Ольга Кобилянська — перша в українськім літературі символісткa. Хочеться, таксамо, як і в її творах, де незвичайні постаті на тлі сірої буденщини дійсно виростають до меж якихсь вселюдських символів, таксамо, кажу, хочеться бачити і в її житті, що проходило серед таких самих буденних обставин, щось символічне. І в житті, і в смерті. Бо, чи смерть письменниці кілька днів перед празником Воскресення не насуває думок про її воскресення в творах?
Власне — воскресення. Доводиться про те говорити.
Бо сьогоднішня доба, що виписала на своїх прапорах гомінкі і бундючні гасла "програмової" великости, що програмово шукає за великим — не добачала ані великої письменниці, ані її великих творчих креацій. Десь у тіні, десь на шляху оставила ця доба свою, я сказав би "стилем" цієї доби, програмову письменницю, що безумовно була одним із творців цієї доби — "меґаля айтейте — великого бажайте!"
На перший погляд явище незрозуміле, але при ближчому розгляді таки доволі ясне. Героїв Кобилянської ані їх правдивого героїзму не могли розуміти люди часу панівного квієтизму, усталених посад, ранґ і добробуту. Не багато змінилося і в 1914. році, коли по коротких місяцях заверюхи прийшла позиційна боротьба, що своєю монотонною непорушністю вбивала тугу за героїзмом, а сам героїзм розмінювала на дрібну монету годин "служби" і щоденних воєнних зусиль. Полумяні роки 1917—1919 прилетіли несподівано і пролетіли як сон, щоб уступити новій дійсності, де поняття героїзму змішувано з мучеництвом...
Ми, що виросли в такій добі, не розуміли і не могли розуміти Кобилянської, так, як тяжко давалося нам перековувати, правда лискучу і при ударі гомінку... бляху гасел у сталь життя, хай і чорну, але міцну. Чи дивно, що твори Кобилянської забувалися?
Так було сьогодні. Вчора було багато краще, але далеко не гаразд.
Наші батьки розчитуючись у творах Кобилянської, захоплювались її захопленням красою, красою природи, або духа. Вони зробили з неї вестальську жрекиню понадхмарної, недосяжної краси, поетесою, "туги за красою", майстром ніжних-ніжних гарних-гарних порухів артистично-аристократичної душі, нюансів настроїв і символістичний зітхів. Інші поборювали цю — на їх думку — асоціяльну красу, оце захоплення красою, що чейже ані не могло зменшити "селянської недолі", ані навіть... відсотків від селянських позичок в "Банку Рустикальному". Коли ж Кобилянська звернулася до селянських тем, то і ці нові опрацювання не подобалися, — крім "Банку Рустикального" — бо в них було мало слізливої "селянської недолі", кривди і визиску в стилю імпортованих "ен мас" соціялістичних доктрин. Чи треба дивуватися, що один визначний український письменник того часу таку попросту закинув Кобилянській незнання цієї "селянської недолі":
Ти хочеш співать про селянську недолю,
Немов у казці про кравецтво швець.
Не кожна гуска родом з Капітолю,
Буває й інша, родом... з Черновець*
Всеж, віддаймо вчорашній добі справедливою міркою те, що їй належиться: Вона все таки з оцим своїм захопленням красою була ближча до Кобилянської, як ми сьогодні. — Тим гірше для нас.
Та прийде ще завтрішня доба, що — я вірю в те — визнає за Кобилянською нові вартості, нові ціннощі, яких ми ні недобачили, ні не додумались до них.
Що-ж до-автора характеристики-памфлету, то він, хоч і був визначним критиком — здорово помилявся. Кобилянська ані не хотіла, ані не співала про "селянську недолю", а присвячувала свої твори куди глибшим проблемам, яких він зовсім не бачив закутаний літературним туманом селянсько-недольницької тематики тогочасної літератури. А коли йде про мистецький родовід Кобилянської, то наш автор ще більше помилявся. Цей рід ішов не від... гусей, навіть не капітолійських, а з самого Капітолю. Мистецько-творча філософія Кобилянської походить безпосередньо від великого Нічше, що своєю блискучою філософічною концепцією аполлінського і діонізійського мистецтва — і життя, але це тут не важно — походив власне з Капітолю, а своєю творчістю від Діоніза. А коли Кобилянська і не була внучкою Діоніза, то хіба Аполла.
