Оце наглядний вияв духа національної спільноти
Львів, 18 квітня.
Кожна війна несе зі собою те лихо, що викидає з рейок нормального життя і нормальних соціяльно-господарських відносин нераз цілі маси людей на поталу долі. Якщо ці люди віком старші, відважніші, більш енергійні, то якось самі дають собі раду. Гірше, коли це діти, що мають менше, як десять літ і коли війна не лиш викинула їх з хати їхніх батьків, але й самих батьків їм забрала. Таких дітей маємо тепер багато і щораз більше їх прибуває. Крім дітей, яких батьки погинули від куль або яких москалі заслали в туркестанські степи, маємо ще громади дітей, що їх залишили у нас батьки-червоноармійці. Мусимо врешті, рахуватися з жорстокою дійсністю, що в наслідок теперішніх воєнних відносин лишиться ще багато дітей без батьків. Коли до цього додамо дітей, що лишаються сиротами в наслідок природної, нормальної смерти батьків, то разом матимемо число дітей, якого, справді, покищо статистично не охоплено, але яке напевно буде потрясаючо велике.
Оці діти — це наша важлива життєва, національна проблєма. До війни, коли були нормальні господарські відносини, а таких дітей було замітно менше, ця проблєма не була пекучою і лише деякі одиниці нею займалися. Сьогодні це основно змінилося, дітей-сиріт збільшилося багатократно і ми, як національна спільнота, мусимо ними заопікуватися. А мусимо це зробити не лише з національного обов'язку, з національно-престіжевих мотивів, але й тому, що німецькі адміністраційні чинники стосують у тих справах — до речі кажучи, зовсім правильно, — принцип національної приналежности, тобто, що кожна національна група в ГГ має журитися своїми потребуючими. Практично цими справами має займатися Український Центральний Комітет, як наша найвища і керуюча установа, і поодинокі Окружні Комітети та Делегатури, як безпосередній керуючий і виконний чинник на місцях. Згадані наші установи, які у цих справах мають справді ініціятиву і деякі грошеві засоби, вже роблять і дальше будуть робити все, що з їх сторони буде можливе, щоб цю проблєму якось розв'язати, але це сьогодні, як всі бачимо і знаємо, при найліпшій волі не може бути задовільне.
Маємо по більших містах сиротинці, але їх число рішучо за мале, щоб примістити всіх, що їх направду треба десь примістити. Вони — вщерть переповнені. Та це була б ще мала біда у порівнянні зі справою прохарчування цих дітей. Приділами, що їх удержують сиротинці, годі прохарчувати дітей. Діточий організм, постійно недоживлюваний хирлявіє, нидіє, стає податний на всякі недуги. Коротко, годі сподіватися, щоб з такої дитини виріс здоровий, дужий життєрадісний чоловік. А у здоровому тілі — здорова душа. Коли, назагал, незадовільний цей стан по наших сиротинцях, — можна собі уявити, який є здоровий стан наших дітей-сиріт, що не мають ніякого захисту, ні опіки.
І тут якраз лежить суть проблеми. Ми їх усіх мусимо рятувати, помогти їм перетримати теперішні критичні часи і всіми способами, які лиш комусь піддасть його розум, енергія, сприт і особисті та місцеві обставини. Б'ємо у великий дзвін до всього українського громадянства, хто, як і чим може, — поможіть! А одночасно усім людям доброго серця і волі, яких у нас, напевно, не брак, піддаємо під увагу: Чи не було б вказане і похвальне увести у нас такий загальний звичай — приймати опущені і сирітські діти за свої. Скрізь є багато і бездітних подруж, є подружжя, що мають тільки одну дитину, є самітні старші особи, які теж раді б мати у хаті дитину, — всі вони, якщо б схотіли взяти до себе на виховання одну дитину, — зробили б, направду, благородне діло для Бога, для народу, для даної дитини і для себе! Тут, очевидно, у першій мірі рішають матеріяльні та інші особисті обставини. У кожному разі віримо в те, що такі благородні родини у нас є і вони на цей зазив відгукнуться та започаткують оцей новий шляхотний звичай.
