Навіть у такій спрощеній моделі буття, як спортивна боротьба, незаперечним є постулат про біль. Якщо ти перебуваєш у ситуації захвату, який спричиняє біль, то – окрім того, щоби здатися і в такий спосіб отримати радісне полегшення – ні в якому разі не можна переміщатися у напрямку, протилежному від джерела болю. Бо те, що здається втечею, є насправді іґнорацією реальності, яка може призвести тільки до каліцтва. Як аркан, який тим більше калічить, чим скорше ти від нього утікаєш. Переміщатися, наскільки це взагалі можливо, необхідно виключно до тої конфігурації, яка біль породжує, яка цим болем подає два надважливі сигнали: по-перше, щось не так, по-друге, щось треба робити.
Власне цим постулатом болю керувався станіславівський єпископ УГКЦ Григорій Хомишин (як виявилося згодом – блаженний священномученик), пишучи у 1942–1943 роках свою працю «Два царства». Багатосторінковий рукопис, який – що дуже важливо – призначався для оприлюднення, випадково зберігся після арешту блаженного і через десятиліття після ретельного опрацювання вийшов у вигляді книжки у Любліні 2016 року. Редактором видання є отець Ігор Пелехатий. Майже відразу поява книжки спричинила скандал у греко-католицькій церкві. Про неї говорили як про вияв особистих образ єпископа, які не мають більшого, ніж приватне, значення. А публікацію – незважаючи, що у цьому році наша церква обходить 150-річний ювілей Григорія Хомишина – було оцінено як дуже недоречну і навіть ворожу акцію, що може поважно зашкодити тривалому процесові беатифікації митрополита Андрея Шептицького. Відповідно, редактор і автор коментарів, упорядник та ініціатор видання отримав звинувачення в тому, що є аґентом, ворожим церкві. Йшлося навіть про трибунал і позбавлення сану.
Дійсно, єпископ Хомишин багато критикує дії й ідеї митрополита Андрея. Однак ця критика є надзвичайно виваженою і обґрунтованою, до того ж настільки делікатною, як і принциповою. В кожному разі, вона зовсім не принижує митрополита і перейнята болем через усвідомлення того, куди хибна (власне хибна, а не зловмисна) політика Шептицького може запровадити і унійну церкву, й українське суспільство, і саме розуміння України у світі. І Григорій Хомишин, який сорок років очолював одну з трьох єпархій греко-католицької церкви, мав усі підстави для того, щоби висловити свій погляд, своє розуміння комплексу проблем.
Закидів Шептицькому у Хомишина є кілька. Найголовніший з них – це те, що митрополит завжди був перейнятий однією утопічною ідеєю – наверненням Росії. Прихід Росії до вселенської церкви був певною манією, яку Шептицький трактував як власну світову місію. Стратегія породила тактику якомога більшого осхіднення нашого обряду, аж до реформи, що робила його майже візантійсько-російським. Це здавалося шляхом, який приведе до навернення. Тим часом акцент на східному обряді провадить тільки до того, що сам обряд стає важливішим, ніж католицька сутність віри.
Наступним важливим зауваженням єпископа є те, що митрополит надто переймався політикою, дипломатією і світськими речами, ніж працею щодо духовного стану і розвитку і вірних, і кліру. Роль світського батька народу і багатогранного діяча Андрея Шептицького заслонила те, до чого є митрополит покликаний.
І так далі, і так далі. Критичний аналіз поширюється на малі і великі аспекти діяльності і бездіяльності митрополита. Оцінюючи духовну кризу, яка, на його думку, тільки поглиблюється, Григорій Хомишин дуже точно прогнозує катастрофу, яка мусила статися. І вказує на ті речі, котрими потрібно займатися, зважаючи (незважаючи) на катастрофу.
Тепер, коли світ настільки змінився, важко визначити, що було причиною, а що наслідком: чи криза церкви вела до духовної кризи суспільства, чи тенденції суспільної кризи деморалізували церкву. Але очевидним є принаймні те, що в українських католиків східного обряду обряду набагато більше, ніж католицизму. Відповідно не те, що для Росії, а й для соборної України екуменістична місія уніатів стає чимось утопічним. Принаймні поспішним – сказав би Хомишин, якого читати боляче, але зовсім не страшно, лікувально.