Те, що вбачали в творах Кобилянської і признавали їй самій сучасники — аристократизм духа, це безумовно було капітолінське. А те, що Кобилянська була першою в українській літературі ученицею великого Нічше, додаймо відразу: великою ученицею, це дало їй змогу викресати із дрібних селянських чи маломіщанських буднів, і споміж таких же постатей стільки величавих людей, сильних і героїчних, що це, як не можна краще засвідчує її капітолійське походження.
Вже перша повість Кобилянської, Людина (1887), хоч і недозріла, помітно відбивала від тогочасної галицько-буковинської літератури. Від цього твору, що був виявом свідомих, творчих шукань за людиною, власне людиною, новою і сильною, віяло чимось свіжим, палким, щоб не сказати могутнім. А там пішли довгим рядом повісті і новелі з подібними іншими постатями: Царівна (1896), Некультурна, Природа, Покора, Vаlse melancholique, Битва, Ніоба (1907), В неділю рано зілля копала (1909), Земля, Через кладку; За ситуаціями (1914), Вовчиха, Апостат черні (1922) і інші.
Так як ми їх бачимо, з поверх півстолітньої перспективи, героїні цих творів це передовсім сильні люди, люди, що вміють протиставити себе, своє я, свої духові вартості свойому окруженню, що вміють боротися, вміють побіджати, або по мужньому вмерти. Коли це ще не надлюди, то напевно люди з завдатками на них.
Вони боряться. Вони вміють боротися. А не була це легка боротьба. Героїні Кобилянської мусить протиставитися світові, що тоді ще був суцільний і сильний, що не думав легко здавати своїх позицій. Гармонійна система вартостей, або коли хто хоче, "вартостей", цього світу: понять і уявлінь, звичаїв і законів, а надівсе твердо усталеної гієрархічности і традиції, це була справді твердиня, об яку можна було і розбитися. Коли ж цьому опанциреному, могутньому світові героїні Кобилянської кидають визов і боряться з ним, то справді треба визнати їх героїнями, а їх вчинок геройством.
Аристократизм духа? Так. Це вбачали в цих постатях сучасники, і воно в них дійсно було. Але в них було ще щось багато більше, чого не бачили сучасники. Бо аристократизм духа це лише одна з прикмет великого духа.
Індивідуалізм? Так. І це було. Але і індивідуалізм є лише одною з ціх кожної великої індивідуальности.
Туга за красою? Так, але не туга для туги, а як вияв глибоких, просто прометейських процесів у душах цих постатей. О, це воістину були індивідуальності, люди великих духових вартостей, люди на міру Фідія, а не кравця.
Багато з них було артистами, але не тому, щоб бути артистами, а тому, щоб бути великими. Це був шлях, де їх великість могла повнотою виявитися.
Не хочу тим сказати, що музика не мала преважного значіння в творчости Кобилянської однаково як тема, і як літературний фактор. Це було, але в тому власне було ще щось багато більше.
Бо і тодішній світ знав і визнавав музику. Вона була признана, мала навіть свою точно окреслену вартість. Не даром кожна молода панянка, перед якою стелився єдиний шлях: вийти заміж, мусіла вміти грати на фортепяні. Без огляду на те, чи вона вродилася музикальною, чи ні, мусіла вивчити приписану кількість вальсів і мазурків, бо це було таким самим невідлучним складником віна, як вміння варити, як т. зв. виправа і посаг. Коли не було цього складника віна, трудно було "зробити добру партію", хоч все ще оставала можливість цей брак у посагу заступити іншою монетою. Попросту, додавалося до виправа замість сервісу на 6 осіб, сервіс на 12 осіб, або кількасот ринських до заздалегідь усталеної квоти віна. Така була тоді музика і така її вартість.