Відворотна сторона справи, та, що відноситься до дітей, не насуває особливих труднощів. Хто зараз хотів би взяти собі дитину, хай напише письмо до Українського Центрального Комітету, Відділ Суспільної Опіки Львів, Паркштрассе 10. Письмо мусить бути заопініоване священиком-парохом і місцевим Комітетом або бодай мужем довір'я. (Хай дадуть евентуальні охочі, але ті, що керують цією справою, хочуть мати чисту совість і тому мусять мати певність про моральну вартість майбутніх прибраних батьків). Відділ С. О. У. Ц. К. негайно повідомить їх, що можуть поїхати до найближчого їм сиротинця, прим. у Перемишлі, Стриї, Львові і т. ін. і вибрати собі дитину, яку захочуть. Вибір, — Богу дякувати, — є великий, від кількамісячного немовлятка до десять і більше літ. Можна також зовсім добре усунути всякі побоювання, щоб не взяти дитину з евентуальними одідиченими моральними хибами і лихими склонностями, бо управи сиротинців ведуть "метрики" своїх вихованців і можуть подати свої об'єктивні завваги і спостереження про їх поведення і наклони. Зрештою, в разі непередбаченого у майбутньому випадку лихого поведення дитини або заснування таких матеріяльних обставин по стороні прибраних батьків, що вони не зможуть удержати дитини, то вони могтимуть зовсім просто назад її звернути. Якщо комусь залежатиме на тому, щоб дитина була здібніша від пересічної, то можна буде порадитися й учителів, які учать дитину. Взагалі мусимо повторити, що вибір є великий і буде ще більший, бо безупинно прибувають нові діти, а навіть живучі і чесні матері й батьки приносять своїх дітей, щоб їх хтось узяв, бо самі не можуть їх виховати.
Ми вже мали в недавноминулому часі й такі випадки жертвенности, що з них можемо бути горді. Оце звичайні наші робітники, що працюють в Німеччині, і самі не так-то багато заробляють, зголосили свою охоту тимчасом присилати гроші на утримання дитини а пізніше, після повороту на рідні землі, взяти собі цю дитину. Подаючи цей відрадний прояв до відома громадянству, звертаємося ще раз з новим змодифікованим зазивом до всіх, а зокрема якраз до нашого робітництва в Німеччині: Якщо хтось не може взяти дитини тепер а має намір це зробити у майбутньому, хай слідом цього першого робітника присилає гроші на удержання дитини, а пізніше її собі візьме.
Кілька тисяч дітей, яким доля відмовила радости зростати у теплому родинному гнізді, під крилами батька-матері, жде на людей доброї волі, що хотіли б їм заступити батьків і дати їм рідну хату. Між ними є багато таких малих віком, що і у прибраних батьків будуть почуватися так, як би у своїх рідних, а з другої сторони, мусимо вірити і в те, що багато із цих прибраних батьків будуть також почуватися якби зі своїми рідними дітьми.
Говорити ще сьогодні про вартість дітей і молоді для народу і про значення їх виховання, — це хіба зайве. Можемо тільки завважити, що дотеперішні політичні і господарські умовини нашого національного життя довгий час не дозволяли нам якслід використати і розвинути інколи дуже великих таланів, які у великій кількості скривалися під низькими стріхами і з великою для нації шкодою марно пропадали. А ці талани так дуже нам потрібні. Хто знає, чи комусь з прибраних батьків не пощастить віднайти і вивести у люди якийсь дрімучий талан на користь і славу нації, дитини і свою! Яку тоді матиме він сатисфакцію і нагороду за усі свої труди і жертви!
Оці зазиви звертаємо до всіх українців на наших і не наших землях, всіх, які серцем і волею почувають себе українцями, всіх, яких болить народній біль і журить народня журба: Хто може взяти на свої плечі маленьку частину майбутнього народу, хай її візьме. Через те в наглядний спосіб виявиться на зовні дух національної спільноти, як невмируща, животворна сила народу.
Д-р П. Саноцький.
