Традиційно столиця Буковини майже у всіх туристів та гостей міста асоціюється із «Червоно рутою» – піснею, яку колись тут написав Володимир Івасюк. В Кирила Стеценка (внука відомого композитора і священика Кирила Стеценка, сина скрипаля і професора Вадима Стеценка) теж така асоціація, але «Червона рута»… інша. У далекому 1989 році він разом із музикантами Тарасом Мельником, Анатолієм Калениченком і поетом Іваном Малковичем розробили концепцію першого фестивалю «Червона рута-89». Завдяки чому, відповідно, увійшли в історію сучасної української музики. Цього року Чернівці стали першим обласним центром, де відбувся концерт Кирила Стеценка в рамках його нового проекту «ITALIA: AB OVO» – Італія від яйця.

 

 

Наше інтерв’ю із Кирилом Стеценком, власне,  і розпочалося зі спогадів про ту червону руту, яку вони «знайшли» у Чернівцях. Кирило Стеценко розповів про власний проект «Галерея скрипкових геніїв», про невтілений сценарій і власні слогани на фестивалі «Червона рута-89», про душу рокера та проект «ITALIA: AB OVO». 

 

«Ідея “Червоної рути-89”» була, щоб Донецьк і Львів браталися»

 

– Для мене Чернівці – це і столиця «Червоної рути» – як пісні, так і фестивалю, і також це Володимир Івасюк та  вся його творчість, – розповідає Кирило Стеценко. – Оскільки з Івасюком я був знайомий особисто, ми з ним не раз бачилися і спілкувалися, то фестиваль «Червона рута» ми присвятили саме йому. Чернівці – це місто не споживання того унікального фестивалю, а саме творення. А ще якась частина мого житття, опосередкована, хоч я тут ніколи не жив. Водночас це місто, яке у 1989 році було місцем «бойових дій». Так, так.  Оскільки фестиваль «Червона рута-89» – це була свого роду війна, політична, інформаційна. Ми до кінця не знали, чи нас забере КДБ  після того всього, чи ні…. Власне, багатьох учасників і гостей переслідували. Я дуже радий, що тоді  вибрав Чернівці, і що саме тут ми робили фестиваль. То було найбільш органічно – в тому часі, в тому місці. Але на «Червоній руті» у мене роман із Чернівцями не розпочався, а продовжився. Бо наприкінці ‘70-х я приїжджав сюди виступати як скрипаль. Після закінчення Киїської консерваторії отримав направлення у Рівненську філармонію, де став солістом.

 

Ви познайомилися із Володимиром Івасюком у Чернівцях?

– Ні. Ми з ним бачилися у Львові та Києві, не раз. Як і всі люди тоді, я знав про Володимира Івасюка і його «Черовну руту». Ще студентом консерваторії був серед тих скрипалів, які грали під час запису його пісень у Києві. А потім ми вже мали можливість поспілкуватися, виявилося, що Володимир Івасюк – теж скрипаль. Пригадую курйозний випадок. Львів, 1977 рік, я беру участь у Всесоюзному конкурсі скрипалів. І ось за кулісами до мене підходить молодий чоловік і вітає із вдалим виступом. А я ж хвилювався, і не впізнав, хто до мене говорить. Запитую: «А ви хто?». І чую відповідь? «Я Івасюк». Власне, той Івасюк, який тоді вже був дуже знаменитим. І це  було так комічно, що знаменитий Івасюк прийшов мене привітати, а я питаю, хто він. Так, він був зірка, але зірка, яка не зазналася. А поза тим, Володимир до того, як написати стільки пісень, грав на скрипці.

 

– Що відбувалося за кулісами фестивалю «Червона рута-89»? Що запам’яталося найбільше?

– Я був у групі ініціаторів і в групі менеджерів фестивалю – заступником директора з питань реклами, тепер це можна назвати промоцією. Плюс робота зі спонсорами. І одночасно був автором драматургічної та символічної концепції «Червоної рути-89». Але ми всі разом формували фестивальний образ, радилися. І ця робота інтенсивно відбувалася протягом літа, а сам фестиваль відбувався у вересні. Тарас Мельник та Анатолій Калениченко починали цей фестиваль, а Іван Малкович доєднався згодом. Я, чесно кажучи, не вірив, що вони зуміють домовитися з комсомолом і партією про проведення такого фестивалю. І не вірив, що вони добре знаються на рок-музиці. Особисто я займався рок-музикою в ансамблі «Еней», грав там з 1969 року разом з Тарасом Петриненком. І мені здавалося, що Мельник та Калениченко ще не зовсім у цій темі, що вони є ближчими до музично-теоретичного середовища, хоча Тарас був талановитим композитором і джазменом. Але їм таки  вдалося порозумітися і з комсомолом, з партією. І це робилося через Спілку письменників України: Борис Олійник, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, вони одночасно були комуністами, але підтримували ці починання.