Цій музиці протиставила Кобилянська іншу. Музику, що не мала бути одним із засобів "зробити партію", музику, яка на диво, не мала ніякої грошевої вартости, якої не можна було замінити сервісом. Це не "приписаний" вальчик, a vals melancholique, це музика, що давала найбільше мистецьке вдовіля, що сама могла стати "партією", найглибшим переживанням, самим життям. Або це музика, що приносить смерть. Тоді життя обривається мов струна — останній гармонійний акорд, або якийсь заблуканий "фальшивий" тон і вічна мовчанка. Така була ця музика, музика "Myзики", людини з душею виповненою ущерть багатством божеських мелодій, а на зовні — людини... з обкусаними на пальцях рукавичками.
Не треба додавати, що зудар таких двох музик, зудар, носіїв одної і суспільности, що признавала лише другу, мусів бути і дійсно був джерелом трагічних конфліктів.
Отак, "пoпpocтy" із буднів уміла викресати Кобилянська вічні ідеї. Бо коли гинула "Музика", коли вмирала героїня, оставало й геройство, її великість, її побіда. Бо ідея мусить побідити.
*Памфлет не був друкований (Цитую з памяти). Одначе в офіційній історії української літератури оцінка творчости Кобилянської мало що відбігала від того памфлету.
(Док. буде)
[Краківські вісті, 11.04.1942]
(Докінчення).
Власне. Сила і міць Кобилянської це передовсім тонке майстерство вміти знайти оці глибокі трагічні конфлікти в плиткому — здавалось би — маломістечковому житті дрібноміщанської доби кінця ХІX CT. і, що за тим іде, вміння створити великі постаті, що стають носіями великих ідей і розказують ці трагічні конфлікти. Це переведено в усіх повістях Кобилянської аж надто виразно, щоб треба було узасаднювати.
Виходить воно ще яскравіше із порівняння творів Кобилянської з творами сучасників, хочби і її подруги пера і серця, Лесі Українки. Українка безумовно перевищала Кобилянську широким діапазоном таланту, але не менше уступала їй тут. Леся Українка мусіла шукати за великими конфліктами в далеких часах і далеких країнах, коли Кобилянська мала черпати їх зі свойого найближчого окруження пригорщами. Один просто "клясичний" приклад — таки з клясичною тематикою Ніоби. Як усі великі посьменники, як ІІІекспір, Ґете, як Шевченко, Леся Українка не боялася "оклепаних" тем, навпаки, вона любила їх. Її Ніобея (1902) це та сама постать, що її знаємо з грецьких мітів, і з Овідія, і з його наслідувачів. Здавалось би, що трагізм тут доведено вже до останніх меж. Бо дійсно, чи може бути щось більш трагічного від матері, що бачить смерть усіх-усіх своїх дітей?
А все ж Леся Українка вміє згустити, психольогічно поглибити цей трагізм.
Кобилянська не шукає за своєю Ніобою (1907) в мітології, вона бачить її в сучасному житті, в сучасних обставинах. Це попросту нещаслива мати, якій, не від стріл Аполла і Артеміди, а від недуг і нещасть померло багато дітей. Не всі, деякі живуть. Але ті, що живуть, такі нещасливі, так терплять, що їх рідна мати мусить жаліти, що вони не вмерли. Мука матері, що мусить повсякчасно дивитися аж на такі великі терпіння власних дітей, куди більша від муки, що її приносить смерть дітей. Трагедія сучасної Ніоби куди більша від трагедії її мітичної попередниці. — І в тому великість Кобилянської.
Так само вміє Кобилянська поглибити трагізм, наприклад, у відомому народньому сюжеті про Гриця, що був стільки разів опрацьований в українській літературі. В своїй повісті в неділю рано рілля копала Кобилянська залишає і ввесь етнографізм, але крім того надає цьому побутовому мотивові рис глибокого психологічного конфлікту. Чорнявка і білявка з пісні і давніших творів стають тут читко виведеними індивідуальностями. В їх руках любчик, за якого боряться, є лише мячем, але боротьба цих двох жінок має насилення боротьби титанів. Така боротьба мусить скінчиться трагічно, бо така вже є логіка героїчної концепції життя.
