Мого листа до православних Архиєреїв мушу доповнити кількома заввагами. Роблю це в цьому письмі до Високодостойних Представників української науки, літератури, мистецтва і до суспільних діячів України та, очевидно, до освіченого і патріотично наставленого Високопреподобного Духовенства в переконанні, що інтеліґенція в усіх віроісповіданнях має великий голос і в церковних справах, є все провідною верствою суспільности.
Прикро мені, що я змушений сказати дещо про себе самого, — доказати, що пишучи цього листа не можу мати ніякого особистого інтересу. Я сповнюю тільки обовязок українського патріота.
Ясно, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом, а я не маю ані бажання цього достоїнства, ані фізичної змоги бути в Києві. Незабаром починаю 78-ий рік життя, недугою хронічного запалення суглобів я від 12 літ прикований до крісла, без змоги станути на ноги. Недуга позбавила мене майже всієї влади в правій руці, а кілька разів у році, за кожним разом через кілька тижнів, я зовсім позбавлений влади і в лівій руці. Київський Митрополит мусить бути вибраний із православних чи автокефальних Архиєреїв чи священиків. Коли би він був зєдинений із Вселенською Церквою, ми всі греко-католики підлягали б йому і я перший радо піддався би його верховній владі.
Та повна злука греко-католицького і українських православних віроісповідань це справа хіба дальшої майбутности. Вона стала б можливою тільки після довших змагань із обох боків — до себе наближуватись і взаємно себе пізнавати. А зближення і взаємне пізнання необхідні до осягненя національної єдности. Те зближення може колись довести до зєдинення, але мусить передовсім усунути взаємні роздори і ненависті, які спричинюють, що українець — українцеві ворог. І ті, що бажають колись єдности, і ті, що її не бажають, почнімо всі працю над помиренням. На такому конечному помиренні багато скористає увесь український нарід, а на повному зєдиненні скористають більше православні ніж ми, греко-католики.
З притиском стверджую, що поєднання із Вселенською Церквою не спричинює ніякої потреби відрікатися якогонебуть звичаю, передання чи обряду Православної Української Церкви. Українська Церква нічого не стратила б із тих дібр чи вартостей, які з неї роблять для українців цінну, святу національну памятку минувшини, а зискала б пребагато дібр і сил, які випливають із звязків з усіми віруючими христіянами цілого світу. Ми, названі греко-католиками, вважаємо себе самих і в обрядових молитвах називаємо себе православними. Маємо ту свідомість, ту певність, що ми не затратили ні одної цінної памятки минувшини і ми нічого не стратили зі святого передання нашого Великого св. Володимира. Струя того, передання перейшла до нас через царгородських патріярхів Йоана Векка і Йосифа та наших митрополитів Ісидора і Григорія чистішою і повнішою від тієї струї передання, що дійшла до наших братів над Дніпром через Нікона і московський Синод. — Порівнюймо наші православія, церкви, духовенства, життя релігійне і національне, порозуміваймося,— може переконаєтеся, що мої твердження правдиві. Низкою малих змін а в останніх часах рішенням Апостольського Престолу ми повернули в обрядах Літургії до звичаїв нашої церкви 16 і 17 століття, які були звичаями Київської Церкви.
Брати, Панове, — у Вас, світської української інтеліґенції, святе передання чистіше ніж те, що його черпала Україна зі шкіл, ведених петербурзьким Синодом. Ваше православія близче до православія широких мас українського народу. Те ваше православіє і до нашого ближче. В ньому більше зрозуміння для потреб страждучого від віків поневоленого народу. Хочби Ваша праця над помиренням не довела до повного зєдинення, принесе українському народові велику користь, коли хоч у частині причиниться до національної єдности. А кожен патріот-українець повинен усе зробити, що може, в тому напрямі. Сповняючи цей патріотичний обовязок, і я написав цього листа.
У Львові, дня 3 березня 1942.
Андрей Шептицький в. р.
Галицький Митрополит, Львівський Архиєпископ.
До Його Ексцеленції Високопреосвященішого Андрея, Архиєпископа Львівського, Митрополита Галицького.
Залучений при цьому текст моєї відповіді на лист Його Ексцеленції Митрополита Андрея Шептицького маю шану просити помістити в однім із найближчих чисел хвального часопису "Краківські Вісті", — † Палладій в. р., Архиєпископ Краківський і Лемківський.
Ваше Високопреосвященство, Високопреосвящений Владико!
Ваш зазив до Православної Української Ієрархії є те, чого вже більше як 300 років очікувала наша Церква. Бо не можна вважати за голос правдивих христіян безлічі нетолєранційних полемічних творів 16—17 й пізніших віків.
Сьогодні рішається доля Великого Українського Народу. Сьогодні Народ наш прагне, відродивши своє церковне життя, стати могутнім носієм Правди Христової та і дійсного правнопорядку на безмежних просторах східного суходолу.
Святиня Софії — Премудрості Божої, що перетривала все, стане фактичним центром цього відродження в Києві — Ієрусалимові землі нашої.
Ваш лист — перше ствердження надійшовшої вирішальної хвилини. Роздор, що в кінці 16 віку був у значній мірі штучно впроваджений неприятелями Української Церкви та Українського Народу, мусить бути закінчений.
З відома свого Кіріярха маю честь повідомити, що з боку Православної Церкви, ми намагатимемось усунути всі перешкоди на шляху великої справи поєднання, що спиратиметься на поверненні до стану з-перед офіційного, у 16 в., розпаду Православної Української Церкви.
Благаючи Всевишнього про благословляння нашій святій справі, просимо й Ваших про це молитов.
(—) Смиренний Палладій,
Архиєпископ Краківський і Лемківський.
[Краківські вісті]