А сам комсомол у ті часи перебудови вже думав про своє майбутнє, і ми для них – «Червона рута», тобто, були цікавим проектом, який може допомогти вийти з цієї комсомольської площини у площину бізнесу – це ми потім зрозуміли. У всякому разі, коли в травні я побував у Львові на прослуховуваннях, побачив, яка кількість талантів і як це все цікаво, то повністю віддав себе «Червоній руті». Моєю роллю було вносити у драматургію фестивалю, в його образну систему своє бачення. Наприклад, що я зробив? Ми впроваджували нові слова: гурт – замість група, фестини – замість фестивалю.

Я придумав всі слогани фестивалю, зокрема «Українці всіх країв, кохайтеся». Ми звикли до «пролетарі всіх країн, єднайтеся», а  я свідомо змінив на країв, бо край – і країна, і частина України. А ідея фестивалю була, щоб Донецьк і Львів браталися. А як брататися? Через музику. Цей вираз втілився у графіці Володимира Легкого з Тернополя: зображення бетонного яйця, чим є Радянський Союз, і з нього, зсередини, вилазить жива писанка, кольорова. Другий слоган: «Кроком руш – роком круш».  Ідея рок-музики – зламати Радянський Союз. У графіці це відобразилося так: крокодил, який висиджує яйце, і це яйце, знову ж таки,  виявляється українською писанкою. Ми виготовили майки, значки. Але значки робили підпільно, бо навіть Тарас Мельник заборонив, боявся, певно. Робили у Прибалтиці, а агрофірма «Прут» з Коломиї це фінансувала. Було три типи значків і три типи майок. Мені найбільше подобалося зі слоганом «Кроком руш – роком круш»: перша частина була українською мовою, друга – англійською. Третє гасло було більш банальне: «Червона рута – проти рутини».

Я також придумав містичний сценарій фестивалю, який ми ніколи  не розголошували, за участі Сергія Проскурні, бо він мене переконав, що такий сценарій буде цікавим. Але він так і залишився нереалізованим… За ним перший і другий фестивальні дні були червоними. Перший день був також днем базару, де всі виходять і себе продають, а коли вже кращі вийшли – то це був день витонченої спокуси. Третій день – це був чорний колір, день гніву, день рок-музики, і пам’ять про загиблих героїв за Україну. Це був день війни і протесту. До слова, в той день якраз зняли Щербицького. П’ятниця – день білий, духовної святості, виступали барди, спадкоємці кобзарів, які, в свою чергу, були посередниками між небом і соціумом. І ми були раді, що знайшовся такий Василь Жданкін, який повністю втілив все це у собі. Але ми не думали, що він матиме гран-прі, ми думали, переможе якийсь рокер. І ці три кольори – червоний, білий і чорний, стали прапором фестивалю «Червона рута».

 

 

«Чотири роки тому я повернувся до скрипки»

 

– Це була масшабна робота – зорганізувати такий фестиваль. Але зараз ви розпочали не менш масштабний проект – «Галерея скрипкових геніїв». В чому його суть?
Цей проект я розпочав цього року. «Галерея скрипкових геніїв»» – це серія концертів, розрахована на 16 років, до 2033-го року. Кожен рік буде присвячений епосі і окремій країні або групі країн. Першим номером цієї серії  є Італія. Серія, присвячена італійській музиці, називається  «ITALIA: AB OVO» – «Італія від яйця», мається на увазі від початку початків. Бо ми знаємо, що класичне скрипкове мистецтво народилося саме в Італії, і це все відбувалося у 17 столітті. Хоча скрипка була винайдена у середині 16 століття, але це мистецтво оформилося у самостійну школу скрипкової гри як солюючого інструмента тільки у 17 столітті. Найвидатніша постать, яку можна вважати фундатором світової скрипкової школи, – Арканджело Кореллі, який працював у Римі. Його учні продовжували його школу по всьому світу, роз’їжджаючи по інших країнах – Голландії, Англії, Франції.

