(Присвячую д-рові Михайлови Волошинови).
— Темна ніцка та й невидная, Долозенька та й давекая...
Малий Хведь мимрив під носом пісеньку свого тата, також Хведя, що то "живе на войнї", а "поїхав ще з кінця" і "не писав ще листа"... Малий Хведь пустував вдома, милосердно заглядав у руки бабам, що крутили голубцї з крижівок, куплених на містї, і "фасованого" пшона, а як нїхто нїчого не давав, вишукував "мякиннє" попід бараками й дурив голод або сидїв на берлозї, дикий і посоловілий, як прищиблене ґотуря. Аж мама розгадала инакше: хай іде до школи, не витирає кутів, у школї бахуря заставлять до письма, не буде коли думати-гадати, що ти Хведю, голоден... Пішла мама з Хведьом до школи, записала. Цимер, як на то ждав, виписав Хведя з менажі. Не дав більше у барацї їсти, аж мама, гей той когут, до сварки ставала з ним. Що подїєш, хто раз в школї, мус на тринадцяту секцію ходити, до шкільної кухнї!
От і тепер вчасним вечерком Хведь вилїз з девятьдесять осьмого бараку й верстав непролазні болота, застрягав у калабанях, спотикав ся об дроти незвісного призначення, об чорні людські тїни й по якійсь добрій хвилї перестав нараз орієнтувати ся. Обтер з дощу вії, зупинив ся на місцї, шукав очима церкви, де саме правила ся панихида за найяснїйшого монарха, й по світлам, що там горіли, як нанизані на дротик дукачі, означив собі напрям, в якім мусить іти, щоб добити ся до шкільної кухнї.
— Темна ніцка та й невидная...
Він додавав собі відваги, щоб не залити ся сльозами, бо спостеріг, що опинив ся аж під стайнями недалеко "люксуса", де сидять "шпехтори", й мусїв вертати ся. Він чув себе такою маленькою, такою бідною особою у своїх черевиках без підошви! Пісня про "долозеньку" пурхнула й пропала, а пригадав ся Хведеви Абу Касим і його нещасливі капцї, що то про них оповідала вчора панї учителька. І несвідомо Хведь зачав дошукувати ся у своїх капцях символу, який колись-то, не дошукуючи ся, Абу Касим найшов у своїх.
А потому Хведь дивним дивом перестав думати, тільки стомлено дожидав кінця дороги. Безмісячний туман висїв над Ґміндом, замісць зірок на небі світили мутні очі калюж і не було видко людей, лише самі ноги, як, хляпаючи, розбігали ся.
Гомін жбухнув об ухо Хведя. Коли він став на углї дороги та глянув у низ, побачив чорне якесь муравлище, довжезним ланцом витягнене вперід, що копошило ся на однім місцї й гудїло дивними голосами. Не було в тім гомонї нїяких слів, лишень один крик, твердий, живловий і нестримний, як — голод. Зовсїм немов якийсь гіркий пяниця пробував на басї одну й ту саму коротеньку мельодію, собі на втїху.
Се гомонїло три тисячі шкільної дїтвори, дожидаючи ложки каші та грудки хлїба.
Гу, яке злюще зимно! Воно викликає депресію і знесилює фізично малого Хведя. Він боїть ся віддихати, щоб не забирати у себе повітря, що лягає на лице й легкі, як брудна ганчірка. Хвилечку він інстинктово оглядаєть ся за сухим місцем, яке допровадило-б до маленького серця трохи тепла, бо між пальцями ніг хлюпотить студена вода а по нїй плавають ледові голки. Но зараз бачить, що такого місця нема, що його товариші так само померзли, як він, знову-ж на розбитих і перевернених у болото дверях стоять дві-три учительки й так само дріжать, білі, як примари, у своїх футрах і шкотських шалях. Хведьови не зостаєть ся нїчого, як ждати своєї неймовірно далекої черги, світлого моменту, коли його рука кухонного наймита труне грубо у середину шопи, де пахне цвілю й штучним молоком.
