Шкільний плебісцит на Мостищині. Весна 1925-го

Прийнято вважати, що відкрита полонізація та денаціоналізація українців у Галичині почалася після того, як край було остаточно приєднано до Польщі рішенням Ради послів держав Антанти від 14 березня 1923 року. Під удар, серед іншого, потрапила й освіта: 31 липня 1924 року з ініціативи міністра освіти Станіслава Грабського було ухвалено шкільний закон (т. зв. «Lex Grabski»), суть якого полягала у тому, що польські й українські школи у межах однієї локальної місцевості об’єднувалися у т. зв. утраквістичні. Аби оформити таке «реформування», розпочалась кампанія з проведення шкільних плебісцитів, супроводжуваних шантажем, підкупами і навіть поліцейським терором з боку польської влади.

 

 

Після завершення освітньої реформи українська мова викладання мала зберігатись лише у тих місцевостях, де у громаді частка українців становила не менше 25%, а батьки мінімум 40 учнів подавали відповідні прохання (декларації). Якщо було бодай 20 учнів, чиї батьки виступали за польську мову викладання, школа ставала двомовною. В усіх інших випадках навчальні заклади переходили повністю на польську мову ¹.

 

Плебісцит проводили у формі подання декларації. Це були віддруковані стандартні аркуші, на яких батьки від руки вписували свої прізвище та ім’я, місце проживання, повіт, ім’я своєї дитини, вік, мову викладання, назву школи, наприкінці – підпис і дату. Декларації затверджував керівник ґміни – підписом і печаткою. Плебісцитна кампанія 1925 року зібрала від українських батьків на західноукраїнських землях 100 тисяч декларацій, у яких було вписано 130 тисяч дітей, які мали навчатись рідною українською мовою ².

 

Проте наслідки утраквізації виявилися катастрофічними. На ІІ Народному з’їзді УНДО (партії, що, як і товариство «Рідна школа», займалася організацією та проведенням шкільних плебісцитів у Західній Україні), який відбувався упродовж 19-24 листопада 1926 року, озвучили статистику: «В Галичині на колишніх 2 612 українських шкіл остало по плебісциті лише 867, а решту 1 785 спольонізовано. Жертвою того т. зв. плебісциту впало 2 166 українських народніх шкіл» ³.

 

* * *

 

У 76-му числі "Діла" (квітень 1925 року) поміщено статистику складання декларацій у ході шкільного плебісциту у Мостиському повіті (точніше, у його частині – Мостиському судовому окрузі, до якого не входили Судова Вишня та її околиці, які творили окремий судовий округ). Громади внесли декларації до 31 березня. Підготовкою плебісциту займався, серед інших, відомий організатор громадського життя Мостищини Степан Байдала. Усі прохання стосуються українських дітей і української мови викладання. Подаємо список без змін.

 

Арламівська Воля – внесено 78 декларацій за 94 дітей;

Баличі – 69 декларацій за 100 дітей;

Боєвичі – 34 декларації за 54 дітей (школа в Гусакові);

Боляновичі – 78 декларацій за 103 дітей;

Буховичі – 56 декларацій за 80 дітей;

Ганковичі – 42 декларації за 53 дітей;

Годині – 80 декларацій за 117 дітей;

Гориславичі – 38 декларацій за 52 дітей;

Гусаків – 36 декларацій за 63 дітей;

Завада – 23 декларації за 45 дітей (школа в Мостиськах);

Золотковичі – 42 декларації за 56 дітей;

Кальників – 72 декларацій за 85 дітей;

Конюшки – 27 декларацій за 43 дітей;

Крукеничі – 39 декларацій за 60 дітей;

Ляшки Гостинцеві – 50 декларацій за 65 дітей;

Малинів – 96 декларацій за 124 дітей;

Малнівська Воля – 80 декларацій 110 дітей;

Мистичі – 43 декларації за 54 дітей;

Мочеради – 37 декларацій за 47 дітей;

Мостиська – 13 декларацій за 32 дітей;

Мишлятичі – 34 декларації за 59 дітей;

Пакість – 40 декларацій за 65 дітей;

Підгать – 41 декларація за 60 дітей;

Радохінці – 59 декларацій за 75 дітей;

Радиничі – 69 декларацій за 103 дітей;

Санники – 34 декларації за 42 дітей;

Соколя – 98 декларацій за 135 дітей;

Старява – 85 декларацій за 119 дітей;

Тамановичі – 35 декларацій за 46 дітей;

Чернева – 150 декларацій за 210 дітей;

Чишки – 36 декларацій за 49 дітей;

Чижевичі – 43 декларації за 61 дітей;

Ятвяги – 45 декларації за 83 дітей.