В цій моїй італійській програмі я зупинився на таких постаттях, які є ключовими для того початкового етапу і водночас розквіту скрипковго мистецтва у рамках епохи барокко – музичної епохи, мається на увазі. У моєму концерті будуть виконуватися твори Арканджело Кореллі, Антоніо Вівальді, Джузеппе Тартіні, Франческо Даміані і П’єтро Локателлі. І цей музичний світ дуже досконалий, різноманітний. Я не розглядаю епоху барокко як перехід до наступного прогресу. Безумовно, це був певний ступінь  розвитку музичного мистецтва і культури взагалі. Але наскільки цікавий світ скрипково-бароковий, що його можна розглядати як окрему вершину. Протягом всього 2017 року я буду прославляти італійську скрипкову музику часів барокко. А загалом до 2033 року буду прославляти скрипкове мистецтво.

 

– Чи складно концертувати саме зі скрипкою? Класична музика не надто прибуткова, вимагає значно більше вкладень, ніж буде прибуток…
– Після фестивалю «Червона рута» і до 2012 року я завідував кафедрою  менеджменту і шоу-бізнесу у КНУКіМ. Бо якраз на фестивалі «Червона рута» я, скрипаль, переключився на зовсім інший вид роботи: почав присвячувати себе громадській роботі і бізнесу. А у 2012 році повернувся до скрипки. Бо  зрозумів: аби досягти успіхів у соціумі з тими максимальними планами, щоб Україна стала найуспішнішою у світі, це таки треба жити років 500. Тобто,  у нас все робиться настільки повільно… І я вирішив, що  мушу зупинитися. Коли я був ще юнаком, мріяв дожити до розвалу Радянського Союзу і жити у своїй державі. І тоді я себе запрограмував жити довго, до років 150, оскільки думав, що Союз зникне пізніше. Але як ми зараз бачимо, хоч він і зник, але менталітет, вплив Росії, лишається. І Україна залишається таким собі клоном Радянського Союзу, який дуже повільно кудись рухається і ми не знаємо, коли це закінчиться. Тому треба займатися тим, у чому я можу максимально чогось досягнути. Так, звісно, я ризикнув. Впродовж двох місяців 2012 року розробив власну  стратегію на кілька років і започаткував кілька музичних серій.  Остання називається «Музика світових гір». Щодо  серії  «Галерея скрипкових геніїв», то цей проект дуже мені цікавий. Наприклад, 2018 рік буде присвячений бароковій Німеччині, 2019 рік – Франціїї.

 

– Ви гратимете лише в Україні?
– Ні. Але це не можливо робити одразу – виступати і там, і там. Потрібне спонсорство. В нас, щоб залучати капітал у сфері класичної музики, треба емігрувати. Але світ сьогодні без кордонів, тож не обов’язково емігрувати. Хоча минулого року Міністерство культури мене тричі спонукало емігрувати.. Не включали у концерт, бо сказали, щоб виступати у Національній опері на 6-му Форумі українців, треба не мати українського громадянства. Я не скаржуся, до того ж я не малий хлопчик. Цього року мені вдалося поїхати з концертами до Португалії та Греції. Там я заробляю, тут тільки витрачаю. Тобто, наша країна лише для того, щоби бути бідним або злочинцем… На жаль…

 

«Панують над світом ті нації, у яких розвинене аналітичне мислення»

 

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що розмовляєте з Богом за допомогою скрипки. Допомагає вам ваш концертмейстер,з якою, ви, здається, вже багато років працюєте разом…
– Розмова з Богом через посередництво скрипки – це  хороша формула. Я подумав, що це дозволяє мені не зраджувати собі і бути налаштованим на  абсолют, бути щирим. Водночас не стати монахом або схимником, не зрікатися супільства. А глядачі прилучаються до цього процесу, стають співучасниками.  Як колишній рок-музикант я намагаюся, хоча не те що намагаюся, я просто це в собі не забороняю: під час гри на скрипці чутися у душі рокером. І людям це цікаво,  особливо тепер. У ‘70-х роках це вважалося гріхом, коли музикант не стоїть на сцені із кам’яним обличчям.