Он двері кухнї відчинені. Вони вузькі так, що у них двоє розминути ся не в силї, се тому, щоб дїти входили й виходили шнурочком, по черзї. При дверях напів приспана Нїмчиха з ножицями — відтинає з цидулок, які їй приносять дїти, відповідну полоску як посвідку, що дитина дістала вечерю.
Ах, є ще свійський Синобородпй з опухлим від табаки носом, він вимахує з темпераментом палицею, якою вчить малих громадян божої боязни й пошанування для кухонного правильника. Як нїхто з "панів" не бачить, в морози і заметїль, коли всї вони позашивають ся в теплі кімнати, з рожевими абажурами, занавісами poiut-lace й астрами у вікнах, тодї старий Яць Фаріон користає з своєї власти в широкім розумінню слова.
Якісь люде совгають ся в тьмі, перескакують купи болота, зупиняють ся й міркують щось над ямами, як Гамлєт над могилою Йорика.
— Ваші дїти вже були по менажу?
— Мої дїти повмирали.
Сьогодня контроля: десь там обрахунок школи не згодив ся з обрахунком кухнї, от і при помочи поіменних списів кождий з учителїв провірює число паїв своєї кляси. Молодий учитель, з чуприною, як щітка, "пан з Жєбього", стоїть високо на ослизлих сходах, рахує дїтей за порядком і записує вислїд у книжку. Те саме робить і собі огрядна Нїмчиха, блискуча, як викупаний в молоцї слонь. (Тьма двигаєть ся й ланцюг стає одним огнивом коротший). В глибинї кіш з хлїбом, покраяним на куски, — Чешочка в білім хвартушку та фризурі а lа Chic viennoise роздає дїтям по грудцї, а кожду скаргу гонить катеґоричним:
— Пріч, — пріч!
Хоч загалом, сьогодня, коли контроля, українських дїтей всї люблять і бажають їм одного добра. Такі чудові — українські дїти! Такі чемні й так покірно, як нїхто на світї, кланяють ся! Зрештою не може бути инакше, як зважити, що молять ся в голос десять разів на день: шість разів у кухнї перед і по їдї, а чотири рази в школї перед і по науцї. Ай, ще-ж вдома рано й увечері!
Вдячні, добрі дїти!
Велика шопа з десятком столів, слуги начерпають ложками ріденьку кашку і ставляють мисочки перед дїтьми. Голодні очі вгадують зміст і стають злі.
— Отче наш... (Голос — деревляний, наче в лїсї гупають сокирами).
Другий стіл зате опорожнюєть ся, дїти витирають принесену з "дому" ложку об запаску, чи полу свитини, затулюють ся в хустки на вихіднім, зачинають і собі:
— Отче наш...
Припливають і відпливають, як неповздержна гірська течія, з шумом нї на хвилю неустаючих молитов, з дзвоненнєм бляшаних ложок. "Пан з Жєбього" вже прочитав свої дїти, тепер читає другий, у цинамоновім пальтї, з чорною хусткою, що обвязав нею голову від болю зубів. Прочитали ще инші, дїтей тільки купка, я Хведя, як нїхто не звав, так не зве...
Не дочув, чи що? прозївав свою клясу? думає.
Ой, якби-ж він знав, сарака, що його зараз візьмуть на іспит, що мусить перебути, як Геракль, девять проб сили!
Плечистий, усатий і дуже заклопотаний у своїм тирольськім капелюсї стоїть директор трохи осторонь. Доглянув Хведя, що нипає по кутках, не знає, де свого шукати.
— Ти звідки тут узяв ся? Де ти бував до сих пір?
— Та я, просу пана, весь чєс стояв тутецка...
— Ти стояв тутечка? Пожди, ми тебе тут висповідаєм!
Пан директор пускає Хведя крок далї, до другого пана, маленького, щупленького, що значить якісь нумера олївцем у записнику.
— Ти хто? Нїби, як пишеш ся? з котрої кляси? питає молоденький панок. Стягає з Хведя "ґенералїя", дивить ся на папірець під світло, провірює автентичність картки на їду, старанно розглядає печатку.
