В річницю трагічної смерти сл. п. отамана Д-ра Ярослава Воєвідки
Львів, 11 квітня
Невже це минули двадцять два роки з того часу, коли до нас, сучасників визвольних змагань, дійшла сумна вістка про смерть сл. п. Отамана Ярослава Воєвідки?
"Комендант І. гарматнього Полку У. С. С., вбитий большевицьким комісаром 30 березня 1920 р. в Піщанці, біля стації Попелюхи, балтського повіту".
Здається, коли згадуєш про ці трагічні часи, що це було так недавно. Живі та близькі стають переживання перших місяців 1920 року: Тифом знеможена Українська Галицька Армія, змагалась за своє існування. Тисячі найкращих воїнів залишила вона на полях "Чотирокутника смерти". Сотні конали щоденно із голоду, холоду і недостачі ліків, по лічницях і в селянських садибах. Нікому не було воювати і дати відпір московсько-большевицькій навалі, що залила останні рубежі Української Республіки.
Здавалось, що ось-ось загине останнє забороло Української Республіки, загине, не розторощене ворогом, а від тифозної лихорадки.
Здавалось, що ось-ось не стане в ньому сили піднятись від удару долі.
Але живучість українського воїна перемогла.
Саме в цих найважчих часах армії, стрільці і старшини — виявили стільки духа, жертвенности, солідарности і вояцької дисципліни, що армія збереглася.
Заціліла вона завдяки тим провідним одиницям, що несли відповідальність за її долю і що були її духовими проводирами. Багато із них згинуло від ворожої зброї, чимало від тифу.
До гурту тих ідейних Провідників, що залишилися там, на родючих полях України, належить і сл. п. Ярослав Воєвідка.
Всі знали Його і Його славний перший гарматній полк У. С. С.
І всі шанували Його, як за найкращі прикмети бойового старшини, так і за Його людяну вдачу.
Не було важнішого бою, в якому не рішали б перемоги Його гармати. Львів — Чортків — Бережани — Вінниця — Христинівка — Умань — ці місця бойових подвигів Отамана Воєвідки залишаться на віки в історії змагань нації.
Зразок невичерпаної енергії, незломного характеру завзяття, посвяти за велику Ідею, посвяти до самовідречення і Його образ: мов із каменя тесане лице і вірлиний зір, заєдно спрямований у далечінь — це Отаман Воєвідка, дорогий всім сучасникам визвольних змагань Товариш Зброї.
Згинув із рук тих самих большевицьких розбишак, що двадцять два роки гнобили український нарід. Його смерть буде криваво помщена, а пам'ять про Нього передадуть сучасники своїм наслідникам.
Гн.