Наразі я далі викладаю в університеті культури: теорію і основи шоу-бізнесу, стилістику сучасної поп-музики. Адже стиль сам по собі – це теж товар, не тільки шлягер є товаром. Але у наших  людей – повна відсутність аналітичного мислення. Коли їх спитати, що таке хороша музика, то більшість каже: хороша музика – це та, яка мені подобається.  А панують над світом ті нації, у яких розвинене аналітичне мислення. Коли я був у США, бачив, що це ввійшло у мозок кожного обивателя – розуміти  процеси, структури, класифікації, для того, щоб цим якось управляти по мірі можливості. А що робить наша душа слов’янина? Вона принципово не хоче управляти. Вона думає, що вона владарює, а насправді цей спосіб мислення, коли ми самі боїмося критично розглядати світ, призводить до того, що ми завжди третій світ. З Наталею Строчан, моїм концертмейстером, ми знайомі  з часів консерваторії.  Легендарний  Богорад Которович знаходив не тільки талановитих скрипалів, але й концертмейтсерів, піаністів. І Наталя у його класі працювала як концертмейстер, поєднуючи з навчанням. І ми грали з нею майже все, наприклад, сонату  Прокоф’єва. Сонати взгалі вимагають рівноцінної участі музикнатів. Ми цю сонату зіграємо, коли доберемось до Росії, тобто, в моїй серії «Галерея скрипкових геніїв»... Але це не означає, що ми тільки одну серію граємо. Треба намагатися протягом року грати ще дві-три серії. У мене є ще така кроссоверна серія, яку, приміром, робить відомий скрипаль сучасності  Девід Гарет – поєднання класики і поп музики. У музиці Кроссовер – це і є, власне, поєднання двох чи більше стилів. У мене це більше класика, рок і фольклор. Є ще такий  видатний скрипаль, якого я не перевершу, джазовий скрипаль, Дідьє Локвуд, француз, з яким  я особисто знайомий. Є ще  Найджел Кеннеді – це перший, хто перетворив скрипку в існтрумент захоплення молоді. Кеннеді – не попсовий,  він грає класику, але десь в естетиці рок-музики. У нього такий імідж особливий, панковий.

 

 

– Чи допомагає вам скрипка відчувати і тримати зв’язки з дідом-композитором і батьком-скрипалем?
 – Мій дід – Кирило Стеценко, помер задовго до мого народження, моєму батькові тоді було тільки вісім років. Оскільки мій батько музикант, то хотів, щоб і його діти були музикантами. Ймовірно, від діда я успадкував абсолютний музичний слух, сприйнятливіть і потяг до композиції. І ці всі якості успадкувала моя донька, яка, вважаю, є значно більш талановитим композитором, ніж я. Бо вона із самого початку була захоплена камерною академічною музикою. Її уява повна образів, і генетика дає можливість перетворювати їх у звуки. А мій батько багато зробив, як вихователь, щоб я став скрипалем. Скрипка була його життям. Він  був скрипалем, видатним педагогом, завідував  кафедрою скрипки у Київський консерваторії, працював перед тим у Львівській консерваторії, написав книги з історії і методики скрипкової гри. Не стати скрипалем я не міг. Але я з тої стежини, зізнаюся,  завжди хотів зіскочити. 

Пізніше зрозумів, що саме у цьому мистецті я зможу багато зробити насамперед для себе. У нас в Україні дуже талановиті скрипалі, ми ними ніколи не бідніємо, скільки б їх не виїжджало за кордон. Українці входять у десятку  націй, які мають талант до гри на скрипці. Чому так? Бо гра на скрипці вимагає поєднання чутливості і експресії, виразності. А крім того, вчитель мого вчителя Богодара Которовича – Юрій Янкелевич, геніальний скрипковий педагог, казав: «Гра на скрипці вимагає середньої кмітливості». А українці – кмітливі, викручуються у різних ситуаціях. І ось гра на скрипці – це постійне ноу-хау.

 

– Як на вас впливає криза?
– Пам’ятаєте, китайці казали: «Не дай, Боже, жити у часи перемін». Але такі часи це для споживачів – трагедія, а для творчих людей – ні. Бо коли криза, той,  хто здатен твори, стає творцем не тільки у рамках мистецтва, а й за його рамками. Коли суспільство і держава дуже стабільні, людині складно щось змінювати, втручатися у життя. А якщо криза, то соціум і життя є пластичними, не кристалізованими. Тому ідеальний творець – це ще й пасіонарій. А час кризи – ідеальний для пасіонаріїв. 

 

Фото Наталії Фещук

17.04.2017