— Ходи зі мною, сину! — запрошує. — Будемо питати ся, чи тебе твій пан або панї пізнає, тодї тільки дістанеш вечерю. Бо може ти чужу картку взяв, що? другий раз по вечерю прийшов? (Трапляєть ся і таке на Ґміндї...)
Хлопець полотнїє і перестає розуміти, що до нього говорять.
А пан держить Хведя цупко за руку й веде перед якийсь-то синедріон.
— Чий там той хлопець? — прошу пізнавати! — кричить знадвору директор.
— Ой! на радощах скликує знагла Хведь — там стоїть моя панї під вікном!
Але — нове горе! Хведь пізнав паню, та щож? — панї не пізнала Хведя!
— Щось я собі сього хлопця пригадати не можу... — каже панї. Три кляси, в кождій пів сотки дїтей... Зараз, зараз, я гляну до спису. (Листує картки) Є тут якийсь Хведь Бурундай, але — нїяк не розумію... Сей не мій. А може?
Тепер аж Хведь, наполоханий, огодомшений, лїтає, як мяч, з рук до рук. Його мають пізнавати, його вгадують з усїх сторін, збивають з пантелику як симулянта, але піт плечі обливає й сорочка липне до тїла.
— Та де-ж ти був, як твою клясу читали? Гави ловив, що? Хтось за тебе вечерю дістав, а ти йди до дому й так!
І Хведь іде.
— Не буду! Не буду... лунає вереск перед кухнею. (Короткий ляск). — А бачиш, драбе?
Хтось хрипло, зденервовано пояснює подїю: по другу вечерю прийшов урвитель з тим самим значком.
— Длячого ти так зробив? Ти не знаєш, що красти — гріх?
— Я був, прошу пана, голоден...
— А хоч ти менї тут зараз повіш ся на шибеницї, а другий раз — зась! Більш разу не сягай! Verstanden (Зрозумів)?
Рука, що придержувала рукав, посчіплюваний жовтим, зеленим і червоним "коциком", відчиняєть ся і хлопець, як душа, евакуована з чистилища, стрілою мчить на бараки.
Як каправі очі, блимають світелка високо на стелї. Дївки забирають геть порожні мисочки, полощуть їх, стирають столи.
— У мене тисяча шістьсот двадцять.
— А в мене тисяча двіста пятьдесять.
— Stimmt (Чи згоджуєть ся)? питає нїмецький пан з випуклими очима та бравурою антрепренера.
Учителї порівнюють. Хтось з них робить злорадісну увагу:
— І живий же той український бакциль, їй Богу! Стільки перетривати може тільки народ, перед яким велика задача до сповнення!
А під дверми ще "Nachzügler'u" (спізнені). Як довга вулиця коло кухнї, прилипають лицями по шибах, гуртками нудьгують старенькі, ласї на дїточу їду, з шальками у закачанїлих руках. Ждуть, може дїти зоставили що трохи, а як нї, то хоч тодї, як пополощуть казани, позовуть їх забрати собі солодку мачанку.
— Хведю? що тобі?... Хведю!
Дитина не спить, судорожно чіпаєть ся мамі на шию, береть ся злїзати кудись і перевертаєть ся на сїнник горілиць. Посхоплювали ся жінки, що й так все напоготові серед нічної гамарнї, кинули вугіллє на воду, вилляли грудочку воску над головою Хведя, найшла ся й шептуха. Напоїли пришептаною водою, обтулили вереньками, а воно цокотить зубками дзвінко, як об склянку, й широко видививши ся на сволоки, лебедить, аж зимно йде по спинї!
— До дому... до дому... Йой, до дому!
А потому пошепки, квапно:
— Тїкай, тїкай, бери Хведя... мамо!
Молодиця випростовуєть ся і стоїть так помертвіла. На дворі благословить ся на день, десь там на поду скрипить півень, по голих деревах каркає гайвороннє, наче святкує відьомський сабат. Неміч від чорного гилля, від дощевих бридких хмар підмиває останок душевних людських спромог. Вони падуть лоском у якусь лакому прірву, — і так, що її чують усї, молодиця каже твердо, з переконаннєм:
— Час гинути.
[Вістник Союза визволення України]
15.04.1917