З мистецько-формального боку бачимо те саме і в тих писаннях Кобилянської, що черпають свою тематику зі села, в першу чергу в селянській епопеї-повісті Земля. Село — здавалось би — оклепана в українській, в "мужицькій" літературі тема. Та проте багато письменників і не добачувало за барвними акцесоріями побуту, за цілим т. зв. етнографізмом, суворих життєвих законів, що кермують людьми землі, і конфліктів, що на тому тлі виростають. Щойно Кобилянська і письменники її покоління, Стефаник, Черемшина і Коцюбинський, показали іншого селянина, що привязаний до землі, glebae adscriptus, і то — коли так можна висловитися, — в найбільш радісному і рівночасно найбільш трагічному розумінні цього слова. Цей селянин це повновартна людина лише тоді, коли має землю. Коли ж він "нігде ся не пише", коли іде в світ за очі з "синьою книжечкою", коли тратить землю "для загального добра" — перестає бути людиною. Втрата землі гірша від втрати життя, бо це погуба не лише одиниці, але цілого "роду" — це "вічна загибіль". На тому тлі своєрідної селянської життєвої філософії, що виросла із тисячелітнього досвіду хліборобських поколінь стає зрозумілий щойно трагічний конфлікт "Землі": Caва, з роду може і не злий чоловік, та коли грозить йому втрата земельного наділу, вбиває навіть рідного брата. Такий бо вже зов землі.
Та досить уже може про проблеми, хоч вони і як приманчиві. Бо не менше захоплює нас в творах Кобилянської їх краса. От коли читаємо Битву і хочемо не милосердитися над пралісом, що гине в боротьбі з людиною, так як і він не милосердився перед тисячеліттями, коли безпощадно нищив наших прапредків, то тоді мусимо захоплюватися буйною красою поетичних образів, багатством мистецьких засобів. Тут кожне слово цвіте яскравим образом, райдугою, має свій запах, іскриться, полонює своєю красою. Читаєш і не начитаєшся. Дійсно мало є в українській літературі таких поем як Битва. Це справді чудова поема, хоч і невязаною мовою писана. А таких поем у Кобилянської більше, навіть багато, чи то буде Царівна, чи Природа, чи інші.
Кобилянська писала зразу по-німецьки, тож їй українська мова давалася не легко. Але знайшлися добрі редактори, як Осип Маковей, Степан Смаль-Стоцький, чи Василь Сімович, що тут і там вигладили цю мову.*
Але не треба перецінювати праці цих філологів. Я мав нагоду читати рукопис недрукованого ще твору Кобилянської, що не був ніколи поправлюваний і зовсім не відчувалися недостачі мови за красою твору. Правда, я читав цей твір давно, ще десь на першому році університету, отже можливо, що тепер поставився б дещо критичніше до нього.
Але з другого боку факт, що ще й сьогодні, по шістнадцяти роках, в споминах виринає цей твір у своїй повній красі, якої не зуміли прислонити, ані переживання, ані інші твори, велить мені поставити його дуже високо. Коли я не згадав тут ширше про Царівну, оцю прекрасну повість про прекрасну молоду дівчину, то зробив це свідомо. Кобилянська — якщо можу догадуватися на основі кількох фрагментів, які знаю з недрукованого ще твору — перейшла в ньому куди-куди Царівну. Цей прекрасний твір, якому мало рівних в українській літературі, це — сьогодні можна вже сказати — любовні листи Кобилянської до Маковея.
Якщоб Кобилянська написала лише один твір: Природу або Некультурну, Битву, чи Царівну. В неділю рано зілля копала, або Землю — вона мала б запевнене тривке місце на сторінках української літератури. Коли ж вона написала не один з вичисленних творів, але всі вичислені, а крім того ще цілу низку високовартісних інших — її безсмертям запевнене.
Воно нічого, що сьогодні творів Кобилянської як слід не доцінюють. Прийде завтра, прийдуть нові покоління, що їх оцінять — зрозуміють і будуть захоплюватись ними, будуть повними чарами пити з них красу і силу. Ще раз підкреслюю це останнє слово, бо Кобилянська це не лише жрекиня краси, але і сили, сильних індивідуальностей, їх великих конфліктів, піднебесних летів і героїчних падінь.
*) На жаль, були теж інші, як от деякі з редакторів "Ąпостола черні", повісті, що вийшла в кількох виданях, іноді аж надто покалічена.
[Краківські вісті, 12.04.1942]