин, коли – ще не починаючи денних ритуалів – можна побути у стані між сном і несном і докласти всіх зусиль до того, щоби пригадати, де бував і яким був цієї ночі. Тобто вербалізувати образи і відчуття, розповісти самому собі свою історію. Яку, до речі, ні в якому разі не слід навіть намагатися переказати потім комусь іншому.

 

Також – дотримуючись цієї практики – не можна вдаватися до трактування снів поза сном. Досить того, що все було тоді так, як снилося. Отже, це можливе. І його продовження треба просто дочекатися, коли наступного разу зможеш поспати. І цей час треба вміти цінувати. Адже пересічна людина спить заледве третину свого дарованого життя. Тож у мозку є не так багато часу, щоби займатися тим, для чого він призначений.

 

20.04.2017