 

Отож, разом на 49 громад Мостиської судової округи 34 громади внесли 1802 декларації на 2531 дітей [4]. У статті «Діла» вказано, що з загальної кількості громад слід відкинути 12, які є «мазурськими [польськими. – Z] колоніями», а саме: Закостелє, Йорданівка, Криговичі, Ляцька Воля, Лютків Пнікут, Рудники, Руствечко, Рідковичі, Стрільчиска, Сулковщизна і Тжцєнєц.

 

Були й такі українські громади, що взагалі декларацій не внесли. Йдеться про жителів сіл Хлиплі та Судковичі. У статті наголошено, що зразки декларацій вони отримали. У чому полягала така позиція, невідомо. В іншій ситуації опинилась українська громада Липників. Там не вдалося отримати декларацій, бо, як пояснено у газетній статті, згідно з метричними книгами, у селі було 42 дітей шкільного віку, які є римо-католиками. Прохання не були складені через велику частку мішаних шлюбів: батьки римо-католицького віросповідання відмовлялись підписати декларації про українську мову навчання. Як читаємо у «Ділі», «там українське населення у меншості і тероризує його громадська управа і латинський священик» ⁴.

 

Судовий повіт із центром у Судовій Вишні вніс свої декларації через Мостиську організацію. Прохання внесли такі громади:

 

Довгомостиська – 104 декларації за 157 дітей;

Волчищовичі – 100 декларацій – за 137 дітей;

Волостків – 53 декларації за 69 дітей;

Стоянці – 46 декларацій за 58 дітей;

Підліски – 82 декларацій за 114 дітей;

Мокряни Малі – 34 декларації за 43 дітей;

Вишенка – 38 декларацій за 47 дітей;

Цвіржа – 28 декларацій за 34 дітей;

 

Разом 8 громад внесли 485 декларацій за 685 дітей.

 

Подана у «Ділі» статистика, очевидно, не зовсім точна. Про це сказано наприкінці самої газетної статті: «З огляду на надзвичайно важне значення точної статистики про проведення шкільного плебсциту, просимо всі повітові шкільні комітети, кружки У.П.Т. на відповідальність діячів-організаторів, надсилати статистичні викази по повисшому зразку з доданням даних: дати внесення, ким і на чиї руки» ⁵.

  

***

 

Для сучасного читача у цій статистиці найбільш вражаючою, мабуть, є кількість дітей у селах Мостищини. Відтоді не минуло й ста років, а деякі з цих населених пунктів фактично взагалі перестали існувати. Тоді ж «прив’язані до землі» селяни стверджували своє право на власну ідентичність: активність української громади демонструє, без перебільшень, високий рівень національної свідомості.

Зараз питання функціонування української мови (в усіх просторах) також стоїть гостро. Нам вкотре доводиться стверджувати своє право на рідну мову у власній державі. Щоправда, різниця, порівняно з минулим, полягає на тому, що ініціатива у реформуванні мовного простору нарешті належить нам.   

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Мосійчук Т. Боротьба УНДО з утраквізацією освіти в Галичині // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2013. Вип. 23. – С. 469.

 

² Мосійчук Т. "Одна школа – два народи": шкільні плебісцити в освітній діяльності УНДО (20-30 рр. ХХ ст.) // Краєзнавство. 2016. – № 1-2. – С. 103.

 

³ Тисяча років української суспільно-політичної думки: у 9 т. / за ред. Т.Гунчака. – Київ, 2001. – Т. 7. – С. 177.

 

⁴ Діло. – Львів, неділя, 5 квітня. 1925. Р. XLIII. Ч. 76. – С. 2.

 

⁵ Там само.

 

 

19.04.2017