Львів, 10 цвітня 1917
Після недавних заяв Бетмана-Гольвеґа і Черніна про становище керманичів осередного союза до питаня мира прочитали ми нинї слова російського мінїстра заграничних справ про те саме питанє. Нема сумнїву, що заява Мілюкова про війну і мир на кілька найблизших днїв, а може й тижнїв, дасть полїтикам і дневникам обох воюючих таборів привід і товчок до коментарів, мірковань і виводів — передовсїм на найпекучійшу нинї для втомленого людства тему: чи приносить заява ся, під покровом непримиримости, схильність Росії до мира, і то швидкого, хочби й окремого, мира — чи навпаки, заява Мілюкова розбиває надїї на швидкий і окремий мир? Маючи під рукою не дослївний текст заяви Мілюкова, а тільки телєґрафічно переданий зміст її, не можемо нинї вдаватись у міркованє про затаєні в нїй полїтичні натяки і недоговорені дипльоматичні тонкости. Кілька слів присвятимо тільки тому місцю заяви, де говорить ся про справу українську.
Переходячи відомий реєстр домагань, сповненєм яких антант хоче "ущасливити" (очевидно!) світ, теперішній керманич російського заграничного уряду розкладає на столї плян "парцеляції" Австро-Угорщини і в плянї сїм рішає також про долю нашої землї і людности, про українські землї Габсбурської монархії. "Українські области — заповідає він — будуть злучені з нашою (себто російською) Україною". Таким чином буде здїйсненє "висвободженє" австрійської України з-під нїмецького панованя..."
Протягом несповна вже трьох років сеї війни начиталась ми стільки "плянів" "подїлу" і "висвободженя", вирощуваних у фантазії всїляких полїтиків одного і другого табору, що був і для нас час привчитись приймати сї "пляни" з добре їх авторами заслуженою усмішкою скептицизму. Бодай доси для оконечного здїйсненя таких плянів були в їх авторів — руки за короткі. Чи з пляном п. Мілюкова буде инакше? Що криє ще за собою щастє воєнне, яке також має "щось до сказаня" в таких справах? Подїї від Горлиць до Букарешту і Тоболя чейже не богато мали в собі моментів, які управняли би російських імперіялїстів до надмірно катеґоричних пророковань рожевої будучности російського оружя? А без такої катеґоричної, фактами переконуючої певности — заяви а lа Мілюков глядають майже на bluff.
Властиво кажучи, лїберальний російський мінїстер змістом своєї заяви доказав, що лїберальна Росія в области заграничної полїтики переймає повний спадок, полишений Росією царською. Поступ — з нашого національного становища, признаємо, дуже відрадний — бачимо тільки в тім, що самовладна Росія із Сазоновим "визволяла" австрійських "Росіян", себто неістнуюче племя, а лїберальна Росія з Милюковим уже бачить українську землю і українську народність — у себе, в Росії, і в Австрії. Одначе як раз на сїй точцї становище царської Росії було льоґічно сильнїйше від становища Росії вільної. Царська Росія бралась висвободжувати австрійських "Росіян", себто гурт москвофілів, які такого висвободженя від неї просили. Але висвободжувати австрійських Українцїв? Від кого? Від Нїмцїв? Адже Нїмцї в Галичинї не панують. Ми в лїберальній Росії такого висвободженя не просили і не просимо. А до австрійських Поляків, котрі панують в Галичинї, Мілюков звертаєть ся з комплїментами, любовними освідчинами і обіцянками ще без порівнаня горячійшими нїж до мешканцїв "українських областей!" Нї, серед таких відносин — Мілюкова "українське визволенє" побудоване на фундаментах що-найменше дуже хитких з погляду війскового, національно-полїтичного і морального.
Не богато поміг-би Мілюкову навіть відклик на однодушне українське становище до справи відокремленя Галичини. Що-б там і писали кождого дня польські дневники, а ми все таки не можемо погодити ся з думкою, щоб у збогаченій воєнними досвідами Монархії мав однодушний голос цїлого українського народу остатись без рішаючого впливу на безпосередно нас обходячі правно-полїтичні реформи і перебудови. Маючи все те на увазї, українська суспільність Монархії — поперек плянам "висвободжуваня" стоїть на твердій вірі в свою національну будучність при осередних державах, котрі нас вяжуть із Заходом, і в свою національну свободу в українськім короннім краю Австрії.
Не доконались доси нїякі рішаючі подїї, які могли би захитати в нас сею вірою. Числитись з сим повинні також керманичі лїберальної Росії, на скільки вони — справдї лїберальні.
